Мобілізація в Україні навіть за більш сприятливих умов не покриває поточних втрат на фронті, - Андрій Кокотюха

"Віднедавна тема мобілізації 18-25-річних українців присутня щодня не лише в українському публічному просторі. Поза сумнівом, там чимало перекручень, спекуляцій та емоцій. Але разом із тим є інформація, яку не спростували - відмова Володимира Зеленського узаконити мобілізацію юнаків погіршила його й без того непрості стосунки із поки що очільником США Джозефом Байденом.

Кажуть і пишуть, що проти цього кроку аргументовано виступає також ексголовнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Проте і в соцмережах, і під час різних інтерв`ю не лише від окремих військових, а й від цивільних чути: в УПА воювали ще менші, підлітки й навіть діти, бій під Крутами дали 18-20-річні студенти та юнкери, а в 1941 році на фронт узагалі пішли вчорашні випускники шкіл, причому добровільно.

Тим часом 18-25-річним юнакам в Україні ніхто не забороняє укласти контракт добровільно і служити в ЗСУ один рік. Звісно, з можливістю пролонгації. Але, як пише The Telegraph - і дуже дивно, що цього не пишуть українські видання напряму, лише з посиланням на авторитетне видання, - ця вікова група становить менше 10% населення України, а це близько 2 мільйони чоловіків. Натомість 25−54-річні становлять приблизно 44% від 36,7-мільйонного населення країни, яке лишилося після виїзду тих, хто рятував себе та дітей у перші тижні й місяці масштабного вторгнення.

А видання The Financial Times наприкінці листопада подало інфографіку, згідно з якою мобілізаційний резерв України, тобто, ті, хто придатний до служби, але з різних причин не у війську, - налічує 3,7 мільйона осіб. Додайте сюди 1,2 мільйона, котрі - за даними, знову ж таки, The Financial Times - уже мобілізовані або пішли добровольцями. Звичайний калькулятор вам у поміч: виходить 4.9 мільйони тих, кого закон дозволяє поставити "під рушницю". Тобто, тих, хто зобов`язаний рано чи пізно виконати свій конституційний обов`язок.

Можливо, не одномоментна, та все ж мобілізація 18-25-річних дозволить збільшити живу силу на фронті. І дуже ймовірно мають рацію ті, хто з різних майданчиків попереджає: воювати будуть усі. Поза сумнівом, кожен громадянин повинен сьогодні не лише думати, що він може зробити для наближення перемоги, як би ця перемога в реалі не виглядала, але й діяти в цьому напрямку. Проте є одна обставина, котра ставить під сумнів результативність навіть найблагородніших поривів. Час яких, буду відвертий, давно минув.

При цьому варто згадати негативну практику 2024-го року, яка отримала назву "бусифікація". Або Росія старанно приховує таку інформацію, або за поребриком справді не практикують облави, подібні до тих, що від кінця квітня проводяться в Україні за участю службовців ТЦК й поліції. Мобілізація в Україні навіть за більш сприятливих умов не покриває поточних втрат на фронті. А дискредитована мобілізація тим більше демотивує навіть тих, хто не ховався та готувався отримати повістку.

Російські окупанти не захищені від українських куль, дронів та снарядів. Вони щодня втрачають від однієї до 1,5 тисяч живої сили. Але наша біда й біда всього цивілізованого світу в тому, що для росіян це не біда. Якби десь існував рейтинг хибних, навіть не так - злочинно хибних розрахунків - перше місце в ньому напевне посів би розрахунок на те, що Росію швидко налякають і, відповідно, зупинять та змусять відповзти подібні втрати. Почасти таку помилку в розрахунках зробив (і згодом визнав це) Валерій Залужний.

Росіяни можуть собі дозволити й запросто дозволяють те, до чого ані Україна, ані жодна з цивілізованих країн не готова й навряд коли буде готова: завалювати супротивника власними трупами й за рахунок того повільно, але впевнено просуватися вперед. Це - практика Червоної Армії. Історія свідчить, що лише в боях за Київ у листопаді 1943 року безповоротно полягло більш як 400 тисяч бійців.

Штурмуючи Берлін у квітні-травні 1945-го, маршал Жуков поклав не менше. Показово, що російські радянські історики та історіографи досі не вбачають у цьому трагедії, лише тріумф. А непрямо подібне виправдав один із найактивніших пропагандистів чинного російського режиму Нікіта Михалков у своєму фільмі "Стомлені сонцем 3. Цитадель". Стрічка провалилася, як практично і всі подібні. Але там є ідеологічно, світоглядно показовий фінал. Генерал Котов, герой Михалкова, викидає зброю та бере дубину, закликаючи солдатів брати з нього приклад. Реально озброївшись замашними ломаками, бійці слідом за командиром поперли на добре захищений та укріплений німецький дзот. Кулеметники стріляли прицільно, та місце вбитих заміняли живі. Видовище затятих самогубців настільки вразило німців, що вони… склали зброю.

Варто зауважити: нинішня війна Росії проти України - чи не перша війна найманців. Якщо Перша і Друга Чеченська практикували мобілізацію, а контингент у Сирії був чималий, та все ж обмежений водночас, у тих війнах не зголошувалися брати участь пересічні "простиє русскіє парні". Причина - гроші, й то чималі. Попри щоденні розмови про крах російської економіки, реалії протилежні.

Зокрема, The Washington Post із посиланням на низку економістів та аналітиків зазначає, що в країні зафіксована майже повна зайнятість та стрімке зростання заробітної плати. Диктатору Володимиру Путіну потрібно щомісячно поповнювати лави армії на 20 тис. осіб через високий рівень смертності та поранень. Однак проблеми тут не виникає - ресурс, попри надлюдські зусилля сил оборони України, вперто не вичерпується.

Чи означають порівняльні не на нашу користь дані, що треба припинити опиратися, бо їх усе одно ніколи не поменшає? Зовсім ні. Не претендую на статус аналітика, проте бачу лише один дієвий спосіб домогтися переваги над незнищенною ордою. Спосіб цей простий та складний водночас. Треба зробити зусилля й чимшвидше перестати бути Росією. Що, насамперед, означає дбайливе ставлення до людського ресурсу.

Найперше - забезпечити справедливі терміни служби, терміни відновлення, терміни ротації. А також - використати всі наявні інформаційні та інші ресурси, аби значна частина суспільства припинила відвертатися, а то й тікати, побачивши військового на вулиці. Без усяких "це не наша війна", "ми вас туди не посилали", "до чого тут Пушкін" і "поверніть "Іронію долі…" на Новий рік". Повага до військових, не розглядання їх як витратного матеріалу, мобілізація без облав та принижень, повне забезпечення армії всім необхідним, дотримання прав поруч із нагадуванням про обов`язки - дуже швидко скоротить розрив між нами та ворогом. А в перспективі - може створити і створить цивілізаційні та світоглядні переваги. Бо це війна тих, кому себе давно не шкода проти тих, кому дорога кожна людина".