"Найцікавіше в нових політичних партіях те, що вони є нічим іншим, як свіжою командою Леоніда Кучми", - Волошина

"Призначення президентом Володимиром Зеленським "нових облич" на керівні посади в сфері безпеки, оборони, державного управління здатне затьмарити кадрову політику Петра Порошенко, яка прослідковується і в оприлюднених нещодавно партійних списках. Жінка третього тисячиліття, лептонний бог – все це викликає багато запитань. Але то дріб’язок порівняно з Владиславом Бухарєвим і його орденом ФСБ, Іваном Бакановим з російською дружиною, яка 20 років не може прийняти українське громадянство і недолюстрованим Андрієм Богданом, за критику якого з української делегації в Гаазі викреслили заступника міністра юстиції Сергія Петухова", - пише Лариса Волошина у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"Суцільний свинарчук на свинарчуці та свинарчуком поганяє. В списках інших партій небайдужі громадяни також знаходять відвертих російських симпатиків, антимайданівців, безсоромних пропагандистів. І це чомусь всіх дуже дивує. "Як же так! Українцям ж обіцяли нових незаплямованих політиків. То що, виявляється, ми не гідні кращого?"+

Найцікавіше в нових політичних партіях те, що вони є нічим іншим, як свіжою командою Леоніда Кучми. Принаймні, щодо сповідуваних ними цінностей: безпринципність, кумівство, схільність до авторитаризму та готовність домовлятися з ким завгодно і про що завгодно. Все це кучмізм, панове. Ракова пухлина замість державності. Одне тішить. Нічого в Україні не змінюється. Принаймні, в плані політичного ландшафту. Ті ж самі маніпулятивні практики. Ті ж самі ляльководи вчасно змінюють маріонеток, щоб глядач не засумував. Недарма ж представник президента у Верховній Раді Руслан Стефанчук заговорив про необхідність будувати країну за допомогою референдумів.

Одразу ж згадується, як під час референдуму 2000 року Леонід Данилич розповідав, що "все от ето вот" потрібно для того, щоб український парламент не перетворювався в політичний орган. І ось, через 19 років вже новий президент обіцяє закріпити на законодавчому рівні, започаткований ще Кучмою винос української політики за дужки політичного процесу. В 2000 році Кучма висловлював надію, що референдум про зменшення повноважень Ради був не останнім в народному житті. І ти ба! "Нові обличчя" взялися виконати і перевиконати. Яка несподіванка! І головне, що навіть двозначні пропозиції Кучми в Тристоронній контактній групі в Мінську та чутки про зустріч Віктора Пінчука з президентом Зеленським не викликають підозр про залученість клану до прийняття рішень.

Такою ж несподіванкою для багатьох стало, що інша надія української демократії – Святослав Вакарчук, який в 2019 році назвав "безвідповідальною" ідею референдуму про мирні угоди з Росією, в 2014 закликав всенародно розглянути питання федералізації та мови. "Хтось говорить про федералізацію, хтось – за унітарний строй. Давайте поставимо таке питання, давайте не боятися! Політики його не вирішать ніколи. Їм не вигідно його вирішувати. Поставте питання: ви хочете жити в унітарній країні з широкими повноваженнями – перше; друге – ви хочете жити в федерації. Хай люди відповідають, вони вирішать", – розповів Вакарчук.

А чому ви дивуєтесь, шановні? Ви статтю Віктора Пінчука в The Wall Street Journal читали? Там все популярно написано. І про болісні компроміси, і про Донбас в обмін на Крим, і про державну безпеку в обмін на потрібний Путіну позаблоковий статус України. До речі, пропозиції Юлії Володимирівни про прийняття Конституції на референдумі або розпуск Зеленським парламенту на підставі "низької народної довіри". Все це вже було. Це вже робив, або намагався зробити Леонід Данилович.

Кучмізм – це не про персоналії. Хоча іноді зв‘язок настільки очевидний, що не побачити в новому обличчі ставленика олігархів просто неможливо. Насправді, кучмізм – це олігархія, доведена до абсолюту. Жодне ЗМІ, жодна аналіітична агенція чи експертна група не обходяться без людей, які вірно служать та прислужують. Зігмунд Фройд говорив, що інфантильні люди та суспільства схильні до міфологічного мислення. Вони вірять в дива. Фройд пов‘язував це з нарцисизмом. Тобто схільність у всьому бачити виключно себе. «Держава. – А що вона мені дала?», «Україна. – Не смішіть", «Агресор п‘ятий рік вбиває українців. – Досить вже цього пафосу. Ви бачили ціни на комуналку?" Ми егоїстичні дикуни, панове, які живуть за рахунок споживання наявних ресурсів, які належать хижим богам. Ми справляємо обряди, приносимо жертви і віримо, що все буде добре. Адже ритуали народного волевиявлення погоджені на самому вищому рівні. От тільки буквальне втілення казок в життя неможливо. Тому, як справжнісеньки нарциси ми захищаємося від реальності за допомогою ідеалізації та знецінення.

Як це не парадоксально, порятунок знаходиться там же де і джерело проблеми. Пропускати ситуацію через себе, бачити у всьому власний інтерес – все це може бути конструктивним. Війна, держава, свобода, історія та територія стають особистою справою тих, хто вклався, боровся, хто пов‘язує своє особисте майбутнє з Україною. Не заробляє на ній, а заробляє в ній. Не виживає, а живе так, щоб не втрачати гідності. Це, погодьтеся, різні речі. Дотичність до суспільного життя вимагає від людини та групи вміння не відсторонюватися від проблем, які на перший погляд не мають стосунку до їх повсякденного життя, а сприймати їх як особистий виклик. Для таких людей завжди є різниця між політиками, векторами розвитку країни, цінностями та візіями майбутнього. Саме тому вони ніколи не переплутають олігархічний реванш з новаторством".