"Можливо, Зеленський закінчить війну, що буде великим досягненням. Але не перемогою", - російський політолог

"Цілком можливо, що Зеленський дійсно закінчить війну, що буде великим досягненням. Але ніяк не радикальним проривом. У цій ситуації нічого не може стати проривом. Я це казав п’ять років тому, і повторю зараз — сюжети такого штибу закінчуються однаково", - пише політолог Дмитро Орєшкін у своїй статті, передають Патріоти України, та продовжує:

"Так, як це було на прикладі Придністров'я, Нагірного Карабаху, Абхазії, Південної Осетії або Північного Кіпру. Тобто формуються якісь проміжні територіальні структури, невизнані міжнародною спільнотою, з не дуже зрозумілим правовим статусом, які одна сторона не хоче віддати, а інша — не може або не хоче завоювати.

Наскільки я розумію, зараз для Росії питання полягає в тому, щоб впихнути ЛДНР назад в український політичний простір, але для того, щоб реальний політичний процес контролювали з Москви. Тобто там мають залишитися московські ставленики, а, отже, і підконтрольне виборче право — щоб, не дай Бог, не обрали кого не треба. Та й з іншого боку — кордон уже сформувавася, і з обох сторін підпертий силовиками. І тут можна лише трохи поліпшити ситуацію, наприклад, припинивши обмін бойовими ударами. Вирішити її до взаємного задоволення не можна в принципі — це вже Придністров'ї-2.

Адже не можна сказати, що таким статусом сьогодні задоволена Молдова або самі придністровці. Росії вистачає коштів підтримувати цей маленький шматочок Молдови, але не вистачає чи то бажання, чи то ресурсів його якось приєднати. Поставити там діючу військову бригаду і тримати в страху Молдову або Україну. Те ж відбудеться і з Донбасом. Такий собі підморожений, уповільнений, холодний мир. Хоча і це краще, ніж гаряча війна — домовин менше.

Тому формула Штайнмаєра — не вирішення. По-перше, її навіть розуміють сторони по-різному — свідченням цього є підписання окремих чи то документів, чи то листів. По-друге, нескінченне пересмикування взаємними звинуваченнями з приводу того, що за чим має слідувати. Ну а потім — вдалося провести чесні вибори з погляду ОБСЄ або БДІПЛ чи ні. Звісно, у "ЛДНР" казатимуть, що вибори були зразком демократії, а українська сторона — заперечуватиме це. І для цього напевно знайдеться маса обґрунтованих причин: у таких режимах як "ЛДНР" вільні вибори неможливі за визначенням. Та й Росія, звісно, не захоче віддати Україні кордон. Бо якщо кордон закритий, то як перекидати туди силовиків і зброю?

Обмінятися полоненими і припинити систематичний обстріл територій — думаю, це максимум, чого можна досягти на Донбасі. І це вже було б величезним досягненням для Зеленського. Адже якщо Порошенко був — та й просто змушений був стати — «президентом війни», то Зеленський, звичайно, намагається займати позицію голубину. Такий вже у нього мандат — він йшов на президентський пост з обіцянкою закінчити війну. І цілком можливо, що він її закінчить, і це дійсно буде великим досягненням. Але ніяк не радикальним проривом: Москва своїх не здасть, а Україна завоювати цю територію не може. І, на щастя, вже й не дуже хоче.

Так, сперечатися щодо цього можна скільки завгодно, але ось той же ЄС не дозволить відновлення воєнних дій. Йому це треба найменше. Так само, як і США. Та й Росії, втім. Кремлю просто необхідно мінімізувати свої витрати на підтримку донбаського режиму, а за розбиті чашки змусити платити Україну. Звісно, завжди знайдеться десь третина українських виборців — особливо тих, хто воював — які захочуть «добити» Донбас. Їм здається, що це можливо. Але чим більше Україна тиснутиме, тим більше професійних військових перекидатиме Росія. Тому військового рішення немає. Та й політичного, я б сказав — теж.

Візьмімо знову Придністров'ї. Зрозуміло, що це чорна діра — там, як і в ЛДНР, ніхто жити не буде. Але на те, щоб всерйоз поступитися цією територією Києву, Москва не піде. А ось гібридний розклад дуже навіть її влаштовує. Стратегічна мета зрозуміла — про Крим забудьте, ця тема навіть не обговорюється, а ось навколо ЛДНР можна пограти в дипломатію, політику. Звинувачувати партнерів у тому, що вони не розуміють, не підписують, торпедують. Точно те саме говоритиме українська сторона — і в обох сторін будуть переконливі доводи. Точно так само, як вони є навколо Північного Кіпру. Ніхто цю територію не визнав: грецька сторона вважає її анексованою Туреччиною, а турецька — незалежною державою, де народ має право на суверенітет. Приблизно таку ж логіку буде підтримувати й Москва.

А Київ що? Там теж різні люди: хтось вважає так, а хтось інакше. Але ж я кажу не про те, що добре, погано, правильно чи неправильно, а про те, що зазвичай у таких випадках буває. А буває саме так, як у Придністров'ї чи Нагірному Карабасі. Ні миру, ні війни. Донбас бачиться такою собі прокладкою, проксі, зоною в тілі України, куди можна в разі чого підкинути гасу. Та так, щоб загорілося, і Києву занадто добре не було. І щоб успіхи уряду мінімізувати, якщо раптом в Україні почнеться економічне зростання".