Історики розповіли, як лицарі, заковані у повні обладунки, справляли природні потреби, коли не могли скинути лати, аби сходити в туалет

Протягом XIV-XV броня класичного європейського лицаря як і його бойового досягла найвищого рівня. Максимально продумане вбрання з найліпшої тогочасної сталі майже не залишало місць куди ворожі спис, клинок, стріла, а подекуди навіть перші зразки ручної вогнепальної зброї могли завдати критичного удару. Однак все має свою ціну. Зокрема це несло певні побутові незручності. Воїн у повному озброєнні тих часів потребував допомогу слуг, аби і вбратися у доспіхи і їх зняти. А перебуваючи в малорухомій броні, коли найбільш майстерно зроблена все одно важила до 35 кг, мав низку побутових незручностей.

Лицарі Середньовіччя у нас зазвичай асоціюються зі шляхетними воїнами і героями в сяючих латах. Але за їхньою бравою зовнішністю ховається й інший, цілком життєвий, бік.

Є твердження, що закованим у лати благородним воїнам в бойових умовах, що могли тривати весь світовий день, в інколи і довше, доводилося справляти нужду просто собі в обладунки, якщо дійти розв'язки в рукопашній, або домовитись з ворогом про тимчасове припинення не було можливостей.

Обладунки лицарі звісно не вдягали на голе тіло. Піддоспішний одяг, який іноді складався з кількох шарів. Спіднє покривала стьобана куртка, набита тирсою або обрізками тканини. Піддоспішний одяг До цього одягу, що пом'якшував удари і захищав тіло від жорстких металевих пластин, за допомогою ременів і шнурків кріпилися складові латного костюма.

Іноді також поверх піддоспішника лицар одягав кольчугу - гнучку броню з тисяч переплетених металевих кілець. У більш ранні часи кольчуга була основним обладунком, а пізніше стала додатковим захистом від розрізів і прострілів на стиках лат. Були також м'які підкладки в шоломі та наручах, набедренниках та наголінниках.

З огляду на те, скільки всього було вдягнуто на лицарях, цілком логічним видається запитання: "Як люди ходили в туалет в обладунках?" Тому закономірно виникає думка, що вони справляли потребу як могли.

Як лицарі в обладунках ходили в туалет

Безумовно, обладунки були важкими і в них було не дуже зручно, але лицарі у своєму "обмундируванні" могли досить вільно рухатися і навіть танцювати. Тому розповіді про те, що бравий воїн не міг піднятися без допомоги зброєносця, а саджати лицаря на коня неодмінно було мати підйомний кран, спеціально збиті дерев'яні сходи, чи принаймні міцні спини слуг дещо перебільшені.

Лицар у броні міг також частково справляти і природні потреби - конструкція лат передбачала можливість чоловікові сходити по-маленькому, особливо якщо хтось зі слуг, паж чи зброєносець допоможе синьйору відстібнути сталеві рукавички. Можна було, наприклад, зняти лише нижню частину обладунків або ж відкинути рухомі пластини в області паху. Щоправда, так іноді бруднилася спідня білизна, але все-таки повністю знімати обладунки не було потрібно.

Конструкції лат дещо могли відрізнятися, залежно від "спеціалізації" лицаря:

• у кінних лицарів у ділянці паху броня мала рухомі пластини - їх відкидали, не знімаючи всього спорядження;
• у піхотинців тазова частина була закрита, тож їм доводилося знімати нижні елементи обладунку, або ж користуватися легкими "спідницями" з тканини, які відкидалися;
• у спеціальних обладунках були відкидні або знімні частини, які полегшували доступ у потрібних ситуаціях.

Авжеж, в умовах Середньовіччя, які рідко були комфортними, лицарі часто стикалися з хворобами, особливо під час довгих походів. Хворіли, зокрема, і на дизентерію та банальні харчові отруєння. При різких симптомах бравим рубакам у повних обладунках не завжди вдавалося добігти до туалету, позбувшись тазових лат. Тоді, на жаль, залишалося сподіватися на нашарування одягу в зоні памперсу та щільність броні, аби не стати посміховиськом для недоброзичливців.