"Люди, які називають себе російськими націоналістами, прориваються на давні українські землі, щоб звільнити від Путіна українців, які вважають себе... росіянами", - Портников

"Найстаріше дерево у Бєлгородській області, могутній дуб, який з'явився тут пів тисячоліття тому, росте саме на території Шебекінського району. Колись тут були цілі дубові гаї, але їх вирубали головним чином для будівництва фортець так званої Бєлгородської засічної межі, яка мала відокремити Московську державу від Криму і стала однією з перших фортифікаційних споруд Москви на українській землі – у міру просування Росії "засічні межі" й інші укріплення просувалися все далі на Захід, так що Шебекіно виявилося немов би далеко у тилу, у самій глибині "споконвічної Росії", - пише оглядач Віталій Портников у своїй статті, передають Патріоти України, та продовжує:

"Проте останній дуб, що зберігся тут, – цікаво, чи вдасться йому пережити російсько-українську війну – місцеві мешканці донині називають "Панським", ніби глузуючи з країни, яка вже сторіччя заявляє свої незаперечні права на українську Слобожанщину.

З погляду демографії нічого українського на території Бєлгородської області давно не лишилося. Якщо на початку ХХ століття українці офіційно становили тут третину населення, так зараз їхня кількість сягає кількох відсотків – і у Шебекіно, і у Бєлгороді, і в інших містах та селах регіону. Але це не означає, що українці кудись зникли – вони просто записані росіянами і вважають себе такими. Імперські переписи вважали росіянами і малоросів, і великоросів, йшлося швидше про етнографічну відмінність – хоча вже й тоді багато хто, передусім у містах, прагнув записатися у великороси. А у Радянському Союзі, у Російській Федерації бути росіянином означало й означає бути громадянином зі знаком якості. Тому русифікації ніхто не чинить опір, їй сприяють, український суржик ховається хіба що у глухих селах, про Бєлгородську область як про частину Слобожанщини ніхто ніколи не згадує.

Радянська та російська пропаганда представляє Сталіна як "збирача українських земель" – ці слова можна було побачити навіть на вінках, які українські комуністи приносили у колонну залу Будинку Союзів до труни із тілом вождя. Те, що кордони Української РСР, які потім стануть кордонами сучасної України, оформилися саме за Сталіна і (якщо згадати про Крим) за його наступників, стало для Путіна ще одним обґрунтуванням доказу про "Україну, яка ніколи не існувала", Україну, вигадану чи то австрійським Генштабом, чи то більшовиками.

Але Сталін, звичайно, не був ніяким збирачем земель. Він був насамперед політиком, який різав реґіональні кордони, як то кажуть, по живому і намагався створити засади для майбутніх конфліктів у всій Європі. Нам набагато зрозуміліші передумови конфліктів повоєнного часу: розділ Галичини чи Буковини, коли одна частина території входить у склад Радянського Союзу, іншу залишають у складі "країн народної демократії".

При цьому кордони розселення народів, звичайно, не враховуються, людей примушують до переселення, Москва заохочує шовіністичні вибухи і у Варшаві, і у Бухаресті, і у Києві. Але й до війни інструмент поділу реґіонів залишався дієвою політичною зброєю, зокрема зброєю русифікації. Розділений Донбас чи розділена Слобожанщина – чудові приклади. При цьому зрозуміло, що саме територія Росії мала нависати над територією України як "земля старшого брата" й українці мали не помічати і навіть вітати русифікацію своїх співвітчизників, які опинилися по той бік кордону з РСФСР.

Звичайно, зараз це виглядає скоріше політичним анекдотом: люди, які називають себе російськими націоналістами, прориваються на давні українські землі, щоб звільнити від Путіна українців, які вважають себе росіянами. Жодної спільності із сусідами по той бік кордону, із жителями все тієї ж Слобожанщини, ці люди здебільшого не відчувають. І, звісно, на українській стороні кордону ніхто більше не вважає своїми ні жителів Шебекіно, ні жителів Грайворона.

І тільки древній Панський дуб, що пів тисячоліття тому пустив коріння в українській землі, все ще шелестить своїм листям і не помічає прірви, яка розверзлася біля його вічної крони. Дуб переживе і Путіна, і Москву. Дуб – якщо його не спалять – ще може опинитися не на околиці Росії, а у центрі єврореґіону Слобожанщина. Дуб – нагадування про те, що неподільне не ділиться".