Мертвий сезон: Що Зеленський привезе від Байдена з Вашингтона

Завищені очікування зазвичай призводять до розчарування. І хоча останнім часом на Банковій і Михайлівській оголосили «режим тиші» стосовно майбутнього візиту Володимира Зеленського до США й намагаються тримати всі його подробиці в найсуворішому секреті, у попередні місяці Зе!команда зробила чимало, щоб напередодні 30-річчя Незалежності країни підвищити у суспільстві очікування зовнішньополітичних успіхів, зокрема й насамперед на американському напрямку. І допоки Зе!команда готує з нагоди візиту бравурні фанфари, а деякі колеги — навіть цілі телемарафони, спробуймо тверезо оцінити можливі результати поїздки президента до Сполучених Штатів.

Як прогнозують чимало наших досвідчених в американській тематиці співрозмовників, цей візит не стане проривом в українсько-американських відносинах, хоч би як Банкова намагалася переконати всіх у протилежному. І хоча він, звісно, є важливим для України вже сам собою як факт, однак, на жаль, виявиться радше протокольно-ритуальним, аніж субстантивним.

Уже сьогодні очевидно, що багато чого пішло не так, як хотілося б Банковій. Починаючи з дати візиту, яку ОПУ бачив у липні, та її зсуву на 30 серпня (якщо не на ще пізніший строк із огляду на афганські події), тобто на мертвий політичний сезон у Штатах.

Коли в ОПУ ще тільки почали замислюватися над майбутньою поїздкою Зе!президента до США, там, як свідчать джерела, було планів громаддя, турне бачили не тільки гучним, а й масштабним: невеликими групами члени Зе!команди мали відвідати кілька штатів і міст (Луїзіану й Техас, Каліфорнію та Флориду, Бостон і Лас-Вегас і щось там ще), а потім урочисто з'їхатися до Вашингтона перед зустріччю лідерів України та США. Приємним (але неафішованим) завершенням турне мав стати відпочинок на приватній яхті у Флориді на запрошення якогось американського бізнесмена «радянського розливу». Але з часом плани ставали дедалі скромнішими, президент публічно повідомив, що його візит до США — «це не туризм», і кількість штатів для відвідування значно урізали (щоправда, як свідчать джерела, плавання на яхті в планах залишилося, і в разі реалізації це, безперечно, зацікавить журналістів-розслідувачів: із ким і, головне, чиїм коштом президент України шикарно збуває час в океані). Що ж до офіційної програми, то, за інформацією наших джерел у Вашингтоні, зустрічі в держдепі та Пентагоні у Володимира Зеленського все-таки відбудуться. Однак уже скасовано відвідування Чикаго, де український президент планував зустрітися з діаспорою та американським бізнесом, — у період відпусток знайти співрозмовників виявилося неабиякою проблемою. На сьогодні, як довідалося ZN.UA, організатори американського Зе!візиту метушаться між Тімом Куком та Ілоном Маском і носяться з лекцією Зеленського про Бабин Яр між Стенфордом і Вашингтоном, де теж не так просто зібрати достатню кількість слухачів.

Та найнеприємніше для Зеленського в «мертвому сезоні» — це канікули Конгресу та відсутність у Вашингтоні більшості сенаторів і конгресменів. Імовірно, якісь окремі зустрічі все-таки буде організовано, але це не порівняти з офіційним відвідуванням Капітолійського пагорба, не кажучи вже про виступ у якійсь із палат законодавчого органу або, принаймні, зустрічі з якимось важливим для інтересів нашої країни комітетом. Білий дім аж ніяк не прагне спілкування українського президента з американськими законодавцями, побоюючись педалювання болісної для Джо Байдена теми «Північного потоку-2» (ПП-2), адже його відповідні домовленості з Меркель жорстко критикують не лише республіканці, які навіть заблокували на знак протесту необхідні для нової адміністрації призначення до держдепу, а й частина демократів. І, до речі, запропонованою українському президенту датою візиту до Вашингтона були незадоволені не лише республіканці, а й демократи, які симпатизують Україні.

Проте байденівська адміністрація залишається непохитною: за інформацією наших джерел, представникам української сторони на всіх рівнях наполегливо рекомендують не порушувати теми «Північного потоку-2» під час візиту Зеленського та «не влазити» у внутрішньоамериканські розбірки щодо цього. Чи доцільно в цій ситуації за два тижні до зустрічі з Байденом у Білому домі приймати в Києві впродовж шести днів (з 11 до 16 серпня) трьох республіканських конгресменів досить консервативних поглядів — питання риторичне (щоправда, за нашою інформацією, неофіційну делегацію у складі Беррі Мура з Алабами й Тоні Гонзалеса з Троєм Нелсом із Техасу на Банковій усе-таки не прийняли).

Ми, звісно, зовсім не закликаємо замовчувати тему ПП-2. Говорити про геополітичну зброю Росії, безперечно, варто. Питання в тому, як, коли, з ким і де це робити.

Ось, наприклад, нинішня американська адміністрація жорстко вимагає від свого близького багаторічного союзника Ізраїлю припинити критику через Конгрес американських дій стосовно Ірану (для Байдена одним із ключових зовнішньополітичних питань є повернення до іранського «ядерного досьє»). Але Ізраїль давно відомий своєю рішучістю в обстоюванні власних національних інтересів, тому, як звертають увагу експерти-близькосхідники, у цій ситуації діє теж досить чітко: говорить «в один голос», постійно підтримує у партнера відчуття наявної загрози й мобілізує потужну єврейську діаспору в США.

А що в нас? Із Києва долинають то захоплення китайською компартією та погрози «розвернутися на Схід», то спростування цих заяв; то готовність розмістити в Україні американську ППО, то, знов-таки, спростування; то інтерв'ю, сповнені образи на США, то заяви про поглиблення стратегічного партнерства. Тему роботи з українською діаспорою не хочеться зараз навіть порушувати, досить лише нагадати, що цю роботу покладено Банковою на позаштатного радника президента Ендрю Мака, якого, за свідченням наших джерел, діаспора, м'яко кажучи, не сприймає.

Однак повернімося до «Північного потоку» та стратегічного партнерства, яке, нагадаємо, було офіційно зафіксовано ще 2008 року у відповідній Хартії. Було створено й орган двостороннього співробітництва — Комісію стратегічного партнерства (а доти, наприкінці 1990-х, іще існувала «комісія Кучма—Гор»). Збиралася вона епізодично лише кілька разів, востаннє — 2018-го (за участю голів зовнішньополітичних відомств Павла Клімкіна та Майка Помпео).

У підготовленій експослами у Сполучених Штатах Валерієм Чалим і Олегом Шамшуром (за сприяння МФ «Відродження») напередодні візиту президента України до США «Дорожній карті посиленого стратегічного партнерства Україна—США» запропоновано «для забезпечення регулярності функціонування його органів і механізмів» проводити засідання Комісії стратегічного партнерства під головуванням міністра закордонних справ України та держсекретаря США щороку.

Та після приходу до влади Зе!команда не вважала за важливе й потрібне відновлювати цей орган. А дарма. Адже його регулярна робота не лише додала б необхідної системності співробітництву, позбавила б необхідності випрошувати/протискувати двосторонні зустрічі, а й дала б змогу вирішувати багато проблемних питань не ad-hoc «у пожежному режимі», а в межах офіційного двостороннього механізму. Це стосується й проблеми «Північного потоку-2», яка затьмарює наші сьогоднішні відносини з Вашингтоном.

Якби нинішня команда мала інституціональну пам'ять, то витягла б на світ Божий Вашингтонську Спільну заяву двосторонньої Комісії від 16 листопада 2018 року, що містить досить важливе для України положення. У ній «Сполучені Штати та Україна підкреслили важливість продовження координації зусиль, спрямованих на припинення реалізації будівництва російських трубопроводів, які зашкодять економічній та стратегічній стабільності України, таких як «Північний потік-2» та друга лінія «Турецького потоку».

Наступне засідання Комісії стратегічного партнерства, згідно з домовленістю Клімкіна та Помпео, мало відбутися в Києві. Команда Зеленського цією домовленістю не скористалася. Хоча замість того, щоб впадати в істерику і робити вигляд перед співгромадянами, що, мовляв, на Банковій не підозрювали про підготовку рішення Вашингтона зняти американський зашморг із ПП-2 (ZN.UA неодноразово писало про те, що українській стороні чудово відомо про відсутність апетиту адміністрації Байдена до санкцій проти ПП-2), і погрожувати «розмовою на підвищених тонах», варто було наполягти на проведенні Комісії в Києві, й тихо (за зачиненими дверима), але жорстко вказати американським партнерам на той факт, що вони порушують документально зафіксовані двосторонні домовленості та заздалегідь, до остаточного рішення Вашингтона, а не постфактум домагатися від стратегічного партнера дотримання національних інтересів України.

До речі, лише деякі експерти звернули увагу на той факт, що слово «стратегічне» біля слова «партнерство» чомусь у Вашингтоні ні до, ні після нещодавньої зустрічі міністра Дмитра Кулеби з держсекретарем Ентоні Блінкеном не пролунало. Кулеба казав про «стратегічне партнерство» після повернення до Києва, однак перед зустріччю з колегою в його ремарці для преси йшлося лише про результати, які «виведуть наші відносини на новий рівень», і про бажання «співпрацювати тісно зі Сполученими Штатами». У короткому ж повідомленні держдепу за результатами зустрічі Блінкена з Кулебою та Єрмаком йдеться теж зовсім не про стратегічні відносини, а лише про «можливості для поглиблення співробітництва між Україною та США». Це тривожний нюанс, який може свідчити про те, що у Вашингтоні не хочуть більше згадувати про «стратегічні узи» з Україною. Однак дочекаймося візиту й тексту спільного документа двох президентів.

Їхню зустріч, вважають багато експертів, слід розпочати з питань безпеки. Якщо ж Зеленський натомість розпочне вихвалятися досягненнями на ниві реформ, бажаючи вразити і викликати прихильність співрозмовника, то ризикує тим, що на життєво важливу для України тему безпеки часу майже не залишиться. Адже є всі підстави вважати, що «реформаторські успіхи» Зе!команди американська сторона оцінює набагато стриманіше, ніж Банкова. З американських вуст, причому зовсім нещодавно, доводилося чути про фрустрацію американської сторони, яка вже втомилася «стимулювати» і «підштовхувати» чергову українську владну команду до необхідних самій же Україні реформ та яка із наростаючим роздратуванням переймається запитанням: «Коли ж вони там, нарешті, почнуть щось реально робити?». Вочевидь, бажаючи попередити озвучування цього питання «у лоб» на зустрічі в Білому домі, у Києві, за інформацією ZN.UA, на засіданні РНБОУ цієї п'ятниці планують прийняти санкції проти кількох персон: вишенькою на цьому тортику антикору та деолігархізації, з яким Зе!президента збираються відправляти до Вашингтона, як стверджують наші джерела, має стати Ігор Коломойський.

Обіцянок надання Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) або статусу основного союзника поза НАТО (MNNA) зі Штатів Зеленський не привезе, попри всі спроби Києва домогтися хоча б натяку, хоча б надії отримати бодай щось, не кажучи вже про повноцінну угоду з безпеки. Політичного рішення для укладання такого документа, як стверджують усі наші поінформовані співрозмовники, у Вашингтона немає. І бажання врегулювати свої відносини з Москвою для нього є не єдиною причиною цього . Некомпетентність української влади, постійні витоки чутливої інформації та, як наслідок, відсутність довіри — ось, мабуть, не менш вагомі аргументи американських десижнмейкерів.

Із приводу ж ПДЧ деякі представники американської сторони, посміхаючись, кажуть, що це, швидше, «фішка» або «бренд», і що, мовляв, річні національні програми під егідою Комісії Україна—НАТО насправді дають Україні набагато більше, ніж вона отримала б у рамках ПДЧ. І ще кивають на союзників: мовляв, немає консенсусу в альянсі, нічого не можемо зробити, сорі.

Коли на Банковій носилися з ідеєю домагатися MNNA, у Вашингтоні, за нашою інформацією, ще кілька місяців тому навіть подумували, а чи не задовольнити це бажання українців. (До речі, досить давнє, адже Київ порушував питання про цей статус ще 2014 року.) Зрозуміло, у своїх роздумах Вашингтон був далекий від думки надати Україні щось подібне тому, що мають сьогодні, наприклад, Ізраїль, Японія або Південна Корея. Могло йтися лише про «полегшений», точніше, вихолощений варіант, але й від цієї ідеї відмовилися. Чи потрібен такий вихолощений MNNA Україні? Навряд чи. І річ не в побоюванні, що європейські союзники США вхопляться за слова «поза НАТО» і стануть трактувати отримання цього статусу як відмову України від її амбіцій вступити до альянсу. Адже, зрештою, можна зробити приписку «до отримання членства в НАТО». Просто нашій країні потрібні реальні гарантії безпеки, а не гучні назви (нехай і милі вуху Банкової).

В Афганістану, до речі, є цей горезвісний статус основного союзника США поза НАТО. Однак ні MNNA, ні двадцятирічна американська військова присутність, ні трильйони вкладених американських доларів не врятували його від трагедії, за якою спостерігає цими днями весь світ. Західна допомога, хоч би якою величезною вона була, не може замінити усталених державних інституцій, компетентного, патріотичного та некорумпованого керівництва країни, якому довіряє населення, і високомотивованих добре навчених власних Збройних сил.

Афганська криза, безумовно, ще більше знизить світову увагу до проблем України, Донбасу й Криму, затьмарить саміт «Кримської платформи» і зробить візит українського президента до США ще більш формальним, бо Афганістан для американської адміністрації нині у топі не лише зовнішньо-, а й внутрішньополітичного порядку денного та міжпартійної боротьби. Але, з іншого боку, перед Україною відкривається можливість показати себе як реального стратегічного партнера Сполучених Штатів у непростій для них ситуації, коли частина світового співтовариства розчарована, а частина — обурена їхніми діями в Афганістані. Наприклад, Київ міг би запропонувати свою допомогу в евакуації людей, які бажають залишити Афганістан, а також розмістити в себе якусь частину афганських біженців (зрозуміло, вживаючи всіх необхідних заходів для власної безпеки), демонструючи як гуманізм, так і готовність чимось допомогти стратегічному партнерові (а не тільки повсякчас про щось його просити). Нехай це буде й невелика допомога, але запропонована у важку хвилину, вона буде оцінена, і її у Вашингтоні запам'ятають. Здається, за нинішньої ситуації подібна пропозиція справить на Білий дім більше враження, ніж «три суперські ідеї» (хоч би в чому вони полягали), про які загадково кажуть на Банковій, і маніловські плани залучити трильйони доларів у проєкти в Україні.

Київ також сподівається, що візит президента Зеленського дозволить перейти на вищий рівень співробітництва двох країн в оборонній сфері. Відомо про три документи, що їх готують до підписання, — про проєкти в сфері досліджень, співробітництво в космічній галузі та оборонне партнерство. У принципі для укладання цих угод зовсім не потрібна президентська присутність, але в нас завжди любили готувати та підписувати щось «під візит». Однак, на жаль, найважливіший для Києва документ — про оборонне партнерство, за нашою інформацією, буде лише рамковою угодою та, як свідчать наші джерела, юридично не зобов'язуючою. Отже, прориву в цій сфері теж очікувати не варто. Але якби Зеленський зміг привезти зі Штатів хоча б сигнал про готовність американців перейти в поставках озброєнь на якісно вищий рівень, вважають експерти, тоді, звичайно, це було б реальним успіхом. Згода Вашингтона надати Україні системи Patriot стало б для Зеленського набагато гучнішою іміджевою історією, ніж свого часу Javelin для Порошенка. Але досі і Держдеп, і Пентагон були категорично проти поставок цих систем Україні.

Гендиректор «Укроборонпрому» Юрій Гусєв, повернувшись зі США, казав про пропозиції української сторони із «залучення інвестицій, трансферу технологій і про спільні підприємства для зміцнення української оборонки, а також про посилення спільних позицій на глобальному ринку озброєння». Хороші пропозиції. Але цікаво, як при цьому, наприклад, вирішується проблема давнього майже двохсотмільйонного українського боргу американському «Боїнгу» від часів кончини спільного концерну Sea Launch? Як українці демонструють свою надійність як партнера? Росіяни зі своїм боргом з американцями вже розрахувалися запусками на МКС, українська ж сторона все сподівалася, що пронесе, борг вибачать. Не вибачили. За нашою інформацією, «Боїнг» пропонував закрити цей борг купівлею військових гелікоптерів, тим паче Україна їх потребувала, але… тут з'явився Арсен Аваков зі своїми французькими контрактами, і тепер Україна купує не лише локомотиви, а й б/в гелікоптери у Франції. А в Штатах дуже сильно дивуються, чому левову частку військової допомоги Україні надають вони, а гроші Україна витрачає у Франції… Отже, можна вважати, злива американських інвестицій на українську оборонку після вояжу Зеленського за океан навряд чи проллється.

Звичайно, зовні візит, найшвидше, виглядатиме цілком нормально, і якщо в Києві в черговий раз не накосячать (як, наприклад, із «Нафтогазом» перед самим приїздом Блінкена), то Зе!президенту навіть забезпечать козирну телекартинку з радісними усмішками та міцними рукостисканнями в Овальному кабінеті. Байдену, до речі, вона теж не завадить. Тому що для нього візит Зеленського — це можливість продемонструвати світу підтримку України на тлі залишеного Америкою Афганістану; засудити російську агресію проти нашої країни на тлі пом'якшення ставлення нової адміністрації до Росії, бажання вирішувати з Москвою «коло питань, що становлять взаємний інтерес», яке дедалі збільшується; це спроба врівноважити свій deal із Меркель щодо ПП-2 і зменшити критику з боку республіканців. Не більше. Як свідчать наші джерела, Байден усе ще не забув і не вибачив пов'язаної з Україною дуже болючої для нього історії з сином Хантером. Тому й з урахуванням усіх перелічених вище передумов найголовнішим завданням Зеленського у Вашингтоні насправді буде встановлення дружніх і довірчих особистих стосунків із лідером вільного світу. Якщо це вийде, решту вирішувати вже буде легше.

Джерело