Макрон завдав Путіну серйозного психологічного удару, - політолог

"Вісім десятиліть після Другої світової війни французька дипломатія постійно балансувала між атлантичною солідарністю, що забезпечувала безпеку країни, і постійним дистанціюванням від США, яке демонструвало їй самій і всьому навколишньому світу La Grandeur de la France (Велич Франції). Друзі Франції ставилися до цієї французької зовнішньополітичної моди з розумінням і з певною часткою іронії", - пише політолог Андрій Піонтковський у своєму блозі на Каспаров.ру, передають Патріоти України, та продовжує:

"Але жодного разу за ці 80 років ніхто не міг припустити, що настане момент світової історії, коли La Grandeur de la France виявиться затребуваним не риторично, а серйозно, і від того, чи є в наявності це Grandeur, чи ні, залежатиме доля людства.

Вороги Свободи, сили абсолютного зла не випадково вибрали момент свого нападу на Україну та Ізраїль з неприхованою ними метою тотального знищення цих країн. Вони уважно спостерігали за внутрішньополітичною еволюцією США. Дві ракові пухлини – трампізм праворуч і прогресизм ліворуч – розростаються останніми роками, роз'їдаючи традиційний американський політичний центр і фатально підриваючи здатність США виконувати роль Лідера Вільного Світу.

Росія, як відомо, двічі (царська і радянська) злиняла за три дні. Байден, на відміну від Обами і Трампа, сприймав себе (у всякому разі, на риторичному рівні) Лідером Вільного світу. Але за три роки його президентства лідерство США злиняло остаточно, залишивши після себе величезну діру в системі міжнародної безпеки.

Допомога Україні блокована в Конгресі трампістами вже майже півроку. Реальна перспектива приходу в овальний кабінет шанувальника Путіна, який не приховує своєї ворожості як до України, так і до європейських союзників США.

У цю чорну годину нового 1938 року для України, яка воює, і для всіх нас, які вважають себе частинкою Вільного світу, з'явилася надія. Президент французької республіки Еммануель Макрон, оцінивши безпрецедентну загрозу її безпеці, що нависла над його країною, звернувся до світу з низкою дуже важливих тез. У своїй попередній колонці я позначив їх як Доктрину Макрона:

1. Франція зробить усе можливе для нанесення поразки Росії в її війні з Україною.
2. Франція, так само як і низка її союзників, готові послати свої збройні сили в Україну.
3. Французькі (і британські) військові фахівці вже беруть участь в обслуговуванні поставлених Україні ракетних систем Storm Shadow і Scalp.
4. Ми не збираємося більше допомагати нашому ворогові, заздалегідь накладаючи на себе якісь червоні лінії, що обмежують нашу підтримку України, яка бореться.
5. Що стосується ядерного шантажу диктатора, нагадую, що у Франції теж є ядерна зброя.

Не відправивши в Україну додатково жодного французького військовослужбовця і ще не поставивши Україні жодного літака, Макрон уже завдав Путіну серйозної психологічної та політичної поразки. Він позбавив агресора найефективнішого його інструменту в злочинній війні – здатності паралізовувати політичну волю Заходу, змушуючи того знову і знову накладати на себе горезвісні червоні лінії.

Яким разючим контрастом із позицією Макрона став візит до Києва радника Президента США з національної безпеки Джейка Саллівана, який відбувся в ті ж дні.

Салліван приїхав у важкий для України, позбавленої американської військової допомоги, момент із ганебною і жахливою вимогою з боку США – припинити удари по російських нафтопереробних заводах. Більше бензину для російських літаків, що несуть смерть українським містам, – вимагав радник доброго дідуся Байдена. Дідусеві це, виявляється, потрібно для якихось його передвиборчих розкладів.

Але повернемося до доктрини Макрона. Цінність будь-якої політичної перемоги під час війни вимірюється одним критерієм – здатністю втілитися в перемогу військову. У нашому конкретному випадку – привести до заявленої Макроном мети поразки Росії.

У мене немає інсайдерів у французькому Генеральному штабі, але я можу поділитися своїм баченням сценарію реалізації цього задуму.

Але спочатку кілька зауважень про характер російсько-української війни. Структура цієї війни – динамічна суперпозиція двох дуже різних воєн. Перша – це класична війна на виснаження вздовж майже тисячокілометрової лінії зіткнення сторін, у якій Росія теоретично має перевагу внаслідок свого більшого мобілізаційного потенціалу і традиційно меншої в російському суспільстві цінності людського життя.

Але у російської військової машини є ареал крайньої вразливості. Це Кримський півострів. Сутичка за нього і є, як сказав би Карл фон Клаузевіц, психологічний центр ваги всієї російсько-української війни. І в цій другій компоненті війни Україна вже продемонструвала свою очевидну перевагу. Не маючи ні флоту, ні сучасної авіації, Україна викинула із Севастополя Чорноморський флот РФ і щодня знищує військові об'єкти РФ на всій території півострова.

Сформульовані вище п'ять тез Доктрини Макрона взаємопов'язані, і з них математично випливає необхідний сценарій поразки Росії.

Coalition of willing (Франція, Велика Британія, Швеція, Польща, Фінляндія, Румунія, Канада, Голландія...) відмовляється від найбезглуздішої червоної лінії, яку Європа наклала на себе за наполяганням США, – вимоги, щоб сучасні західні літаки, надані Україні, пілотувалися виключно пілотами з українськими паспортами. По-перше, це згубне самообмеження вже затягнуло мінімум на рік перебіг руйнівної для України війни. По-друге, якщо продовжувати його тупо дотримуватися, ми в кращому разі отримаємо 30-40 розрізнених літаків, які не стануть вирішальним фактором у цій битві. Для вирішального перелому потрібні сотня-півтори і не просто індивідуальних літаків, а злагоджені підрозділи французьких Mirage, британських Typhoon, шведських Gripen...

До речі, на цих носіях зовсім іншими фарбами заграють ті ж самі Storm Shadow і Scalp, на дальність яких теж не накладатиметься жодних обмежень.

Приблизно так бачиться мені реалізація доктрини Макрона. Український прапор над Севастополем автоматично означатиме поразку Росії, і політичну, у всякому разі, смерть кремлівського упиря.

Так само як взяття французами і англійцями Севастополя 9 вересня 1855 року вирішило результат тієї Кримської війни. Микола I, який затіяв її, розсудливо помер на півроку раніше".