Кожен б'ється за своє приватне щастя

Щойно з друкарні...

Із заздрісно-дражливих кололітературних гомонів-розголосів докотилася й до мене інсайдерська переліг новина: буцімто, волоока, з прикметного розряду «кров із молоком» фахових артисток-картинок відбірного сита колишнього інституту Карпенка-Карого у Києві, випекла колоритний і благоуханний жіночий роман: дами соки на кожній сторінці пускають, а гицелі з розряду членів журі різних там літконкурсів замало не в двох плавках зодягнуті ходять. Знайшов я у Фейсбуці довгокосу білявку, з задирикуватим світлим поглядом очиць хитрої, шельмівської лисиці Соломію Зеленську і чиркнув лише три слова: «пришли – відтанцюю рецензією», тут же прилетіло повідомлення «Нової пошти» - «заберіть товар…» Крамом виявився роман «Записки священника» - до пів кілограма ваги, 262 сторінки в цупкій обкладинці, продукт київської друкарні «Базілік», незабутні поліграфічні парфуми свіжовипеченого продукту дістався мені безкоштовно…

І ось уже дві доби ходжу та розмірковою. Тоді, коли грядку під зимовий часник на зиму за домашньою вказівкою у саду копаю, з псом-французом футбол ганяю чи до крамниці по продукти їжджу – все думаю-обмірковою: що ж то за дійство таке між ті палітурки книжиці закладено, которе три доби поспіль серед ночі мене з ліжка підіймало, змушувало уважно рядки визбирувати на сторінках того роману, в'язати розсипане романісткою на них у подразливі снопи почуттів, розставляти емоції героїв книги на поличках моралі та людської пристойності. Уяснити для себе: хто ж із лицарів авторки із ким, і хто вербально проти кого. Що за глави «Паралельні лінії» закладені в книзі, на яких поділила світ створеного уявного життя письменниця, пропонує його нам.
Можливо, їй краще так було зобразити душі і вчинки своїх героїв, щоб умовно через паркан показати їх з боку в стосунках поміж людей. У життєвих ситуаціях.
Ось уявіть собі, є троє випускників університету імені Карпенка-Карого, де віддавна «клепають» відбірні артистичні кадри – Меланія, Олекса, Федір. Звісно, що мила пані така приворожливо вродлива, що її і не випускають на «вільні хліби», у безбереге студентське плавання з аудиторії. На неї накладає свою справді волохату лапу знаменитий викладач вишу Йосип Забар, перед котрим, перед його заслуженим авторитетом тремтять чи не всі. Він, щоб не упустити такий діамант, жениться на яскраво-виразистій і примітній дівчині. Відтак, рідкісний, сказати б, ексклюзивний екземпляр опиняється в надійних руках!
Але ж давно людьми сказано, не гонися за вродою, бо вона тобі вся не завжди належатиме. Як буває поміж молодими людьми, серед студентства, насамперед: всі давно не байдужі одні одним. Десь на денцях сердець і душ, і Меланія, і Олекса, і Федір далеко постатево не апатичні одні одним. Між хлопцями натягнута тятива ревнощів.
Забар із сім’єю виїздить за кордон, до Німеччини. Творчо обдарований Йосип досить швидко стає головним режисером театру в якійсь там землі. Про нього, його експерименти не втомлюється гомоніти преса. Гроші буквально сипляться на нього. Меланія ж застрягає в несподіваному материнстві. Потомок вдався хворобливий і на диво роздратованим, плаксивим. Його до двох років витримати ніхто не міг. Це була велика проблема винайняти бодай на місяць няню у поміч Меланії. Вона ні на мить не могла вирватись із дому, а насправді ж марила театром, ролями, оваціями, славою сцени. Вона ж акторка, і далеко не другорядна.

Авторка роману "Сповідь священника" Соломія Зеленська. Хоча мені здається, що у цієї привабної паняночки зовсім інше ім'я та прізвище. Хоча у неї є повне право на літературний псевдонім...

Слава і безприв’язне утримання перетворює Йосипа Забару у банального волоцюгу. Бабника, мандрьоху. Він видумує сам собі тривалі відрядження і возить туди всіх, хто трапить йому в око. І, звісно, ж маючи при цьому у власному театрі справжній гарем. Як же ж він пустить до тієї брудної Мельпомени чисту й незайману свою домашню Меланію!?
Тим паче, що Йосип задумав і уже почав його втілювати у життя - новий грандіозний спектакль, серед німців знайшлося чимало спонсорів, які вкладають у те дійство великі гроші, Європа ж морально дуріє, в якому всі актори будуть виступати до пояса голими. Як же ж йому погодитись на те, щоб серед осіб, котрі окружатимуть Меланію, будуть люди з обвислими грудьми, дряблою шкірою. Вона явно серед них виглядатиме брунатою свіжою ягідкою. Обов’язково ж, знайдуться ласі злизати ту красу і вроду. Це означає, доведеться йому особисто просто не відходити від дружини. Тому ліпше нехай вона сидить дома на кухні, у райському гніздечку. А щоб веселіше було - ось тобі, квітонько, на додачу ще й маленький Еміль…
Інша сюжетна лінія Олекси Зварича. Доволі швидко виявилося, що лицедійство, то насправді не його покликання. Він пробує писати сценарії, романи. І це йому добре вдається. А ось у підпасичі собі до життя він вибирає Орисю. До часу, коли у них знаходиться двійко дітлахів, їм стає нестерпно жахливо бути разом. Тим паче, що у невибагливо письменника частенько починаються тривіальні загули з пиятикою до безпам’ятства із фарбованими шльондрами. Єдина світла пляма в Олекси – безтямна батьківська любов до ніжної доні Одарочки…
Хоча, як мені видалося, пані письменниця не любить свого книжного колегу. Малюючи його образ, вона, я підрахував, тричі в різних частинах роману виділяє один і той же штрих Олекси: «заплаканий і в шмарклях». Я мимоволі його про себе так і назвав: шмаркатий…
Тим часом, Меланія, зверніть особливу увагу на цей, як на мене – то доволі промовистий штрих, має прізвище, як і авторка роману – Зеленська, якось у кав’ярні зустрічається з закордонною знайомою Хілларі. І та між іншим розповідає про свій новий роман із зовсім молодим кавалером. Ми дізнаємося мимоволі про тілесні особливості цих роз'ярених і несамовитих бурлесків у яких не першої свіжості світську левицю покорило свіже тіло і несамовита сила молодого самця. Душа Меланії потайки від захоплення аж заплющувала очі, а перед зір накочувалися волохаті і опецькуваті руки остогидлого, брехливого Йосипа. Це осоружне марево не відпускало її аж до тих пір, поки вона одного дня, коли Забара був у своєму загулі-відряджені, залишивши дітей на няню, дісталася двірця (залізничного вокзалу), сіла у перший, що підвернувся їй поїзд і поїхала геть за очі. Звичайно ж для, того, щоб стати легко здобиччю зустрічного молодого бугая…
Усе вийшло так, начебто, було кимсь розписано за спеціальним сценарієм. Зійшовши на котрійсь із станцій, Меланія опинилася у невеличкому поселені. Їй потрапило на очі, що маленька дівчинка уже холодної пори ходила в бурках по калюжах. Вона швиденько завела її до невеличкого супермаркета, купила теплі товсті шкарпетки, перевзула дитину. Вийшовши на вулицю і викинувши мокрі взуванки, вони з дівчинкою наштовхнулися на міцної статури молодика, який розшукував загублену з виду сестрицю, не сходячи з ровера. Мандрівниця поцікавилася в його, чи є у населеному пункті готель або інше якесь пристанище для нічлігу подорожній. Хлопець поміркувавши, заявив, що такого закладу немає, у них доволі невеличкий населений пункт, але він загалом знає, хто б не дорого міг би здати їй пристойне помешкання. Щоправда, це треба добиратися на протилежний бік селища, автобуси ходять вкрай рідко. Він би міг зарадити їй проблемі тим, що підвіз би на велосипеді… на рамі, звичайно ж. Якщо її ласка…
Що було далі ви все самі знаєте, друзі. Так що Хілларі, краще помовч. За дитячі шкарпетки Меланія виміняла за пів сотні кілометрів від Мюнхена стосильний бульдозер, який геть похоронив навіть згадку про колишнього ненажерливого самця Йосипа Забару.
Ось тут нарешті у дію вступають паралельні лінії твору Соломії Зеленської. Користуючись почергово авторським «я», тобто ведучи мову від першої особи, то від Меланії, а то від Олекси, авторка вмикає другу сюжетну лінію і після розгульної, дрімучої пиятики представляє нам геть розчавленого письменника. У нього творчий тромб. Не пишеться і не видається, а найгірше це - повний провал на театральному фланзі. Затверджений до наступних гастролей спектакль за його п’єсою явно зривається, позаяк Олекса ніяк не може вроди заключних сцен лицедійства. А це, зрозуміло, мають бути найбільш насичені картини, такі, щоб врізалися у пам'ять глядачів, стали яскравою короною спектаклю.
Режисер, рятуючи ситуацію, збирає купу грошей, привозить її панові Олексі, і буквально заштовхує його у поїзд, що прямує у теплі краї. Мовляв, тиждень строку і щоб заключний акорд був у театрі…
У теплі краї їхати довго і нудно. Олекса виходить на якійсь там станції, у якомусь селі. На станційному подвір’ї сільські бабусі продають нехитрі свої пожитки і харчі. Крайньою стоїть юна і чарівлива дівчина, пропонуючи червонобокі і, мабуть, же достобіса солодющі, хрумкі яблука. Покуштувавши їх, пан письменник не відводив очей від дівчини: така ладна та гожа, персик на порі… Щоб бодай якось сподобатись дівчині, викупив весь її запашистий товар ще й з торбиною. Підхопивши її він небавом пішов у вулицю, яка видавалася за головну. Коли за якийсь час йому у спину задзеленькав велосипед. То була єдина його тут знайома – Марійка, з чийого саду його приворожили соковиті плоди. Зупинивши дівчину, Олекса став розпитувати, де б йому найняти житло на тиждень.
Ви ж розумієте, пані й панове, у жіночому романі так: коли є ровер, то дівчину треба запросити на велосипедну раму і вперед до… спільного ліжка. Бо ж саме так якраз було у сюжетній лінії Меланії. Ви ж, сподіваюся, не забули? По дорозі до дядька Сидора, який, мабуть, може надати житло для гостя, Марічка зізнається, що їй уже багато – майже дев’ятнадцять літ…
П’єса писалася як на шовках плелася. Бо ж десь тут була поруч Марійка і при гострому бажанні її можна було відшукати будь-якої миті. Олексі все хотілося впіймати в озері, за городами, щуку. А вона не йшла на гачок. Аж якось щастя усміхнулося нашому актору-письменнику. Він упіймав, що хотів. Тут же поблизу його човна опинилася і соковито принадна, така облесливо повабна і його знайома чарівниця з пристанційного ринку. Вона зголосилася почистити щуку. Потім, розклавши багаття серед двору порожньої хати в якій мешкав столичний гість, смажили улов. Частувалися. До самозабуття…
Олекса поспішив уранці на столичний експрес: все було більш, ніж чудово. Йому самому подобалося закінчення п’єси. Усе зроблено так, що не лише режисер загуде, затрубить від задоволення, але й зал театру. А Марійка, ця цнотлива феєрична чаклунка, вона все що мала найдорожче віддала йому. Було солодко так, немовби у казці…
Якби про роман пані Соломії розповідав я у діалоговому режимі, мене б, думаю, неодмінно уже б зупинили читачі. Зостановили б неодмінним питанням: а де ж обіцяний священник, бо все поки що крутиться побіля артистів, сценаристів, стихійних доль лицедіїв? Я теж звернув увагу на це: прочитав майже дві третини роману, а обіцяного попа з хрестом на пузі ніде й не видно. І тут, коли вже були спалені всі мости в німецькій сім’ї Забар, і Меланія, залишаючи чоловікові старшого сина, з молодшим, її улюбленцем Емілем, виїхала в Україну, коли офіційно у суді розлучилися Олекса з Орисею посиротивши Петрика й Одарочку, на авансцені, аж на 175 сторінці роману із 262 (!), з’являється пан Хведько. Колишній студент-карпенківець, побратим Олекси, Меланії, ще один вузівський учень Йосипа Забари Федір Чугайстер. Який майже одразу по завершені вузу вирішив було, що регулярно міняти маски на обличчі в театрі, раз-у-раз вживаючись у чиїсь сценічний образ, це не для нього. Не для його ранимої душі. Йому хотілося б чогось чистішого, охайнішого, можливо, навіть святішого. І таке він побачив у служінні Господу Богу в ролі душепастира.

Так виглядає роман "Сповідь священика" Соломії Зеленської.

Він і справді колись, либонь, був світлої душі людиною. Зовсім не з того прісного і гіркого тіста зліплений, що Йосип і Олекса. Значно добріший, чесніший, Але його білостінний талант почасти поламало домірне обшерхле втручання батька в життя сина. Нав’язування своїх догм і стереотипів. Як, приміром, коли під час навчання Федора в Духовній академії привів йому дівчину, котра мала б стати при ньому попадею. Не вийшло ні поваги, ні любові. Механічно вистругали ляльку. А любові не було. І, вважайте, життя не було. Поруч у хаті, в ліжку, але чужа, осоружна людина…
Власне, з того й дало тріщину все його сімейне життя. А отримавши приход, приглянувшись до того, як живуть, чим вікують і здрастують панотці на сусідніх парафіях, Федір уздрів і з кожним днем усе більше переконувався у тому, що священне служительство, це насправді, не що інше, як той самий дешевий соціальний театр. Що люди в рясах це ті ж таки актори, лицедії, котрі грають, нуртують ролі наживо у хитросплетінні людських стосунків, у щоденних сценах конкретного життя села чи міста.
Меланія Зеленська, одначе, опустившись геть на дно людської моралі, куди якось затягнув її чоловік Йосип Забар до справжнього дому розпусти, де підпоївши її, теж залучили до поганських ігор з чоловіками і жінками, які, можна сказати, гралися у звальний гріх: хто кого вгріб… Вирішила негайно тікати. І ось вже вона в Борисполі з по-дорослому мудрим сином Емілем.
Як мені здається, жінки так створенні, що вони не можуть без чоловіків. Навіть після того, як неймовірно жорстоко обпікаються з ними. Бо Меланія, до прикладу, ще прямуючи до України з Німеччини після розриву з Йосипом, обмірковуючи своє майбутнє життя-буття, чітко вирішила для себе головне. Забар, то і справді, тиран негідник, потвора, а вона дурницю вчинила, коли ще замолоду не взяла до уваги, не поставила свою карту долі на Федора. Він же ж такий м’який і добродушний, завбачливий і прозорливий, він би ніколи не образив її, і сім’ю шанував би якнайкраще. Для себе вирішила остаточно, що нове майбутнє у неї може бути лише з Чугайстрем.
Дарма, що він священник, що їй, треба готуватися, начебто,
до долі попівни.
Але не забуваймо, у полі пильної уваги нашої авторки є ще й пан Олекса. Після розриву з Орисею він теж не може бути одинаком. Йому конче необхідна друга половинка. Пан письменник для себе вирішує, такою для нього може бути лише красуня Меланія. Адже ж у неї фіаском завершився перший шлюб. Олекса знає, що вона з молодшим сином повернулася в Україну. Хоча й має на увазі, що свого часу в Меланію був закоханий Федько.
Одне слово, на київському Подолі, в його кав’ярнях і ресторанчиках понад Дніпром иає розгортатися завершальна дія роману. Я хоч і знаю, як ті сцени вибудувала Соломія Зеленська, умовчу, аби кожен із читачів міг сам додумати, що буде далі. Лиш одне підкажу: Федір відмовиться від церкви, віл свого сану і від сім’ї. До речі, без участі Меланії…
А ще зауважу, мені вельми сподобалася манера побудови твору акторкою-письменницею. Кидаються у вічі короткослівні діалоги дійових осіб. Без зайвих, затяжних сентиментів. Одначе, вони вельми експресивні, заряджені на дію. Не має пустої балаканини ні про що. А ще більше в моїй пошані її підводки до тем, на яких письменниця робить акценти. Мова твору Соломії Зелінської проста, без зайвих високо літературних сентиментів. Так якраз, здається мені, і повинен писатися жіночий роман, щоб не потрібно було читачам звертатися до Вікіпедії і Гуглу за роз’ясненням суті певних слів і виразів.
Образи теж гарно виплекані, їх ніяк не переплутаєш. Є, можливо, одне невеличке зауваження. Склалася думка, що пані Соломія Зеленська найбільше полюбляє людей з… великими очима…
Хто читатиме роман, зверніть увагу, кого б зі своїх героїв не представляла публічно у тексті авторка, вона обов’язково підкреслить: «… з великими гарними очима». Жартуючи можна сказати, що у пані Зеленської вийшов роман про волооких людей. До речі, як у неї самої, коли, звичайно, не помиляюся…
… Є в романі один штрих з оцінкою якого я фактично не на стороні автора. Пригадуєте, тут вище я розповідав про те, що драматург Олекса, упіймавши в свої тенета щучку Марусину, на світанку геть вивтікав із села: все встиг зробити, негідник, заради власної втіхи. Через декілька місяців він якось згадав про зірвану квітку, котру потворно розтоптав. Поїхав у село. Ще на залізничній станції розпитав у якоїсь бабці про дівча. Не було вже його живим. Бідна сирота жила з бабусею, бо батьки померли, як могла тріпалась у цьому важкому житті. І якось потрапила зненацька під поїзд. Тут таки на станції. Бабка сказала:
-Швидкісний прохідний поїзд її вітром під колеса затягнув… Ото була трагедія…
Ця драма в творі не знайшла логічного розв’язання, хоча не важко зрозуміти і можливу причину трагедії, і те, що письменник сам ліпить долі своїх героїв, а тут чомусь пані Софія явно спасувала. І зло, якщо воно було, то явно залишилося не покараним. Мені здається, що дужки цієї історії в романі «Сповідь священика» зосталися не закритими…
НА ФОТО: Соломія Зеленська, авторка роману "Сповідь священика"; книга, яку я рецензую...

Фото НЕ автора.

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

"Бой за Карин Так глазами армянского добровольца", - Бутусов

вівторок, 24 листопад 2020, 12:45

Після взяття Карін Така азербайджанська піхота вийшла прямо до Шуші, і вірменське командування і вся армія це прекрасно розуміли. "Где-то я это, кажется, уже слышал... Армянский блогер Давид Симонян принял участие в боевых действиях в Карабахе. И вот к...

"Последнее американское предупреждение украинской власти", - фінансист Фурса

вівторок, 24 листопад 2020, 12:15

Симулювати "боротьбу із корупцією" замість справжніх дій більше не вийде? "На прошлой неделе в очень респектабельном издании Washington Post вышла редакторская статья, а это самый высокий уровень внимания, в которой описывалась ситуация в Украине (не о...