"Лукашенку більше нема з ким зустрітися, крім Євгенія Шевченка", - Портников

"Фракція партії «Слуга народу» в українському парламенті поки що не визначилася, чи залишати в своєму складі депутата Євгенія Шевченка, який відвідав Мінськ для зустрічі з білоруським правителем Олександром Лукашенком. Сам Шевченко, який не приховував свого захоплення «останнім (або передостаннім, тут вже як вважати) диктатором Європи» і заявив Лукашенку, що його хотіла б бачити президентом третина українців, просить виключити його з пропрезидентської фракції", - пише оглядач Віталій Портников у своїй статті, передають Патріоти України, та продовжує:

"Але з політичної точки зору справа, звичайно ж, не в долі Євгенія Шевченка, а в тих тектонічних зсувах, які відбулися у долі самого Олександра Лукашенка після недавніх масових протестів проти фальсифікації виборів президента Білорусі.

Ще недавно могло здатися, що білоруський президент прорвав міжнародну ізоляцію і може розраховувати на контакти з лідерами країн Заходу. До Мінська для участі у саміті «нормандського формату» приїжджали канцлер Німеччини Ангела Меркель і тодішній президент Франції Франсуа Олланд. Для спілкування вже з самим Лукашенком у білоруській столиці побували високопоставлені європейські та американські дипломати. Але все це закінчилося після того, як білоруському правителю не вдалося довести легітимності виборів глави держави.

Не вдалося довести ані білоруському народу, ані міжнародному співтовариству. І після цього практично єдиною столицею, яку може відвідувати Лукашенко, залишилася Москва. А для доказу «міжнародної підтримки» йому доводиться зустрічатися зі звичайним депутатом Верховної Ради України – йому, політику, який до цього спілкувався з усіма українськими президентами.

Підхід часів СРСР

І це підхід, який всі ми добре пам'ятаємо по Радянському Союзу й інших країнах «розвиненого соціалізму». Коли радянським керівникам не вдавалося заручитися підтримкою тих чи інших своїх агресивних дій, на виручку завжди приходили діячі міжнародного комуністичного руху. Які незмінно запевняли, що політика Радянського Союзу і особисто «дорогий Микита Сергійович» або «дорогий Леонід Ілліч» користуються підтримкою світового робітничого класу. І від вторгнення радянських військ в Угорщину або в Чехословаччину всі просто у захваті.

Радянських пропагандистів абсолютно не хвилювало, що велика частина таких візитерів не користується ніяким авторитетом у власних країнах, що їх ніхто там не знає, ніхто за них не голосує. Більш того – міжнародний відділ ЦК КПРС регулярно виділяв гроші радянських платників податків на утримання партійних апаратів, газет, просто на особисті потреби «друзів Радянського Союзу». І точно так діяли інші вожді соціалістичних країн. У Китаю були «свої» комуністичні партії, в Албанії – «свої».

Сотні людей на Заході годувалися за рахунок того, що створювали у жителів соціалістичних країн ілюзію «масової підтримки», якої насправді ніколи не було. Але за цією ілюзією переховувалися банальне політичне підроблення та фактична ізоляція країн соціалістичного табору. І тим більшим був захват пропаганди, коли черговий вождь зустрічався зі справжнім політиком – не з секретарем ЦК якоїсь дутої комуністичної партії, а із президентом США або із канцлером ФРН. Саме такі зустрічі і увійшли до світової історії, а зовсім не промови комуністичних функціонерів на партійних з’їздах.

Саме тому та привітність, з якою невизнаний у світі президентом Білорусі Олександр Лукашенко приймав українського депутата Євгенія Шевченка – очевидний доказ політичної поразки білоруського правителя. Йому просто, схоже, нема з ким більше зустрічатися".