Приєднуйтесь
Приєднуйтесь
"Ви можете пройти повз цієї історії. Бо звичка – це небезпечна річ. Ще до 2021 року в нашому підрозділі воювало багато бійців, і багато з них загинуло на війні, якої більшість не помічала. Один із випадків безпосередньо пов'язаний зі звичкою: боєць, провівши занадто багато часу на ЛБЗ (лінії бойового зіткнення), перестав реагувати на небезпеку – ходив у повний зріст, вилазив за бруствер тощо. Саме тому, коли стався черговий артилерійський обстріл, він не сховався в бліндаж, а намагався визначити напрямок, звідки ведеться вогонь, – орієнтуючись лише на звук. Через це він отримав осколкові поранення, несумісні із життям. Більшість військових зрозуміє, про що я. Те, що цивільному здається "сміливістю", насправді часто є втомою й байдужістю до власного життя.
Тепер уявіть: Україна – це боєць, який занадто довго перебуває на ЛБЗ. Смерті рідних і друзів стали звичними. Смерті дітей, цивільних – у більшості вже не викликають ані люті, ані навіть страху, як це було на початку повномасштабного вторгнення, або зникають на наступний день.
А якщо це більше не викликає емоцій, то в норму входять і втрачені території, і відсутність резервів, і відсутність ротацій. У норму входять безглузді накази й великі втрати солдатів.
Так, є статистика знищеного противника. Навіть запроваджена система балів для заохочення. Але чи часто на ставці піднімають питання про втрати наших підрозділів (саме по підрозділах) – убитих, поранених, зниклих безвісти?
Можливо, коли в новинах ідеться про просування на 100 м уперед – уся країна радіє: "Хоч щось". А в мене – біль. Бо я знаю, скільки за це заплатив підрозділ заради команди "вперед-вперед". І будь-хто, хто хоч трохи знає елементарну математику, розуміє: це – тимчасове замилювання очей. Людей меншає. І колапс – лише питання часу.
І так, це війна, але кожен солдат, котрий узяв до руки зброю, готовий віддати життя за Україну та її незалежність, але не за вислугу одного генерала перед своїм керівником. А будь-якому керівнику вже давно треба зрозуміти: якщо навколо немає людей які можуть сказати, що ти неправий, – це небезпечне середовище, яке призведе до фатальних помилок у прийнятті рішень.
Далі буде історія. Вигадана. Від вигаданого підрозділу, від якого залежить інший, теж вигаданий, що перебуває в напівоточенні. І може потрапити в повне оточення. Усі збіги, мабуть, невипадкові.
Хроніка з виснаженого напрямку. Свідчення вигаданого офіцера вигаданої бригади. Проте болить по-справжньому.
З "К" до "В". Потім знову "К". Потім "Д". Без перепочинку, без ротації. В обороні – без укріплень. У штурмі – без резерву. Офіцери більше не ведуть у бій – вони тягнуть туди тих, хто ще в строю.
На ділянці понад 5 км – 10, максимум 12 бійців. Оборону тримають водії, артилеристи, кухарі. Але і вони – "закінчилися". Від штату в батальйонах залишилося 25% людей, більша частина яких уже поклала своє здоров'я раніше, а зараз обіймають посади банщиків, водіїв, бо хочуть залишатися корисними й надалі.
Коли згоряє ще один батальйон, ми не отримуємо підкріплення – ми отримуємо "перерозподіл". Люди не приходять – їх розмазують по дірках, які навіть важко порахувати.
Ворог заходить штурмом по кілька разів на день. Мотоциклетні хвилі, броньовані хвилі, штурмові групи зеків. Натомість наші новоприбулі мають п'ять днів адаптації. На шостий – у бій або в землю.
Накази зверху звучать як істерика. "Відновити позицію!" – яка нічого не дає. "Провести штурм!" – через кілометр відкритої місцевості, втрачаючи при цьому людей на підходах. Накази приходять напряму від найвищої військової посадової особи вигаданої армії.
Розвідка? Немає часу. Вогнева підтримка? Не встигла прибути. FPV? Не вистачає навіть на одну роту.
Ті, хто мав би розуміти обстановку краще за нас, – бояться на неї дивитися. Вони не визнають очевидного, бо легше шукати винних у самій бригаді, ніж говорити правду нагору – хоча вище лише одна людина. Легше доповісти фразу "обстановка контрольована" або "командир вигаданої бригади обманює й ховає людей", ніж зізнатися, що цей контроль – це ілюзія, що спирається на роздроблені коліна й настільки важку втому, що смерть здається порятунком від цього театру абсурду.
Страх перед головним генералом паралізує не лише рішення, а й совість. І в цій тиші, де мали б бути мужність і правда, звучить лише одне – як викрутитися, як перекласти провину, як вчасно сказати правильне слово. Ситуація виглядає так, наче хтось нагорі вже примирився з нашою смертю й тепер лише визначає, хто саме і в якому порядку ляже в цю землю першим.
Ми бачимо, як нас затискають. Ми бачимо, що буде, якщо впадемо. За нами – інші вигадані бригади, уже напівоточені. Ми тримаємося не за наказ, не за план – за тих, хто ліворуч і праворуч, за бригаду, яка ще жива.
Командир? Він із нами. Але він – заручник наказів з іншого світу, де PowerPoint важливіший за евакуацію.
А тепер гіпотетичні вигадані питання:
Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь заявив, що уряд не захотів висунути його на посаду вдруге через його незалежність та ініціативність, а також через те, що вказував на недоліки у проведенні державної мовної політики, передають Патрі...
Російські війська захопили друге з чотирьох родовищ літію в Україні, що розташоване в селі Шевченко Донецької області. Про це пише Le Figaro, передають Патріоти України. За даними видання, у Шевченковому розташоване одне з найперспективніших родовищ лі...
