Коли Русь стала Україною. Як Литва та її князі вплинули на хід історії нашої землі

Про Україну — як єдиний, окреслений географічний і культурний простір — ми цілком можемо говорити принаймні зі скіфських часів. Зрештою, описана Геродотом Велика Скіфія територіально майже повністю збігається із сучасною Україною, "землею від Сяну до Дону" (та від Чорного моря до поліських боліт – додамо для надто прискіпливих читачів). А ось з історією державності складніше. Бо держава тих же скіфів виникла набагато пізніше – і в Криму, тобто на південній периферії тієї самої "Великої Скіфії". Та й територія цієї держави – навіть за часів її найвищого піднесення – не виходила далеко за межі чорноморського узбережжя. Що вже казати про те, що скіфи, безумовно, не були етнічними українцями.

Про етнічних українців важко казати й в ранньому середньовіччі. Хоча населення тієї ж Русі було таки переважно слов’янським, на відміну від кримської Скіфії. Саме з київських князів зазвичай починають і історію української державності. Але варто нагадати, що й Русь насправді була лише периферією літописної "Великої Скуфі" - тільки північною. Руська земля у початковому (або ж "вузькому") розумінні цього слова, скажімо, охоплювала Київщину, Переяславщину і Чернігівщину, тобто лише "далеку Північ" сучасної України, але поза нею перебували навіть Волинь з Галичиною, що вже казати про Поділля і степові землі.

З часом Русь, звісно, стала більшою, "ширшою". Але за правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого експансія відбувалася насамперед на захід та на північ – тобто в цьому випадку за обрії і геродотової Скіфії, і теперішньої України. Степ увесь цей час залишався "за межею", під контролем кочовиків – печенігів і половців. Навіть династичні шлюби останніх з князями Русі не перетворювали ці землі на єдине державне ціле з володіннями Рюриковичів.

Не подолало поділу між двома "світами" і Королівство Руське – ані за часів короля Данила, ані тим більше за його нащадків. Та і як могло бути інакше, коли його володарі мали справу вже навіть не з половцями, а з монголами, які підпорядкували собі не лише степ, а й вже згадану "начальну Русь" з Києвом.

З іншого боку, саме під владою Улусу Джучі (або ж Орди – як цю державу іменують в пізніших літописах та популярній літературі) були зроблені перші кроки до "стирання" тієї самої "степової межі" – хоча й під примусом "згори". Показово, при цьому, що внутрішній устрій руських князівств завойовники практично не змінювали, натомість в степу активно засновували міста, заселяючи їх, зокрема, й вихідцями з півночі. Робилося це із суто практичних міркувань, але тим самим хани "готували" наступний крок – поширення ладу, який у загальних рисах вже склався на Русі, далі на південь. Сучасною мовою це б назвали "засвоєнням" або ж навіть "поглинанням" колишнього "половецького поля" Руссю.

Самі Чингізиди зробити цей крок, зрозуміло, не могли, вони й не ставили перед собою таку мету. Та й місцевими мешканцями – принаймні осілим населенням – монгольські володарі сприймалися як зайди, чужинці, що нав’язали свою владу силою. Тож потрібні були "свої", або ж ті, хто сприймався як свої. Оскільки ж прямих нащадків Рюриковичів та Романовичів, здатних позбутися ханської влади, на той момент вже не залишилося, цю "місію" взяли на себе їхні найближчі родичі – Гедиміновичі.

Звісно, за походженням ця династія була литовською, і ніколи про це не забувала (з письмових джерел ми знаємо, що Ягайло і Вітовт, скажімо, спілкувалися між собою саме рідною для обох литовською мовою). Але й Рюриковичі завжди трималися версії про своє варязьке походження – навіть якщо шведською не володіли. За середньовіччя в цьому не було нічого дивного – етнічне походження володарів не мало вирішального значення. Але в стосунках з підданими-русинами Гедиміновичі принаймні намагалися поводитися як "законні спадкоємці" володарів Русі й не нав’язувати нові порядки там, де в цьому для них не було критичної потреби.

Корона Руського королівства Любарту Гедиміновичу взагалі дісталась у спадок – адже він був зятем князя Андрія, правнука короля Данила. Ольгерд Гедимінович теж успадкував Вітебське князівство від тестя, так само природного Рюриковича. Надалі, щоправда, довелося і повоювати. Але зрештою Любарт утримав владу над Волинню. А Ольгерд підпорядкував собі більшу частину нинішньої Білорусі. Після чого уклав союз із темником Мамаєм, правителем західної частини Улуса Джучі.

Мамай не міг стати ханом, бо не належав до Чингізидів. Проте зводив на престол у Сараї лояльних собі володарів. І настільки захопився цією боротьбою, що дозволив Ольгерду, як своєму союзнику, прибирати до своїх рук не лише колишні князівства Русі, а й степові уділи, які "цілком випадково" опинилися без правителів, – за тієї умови, що князь буде сплачувати за них данину.

До 1358 року під владою Ольгерда опинилися Чернігів і Сіверщина, в 1362 – Київ, і майже одразу – Поділля, що з часів Батия перебувало у володінні монгольських намісників. Легендарна битва на Синіх Водах, відома з пізніших джерел, якщо й відбувалася насправді (в чому є великі сумніви, як і в тому, що відбувалася вона саме на Поділлі, а не в зовсім іншому місці) могла не мати до цих здобутків жодного – проте для істориків є зручною "реперною точкою", що позначає "перехід" Ольгердом тієї самої "степової межі". Втім, і на цьому князь не зупинився, бо в 1374 році приєднав до своїх володінь ще й більшу частину Дністровського уділу, який колись належав темнику Ногаю.

Син Ольгерда Ягайло – вже після того, як став ще й польським королем – закріпив за собою Галичину, але зрештою змушений був поступитися владою над Великим князівством Литовським і Руським своєму кузену Вітовту. А той продовжив "рух на південь", скориставшись війною Улуса Джучі з Тамерланом. Вітовт надав притулок кримському наміснику Таш-Тимуру, а потім і самому хану Тохтамишу (між іншим, переможцю Мамая). В обмін на це хан остаточно відмовився на користь князя не лише від усього Правобережжя Дніпра, а й більшої частини Лівобережжя – принаймні до річки Самара. При цьому поступка була довічною – за приєднані землі навіть не треба було сплачувати хану данину.

Саме в цей час ще один представник династії – Федір Коріятович, який під тиском Вітовта змушений був залишити Поділля, став правителем Мукачівської домінії, а фактично усього Закарпаття. Таким чином під владою однієї династії – вперше в історії! – опинилася більша частина сучасної України.

І йшлося не лише про формальний, а й про фактичний, чи, як зараз кажуть, ефективний контроль над територією. Вітовт сучасникам запам’ятався заснуванням на приєднаних територіях опорних пунктів – міст, фортець, спостережних веж (навколо яких, втім, вже невдовзі виникали поселення). Найвідоміші з них тягнулися ланцюжком вздовж Дніпра і чорноморського узбережжя – Вітовтова митниця, Тягиня, Дашів, а можливо й Коцюбіїв (хоча повідомлення Длугоша особливої довіри не викликають).

Показово, однак, що майже всі вони будувалися на місцях, обжитих за часів Чингізидів, якщо не раніше (та ж Вітовтова митниця постала на місці ханської резиденції Догангечіт). І мешканці цих опорних пунктів не з’явилося "нізвідки". По-перше, осіле населення в степах існувало завжди – досить лише згадати про бродників (чи деремелів, якщо використовувати тюркський термін). По-друге, володарі Улусу Джучі, зокрема хани Тохта та Узбек, заохочували переселення до степових міст вільних людей і з Русі, і з інших країв – і оскільки переселення і справді йшло, вочевидь, почувалися вони тут краще за місця, з яких перебиралися.

А ще з часів Вітовта починається землеробське освоєння степу. Цьому сприяло принаймні дві обставини. Перша — нова влада вже не надавала переваги скотарям-кочовикам, які за Чингізидів були привілейованою верствою і утримували кращі землі під пасовиська. Друга – розвиток технологій. До XIV сторіччя просто не існувало плугів, здатних впоратися зі степовими чорноземами. Лише з появою асиметричних лемешів (а хронологічно це збіглося саме з поширенням влади князів на південь) стало можливим господарське "освоєння" степів. Але важливо візначити, що "освоїти" цілину були здатні лише вільні селяни, а не кріпаки. Тобто і в цьому випадку особиста свобода була умовою господарського розвитку краю.

Таким чином йшлося не лише про механічне "поширення" Русі на південь, а про великі суспільні зміни у цій новій, "великій" Русі, що тепер охоплювала більшу частину нинішньої України. Зміни, які з одного боку були результатом інтеграції двох традицій – давнішої держави Рюриковичів та степу, а з іншого – логічним наслідком суспільного і господарського розвитку земель по обидва боки колишньої "степової межі". Змінюючись, Русь ставала іншою, ставала… Україною - хоча ця назва за часів Гедиминовичів тільки-но з’явилася і мала доволі локальне використання (на відміну від доби Речі Посполитої, коли нею стали позначати землі Русі, які опинилися під владою польської корони).

Більше того, в контексті нових українських реалій експансія Володимира Великого і його нащадків на північний захід і приєднання до Русі басейну Верхньої Волги виглядало лише випадковим епізодом, дивним відхиленням від магістрального напряму історичного розвитку, не обґрунтованим ані політично, ані тим більше економічно – бо насправді жодної потреби контролювати волзькі шляхи в київської держави не було (важливіше було контролювати течію Дніпра, чого, власне, і прагнули Гедіминовичі). Опановуючи степ, Русь "поверталася" до самої себе.

Звісно, за правління Вітовта цей процес лише починався. Надто слабкою була державна і військова структура Великого князівства. Надто великими були території, приєднані до нього за лічені десятиріччя. Власне, цим можна пояснити і той факт, що Вітовт не зміг приєднати ані Азовське узбережжя, ані Крим. Втім, він знайшов вихід. Усвідомивши обмеженість власних ресурсів, він зробив ставку на самостійницький "кримський проект". Не дарма ж він так довго надавав притулок біженцям з Улусу Джучі.

Першим кандидатом у володарі незалежного Криму був син вже згаданого Таш-Тимура – Девлет-Берди. Але млинець вийшов нанівець, бо той втягнувся в боротьбу за простол у Сараї, і навіть три дні побував великих ханом, перет тим як зникнути безвісті. Тоді на сцену вийшов небіж Девлета-Берди, Хаджі Герай. Його цікавив сам Крим. Але сил, зібраних за допомогою Вітовта, виявилося замало. Претендента з Крима вигнали.

Втім, Хаджі виявився людиною впертою, і вже після смерті Вітовта – в союзі з його спадкоємцями ще двічі здобував владу над півостровом. Аж поки в 1441 році – в присутності офіційного представника тодішнього великого князя - його не проголосили таки "ханом Криму і Дешт-і-Кіпчаку".

Щоправда, іділія в стосунках ханів і великих князів тривала недовго. Вже син Хаджі Герая – Менглі Герай - круто змінив політичну лінію батька. З одного боку вимушено, адже в Криму з’явилися османські війська і хан змушений був визнати себе вассалом султана. З іншого – Менглі Герай цілком самостійно уклав союз із Москвою, розпочавши грабіжницькі напади на володіння Гедиміновичів. Ожививши згадки про походи Батия – щоправда, руйнування Києва, на думку багатьох дослідників, після захоплення міста кримцями були навіть більшими, аніж в XIII сторіччі.

Відтоді плюндрування південних володінь Великого князівства відбувалося регулярно. А до знищення міст і селищ додалося виведення ясиру – бранців, яких потім продавали на ринках Кафи і Стамбула. "Заготівля" невільників відбувалася в "промислових" масштабах – які можна порівняти хіба зо з атлантичною торгівлею темношкірими рабами.

Обороняти "українні землі" силами великокнязівського війська було неможливо – не таким вже великим і маневреним воно було. Місцевим мешканцям довелося покладатися насамперед на власні сили. Стратегічною відповіддю на напади південних сусідів стала поява козацтва. Самодіяльної, самоврядної, а головне - озброєної верстви. Безумовно, шанси в боротьбі козаків із легкою степовою кіннотою певною мірою урівнювала поява вогнепальної зброї – на українських землях вона з’явилася саме за доби Гедиміновичів. Але головне полягало в іншому – козаки самі були степовиками, які значною мірою перейняли звичаї та спосіб життя давніх мешканців цих країв, а тому виявилися пристосованішим до співіснування з кримцями та ногаями – як у мирний, так і у воєнний час.

Поява козацтва – яка швидко стало втіленням "українства" - була наступною "реперною точкою" в історії України, яку вже невдовзі в європейській літературі почали називати називати не інакше як "країною козаків". Степ остаточно став українським. Але не варто забувати, що й "покозачення" Русі розпочалося все за тієї ж "довгої" доби Гедиміновичів і було, безумовно, підготовлене саме започаткованим ними "освоєнням" Руссю південних теренів - аж до майбутнього Запорожжя. Гедиміновічем, між іншим, - за поширеною і визнаною багатьма істориками версією - був і Дмитро Вишневецький, легендарний "Байда". Чию роль у становленні козацтва і появі Січі важко переоцінити.

Зрештою, до тієї ж великої литовської родини належав і князь Ярема – найвідоміший опонент Богдана Хмельницького, і його син Михайло, останній Гедимінович на польскому та литовському престолі. Щоправда, жили вони вже за іншої доби. Епохи Речі Посполитої. Коли Україна заявила про себе під своїм власним іменем на всю Європу - та на весь світ.