Колективний Зеленський: від демократичної республіки до неосвіченого абсолютизму?

Володимир Зеленський став главою держави, не маючи попередньої підготовки для цієї посади: ні релевантного досвіду, ні фахової кар’єри. Це наслідок експерименту як для нього, так і для нашого соціуму.

Багатьох виборців, які прийшли на дільниці віддати за нього голос, особливо не цікавило, що являє собою фронтмен «95 кварталу» як політична особистість. Позаякпісля Революції Гідності та початку російської агресії люди були вкрай деморалізовані невдачами команди Петра Порошенка, тож ними керувало бажання чимшвидше перегорнути сторінку з його каденцією. Тому й наважилися кардинально змінити свої традиційні уподобання щодо лідера країни. Зважаючи на патріархальне сприйняття реалій і усталену важливість інституту глави держав серед українців, це бажання було й досі залишається виправданим. Людям завше потрібен національний герой.

Частина суспільства сподівалася, що цілком позасистемний індивідуум здатний докорінно змінити статус-кво у вітчизняній політичній системі. Навіть ті люди, котрі зазвичайвважають себе аполітичними й перманентно розчарованими. В очах і думках нашого соціуму, завдякипередовомууправлінському інструментарію, нова влада маластати категорично іншою: як мінімум,протилежною традиційному українському політикуму, що уособлюєсобою корупціонерів та пройдисвітів, а як максимум — небаченим досі колективнимполітичним месією. Або квінтесенцією десятилітніх очікувань. Очевидно, що сподіваннябули надміру завищеними. І варто визнати, що така ситуативнаїх гіперболізація сталася досить свідомо й цілеспрямовано,що й підтверджували слова, які подекудилунали: «Гірше й так уже не буде».

Під часпередвиборної кампанії і в перші тижні роботи в кріслі президента Зеленськомута, звісно, команді «Слуги народу» вдавалося утримувати такі настрої на високому рівні. Передусімзавдяки поствиборному емоційному шлейфу, який завжди в політиці певний час зберігається на основі позитивних очікувань громадян. Але така суспільна автогенерація натхнення і мотивації, природно, потребує підживлення у вигляді швидких змін. Самез цим у «колективного Зеленського», незважаючи на колосальний мандат на такі зміни, щось пішло не так. Або, радше, пішло так, як і йшло у всіх інших угрупованнях, які коли-небудь опинялисяпри владі в Україні:

• наскрізь медійна команда глави держави вщент провалювала більшість важливих інформаційних кейсів (згадайте бодай збиття українського літака над Тегераном чи тривалу віртуальність президента — коли замість прогресивної комунікаційної стратегії від засновників медіакомпанії «Квартал 95» ми спостерігали невчасні реакції або класичні «відосіки»);
• абсолютно деструктивна й неорганізована кадрова політика, яка досіне налаштована і проявляється впублічному управлінні (перший глава ОП, перший уряд, перший Генпрокурор, перші голови місцевих державних адміністрацій, кейс Конституційного суду, усунення спікера парламенту з посади тощо). Для політичної команди, котразазіхнула на президентський п’єдестал і парламентську монобільшість, така часта і розбалансована ротація кадрів свідчить про її неналежнупідготовку до участі у великій політиці;
• непотизм як норма для вищих ешелонів влади (найближче посадове оточення президента – давні друзі та колеги зі студії «Квартал 95», голова СБУ — товаришдитинства; колеги з шоу-бізнесу — нардепи й очільники місцевих держадміністрацій тощо), хоча йшлося про те, що «кумівства не буде».
• фальшива нормотворчість (закон про імпічмент, який, зважаючи на «свою» коаліцію, втілити практично неможливо; скасування депутатської недоторканності, яка не скасована; закон про народовладдя через референдум, який неможливо провести без рішення президента; закон про олігархів, що лише називає людей олігархами, але ніяк не сприяє викоріненню олігархії з українського буття таолігархів із дійсності, тощо).

Сукупна сила «колективного Зеленського» могла здійснити фундаментальні перетворення буквально за півроку. Але її наявність поки що ні до чого позитивного не привела, а лишепоглибила наші соцієтальні проблеми. Це настільки нонсенс для України, наскільки й відчай. Адже в нашій новітній історіїтакої концентрації влади в «одних руках» ще ніколи не було. І нічого. Парадокс.

Коли західні сусіди, наприклад Польща та Угорщина, скасовують ПДФО для молоді, щоб підтримати на початку «дорослого життя», новатори «колективного Зеленського» ще більше уярмлюють українців, створюючи нові та підвищуючи наявні податки. Ба більше, замість залучення нових інвестицій представники тимчасової еліти пхаються під подушки людей і видають знайдене за свої економічні досягнення. Тобтоза парадигмальну основу взятоне лібералізацію взаємовідносини між державою і суспільством, аби ослабити тиск данини, а етатизм – посиленняролі держави в житті суспільства (державних інституцій). Імовірно, вони вважають, що це щось нове, а тому потребує застосування, але насправді це середньовічний підхід. Саме тоді ввійшов у вжитоквислів короля Франції Людовіка XIV «Держава – це я». Нині це моветон. Бо українське суспільство потребує більше економічної свободи і менше податкових навантажень, верховенства права тарівності перед законом — утвердження справді правової держави, що закріплено у першій статті Конституції України.

Суть державиХХІ ст.не тому, аби її було багато в житті людей, а в тому, аби її нечисленні інституції були просто сильними. На противагу їх надмірній кількості — якість пріоритетна. А обраний «колективним Зеленським» шлях — завідомо неправильний.

Окремі досвідчені вітчизняні політики це розуміють, незважаючи йна їхнє прагнення мати не меншу владу. Адже в них є кришталевопрозоре розуміння, чим можуть обернутися дії, спрямовані, зокрема, проти пасіонарного українського народу. Себто втаких індивідів є гостре відчуття самозбереження. «Колективний Зеленський», натомість, з одного боку, «прийшов на один термін» і «не тримається за владу», з іншого — примножує повноваження й зазіхає на невластиві президентові функції. Але ж, як одного разу висловився Леонід Кучма, «ми це вже чули». Ми це вже пройшли десятки років тому. Нині — час для новітніх підходів, а не архаїчного самодержавства. Воно загрожує психічному здоров’ю. Бочим більше й довше людина обіймає найвищу державну посаду, тим ближче її божевілля.

Такі перестороги спочатку нікого не лякають. Тож не дивно, що, аби обґрунтувати доцільністьавторитарного політичного режиму, команда «колективного Зеленського» створює для себе й соціуму симулякр — вигадану «нереальність», використовуючи медіа та замовні соцдослідження, щоб усіх і себе переконати у правильності обраного шляху, відсутності впливу на них олігархів, а також, що важливо,вдати, буцімлюди досі їх дуже підтримують. Звісно,крім законодавчого набору повноважень, це ще більше розв’язує руки главі держави, і він, через гіпертрофоване усвідомлення важливості власної персони та «місії», яку виконує, запевняє самого себе, що має право на абсолютизм, хто б що з опозиціонерів і експертів не казав. Мовляв, це просто наші противники/опоненти, які тількиборються за владу. Так команда «колективного Зеленського»свідомо нехтуєвсією критикою, називаючи її політичним змаганням. Аледе її місце в риториці незалежних фахівців, які споглядають тривожну закономірність, що веде до узурпації влади?! У країнах розвиненої демократії збереження відносно високого рівня підтримки серед населення —свідчення легітимності влади і знак того, що можна продовжувати здійснювати реформи. Нинішня ж політична верхівка сприймає й інтерпретує свою ж джинсу як дороговказ до авторитаризму, мовлявякщо люди підтримують, то ми маємо на це право.

Зрештою, ми бачимо, що все це призводить до законодавчого нігілізму, невігластва в поведінці й риториці, ручного управління абсолютно в усіх гілках влади, підпорядкування президентові нібито незалежних інституцій, усунення з керівних позицій тих, хто проявляє бодай якусь індивідуальність та інакше бачення, а про безлику монобільшість узагалі мовчу. Соромно усвідомлювати, що депутати досі не відчувають влади, якою їх наділяє народ. Якби ж були протилежні практики, то «колективний Зеленський» справдіміг би ввійти в історію, використавши здобутий політичний тріумф задля «українського дива». Зараз він ризикує лише вляпатися. Але гіркота ситуації не в його персональній драмі, а в трагедії для всієї країни. Позаякіз таким підходом ми вже зробили відкат у демократичних трансформаціях: опустилися в рейтингу сприйняття корупції, індексі демократії, індексі свободи преси, індексі інвестиційної привабливості і, як наслідок, у світовому рейтингу щастя тощо. Наступні 5–10 років українцям доведеться ще неодноразово узгоджувати деталі суспільного договору, відповідно до якого президент не може підмінювати собою всі владні інституції, а формою правління в республіці є парламентсько-президентська, де депутати — не слуги адміністрації чи офісу президента, а представники найвищого законодавчого органу.

Тим часом«колективний Зеленський»зробив так, що центр прийняття рішень — уже не ВРУ, не Кабмін, а офіс президента, який, згідно із законодавством, не має жодних нормотворчих функцій. Президент має, його офіс — ні. Це просто кабінет. Керівник цього кабінету (ОП) — тежбез особливого статусу, але тепер його сприймають як другу особу держави — віце-президента. І виходить, що людина має колосальний вплив на державу і суспільство, але жодної відповідальності ні перед ким не несе. А де місце в такій системі людям зісправдіконституційними правами — главі парламенту, очільникові уряду, генпрокуророві? Їхні ролі знівельовані, а інституції перебувають урежимі президентського самоуправства. Прикро, що через жагу до тотальної влади зовнішній ворог у порядку денному «колективного Зеленського» відступив на другий план. Хоча його «нейтралізація» на нашій території важливіша,порівняно з протидією внутрішній опозиції, зокрема й партійній.

Дотичні до узурпації мусять памʼятати, що абсолютна влада не веде до «країни у смартфоні», вона створює левіафана. Позаяк, маючи всю повноту влади у своїх руках, людина, хоч би якоюдуховно сильною вона була, неминуче перетворюється на тирана, а її режим – на тиранію. Це не тенденція, це — закон політики, і нимпронизана вся цивілізаційна історія світу. Не дивно, що провідні демократії світу, від яких ми відстаємо на 100–150 років, мають баланс різних гілок влади. Вони дійшли розуміння, що саме це створює ефективну систему стримувань і противаг — рушій розвитку суспільства. Тому будь-які нинішні інсинуації стосовно спроб виправдатинеобхідність більшої влади — це саме ті благі наміри, якими вмощений шляхдо пекла. У нашому випадку тим пеклом може стати неосвічений абсолютизм.

А привести країну до нього, вочевидь, мають із допомогою «мінцифри», яку «колективний Зеленський» із самого початку найбільше леліє. Ймовірно, аби вона змогла забезпечити йому перемогу на наступних виборах через голосування онлайн у додатку «Дія». Ізнову «легітимувати» себе. Тож феєричні успіхи «мінцифри» цілком закономірні, в контексті такого прагнення влади.Саме томулише цьому єдиному міністерствуз-поміж усіх інших«колективний Зеленський» дав карт-бланш, зокрема на здійснення цифровізації державних і адміністративних послуг, маючи намір сформувати в суспільства довіру до роботи цього відомства, що перед виборами, за задумом політичної верхівки, мабуть, має автоматично трансформуватися в довіру до їх результатів, які встановлять на основі даних «Дія».

Зважаючи на компліментарні висловлювання «колективного Зеленського» стосовнокитайської системи влади й на те, що наступні парламентські вибори відбудуться вже виключно за пропорційною системою, йдеться про ризик утворення реальної партійної диктатури. Але ж для українців це катастрофа. Очікувати кращого режиму,ніжу Венесуелі, Північній Кореї, Білорусі, Росії, не варто. Там теж окремі особи і нечисленні групи уявили, що вони уособлюють собою цвіт нації, заперечуючи змагальний політичний процес. Натомість у західних демократіях, як ті ж таки США, Канада, Велика Британія, Німеччина,панують цінності прав і свобод людини (звісно, все відносно). Тому ці країни передові й розвиваються.

Ми точно рухаємося у правильному напрямку?

Джерело