Не тільки підступ Росії: У чому причина і чим загрожує газова криза

Причини нинішньої енергетичної кризи, що охопила Європу й Азію, як природного походження, так і рукотворні, привнесені діями політиків. Здавалося б, сланцева революція у США, зростання поставок LNG, побудова необхідної інфраструктури для виробництва та споживання скрапленого газу в ЄС і Південно-Східній Азії дозволили говорити про виникнення у 2016—2017 роках глобального ринку природного газу. У виробників і споживачів з’явилася можливість вибирати між спотовими та довгостроковими контрактами, газогінним і скрапленим газом, змінювати постачальників та приборкувати ненаситні апетити монополій. Однак, як засвідчили кілька минулих років, глобальні ринки досить легко розбалансувати і значно складніше повернути в цивілізовані рамки. Для першого виявилося достатньо несподівано холодної зими, глобальної кампанії абсолютизації боротьби з кліматичними змінами, поки що марних надій на роль зеленої енергетики, невміння чи небажання впоратися зі спекулянтами, пандемічного психозу ну й цілеспрямованих дій Росії, яка вкотре довела, що гроші пахнуть газом. Спробуймо розібратися, що знадобиться для другого.

Європа і США

Минула зима як у США, так і в Європі видалася трохи суворішою й тривалішою, ніж очікувалося. Європейці використовували газ із європейських сховищ, американці — частково рідний сланцевий, частково купували скраплений на ринку. Прихід до влади у США демократів означав зупинку кількох масштабних, але шкідливих для довкілля енергетичних проєктів, раніше дозволених республіканцями. Пандемія і зниження глобального виробництва затуманили перспективи інвестицій в енергетичну сферу (що добре видно з динаміки падіння ринкової вартості енергетичних компаній і торкнулося навіть Saudi Aramco). Плюс аварії в Мексиканській затоці та зростання споживання в Азії, куди відплив експортний американcкий LNG, — усе це разом не справдило висловлюваних раніше аналітиками сподівань на збільшення частки скрапленого газу зі США на ринку ЄС, особливо в контексті вагомої заміни російського.

Тим часом «Газпром» зовсім не поспішав заповнювати європейські сховища, і особливо не поспішав після човникової дипломатії Меркель, зустрічі Байдена і Путіна та розуміння того, що «Північний потік-2» можна добудовувати. Ніщо не заважало закачувати газ у сховища через Україну, але навіщо, коли осінь і зима, безперечно, настануть, сховища порожні, країни Європи зайняті перевіркою сертифікатів про вакцинацію у відвідувачів ресторанів, а попереду — сертифікація добудованого наспіх «Північного потоку-2». Несподівано з'явилися прогнози (цікаво дізнатися, чиї), що зима в умовах глобального потепління очікується незвичайно холодна, далася взнаки й скоординована спроба всіх і зразу відмовитися від використання не тільки вугілля, нафти та газу, а інколи й атомної енергетики. У результаті, спекулянти накрутили ціни на ф'ючерсні контракти у 6–10 разів, і особливо вразливою виявилася Велика Британія, де ще недавно раділи Брекзіту. Декотрі наші сусіди з неприхованою зловтіхою підписали контракти на поставки російського газу через абсолютно безумний маршрут «Турецький потік» Болгарія—Угорщина—Сербія замість прямого маршруту через Україну. Справедливості ради, слід зазначити, що про таку перспективу було відомо вже років п'ять, про це багато писали і українські, і болгарські, і європейські експерти, гілку через Болгарію в Угорщину будували не покладаючи рук, але якщо у 2017–2018 роках ще можна й треба було щось робити, а нічого не робилося, то тепер усі опинилися просто перед фактом.

Звісно ж, цілком очевидно, що нинішня ситуація на європейських ринках є й наслідком політики Росії: вона вкотре вміло скористалася ситуацією, яку можна назвати «коронавірус+». Але це лише один із чинників. Другий — колосальне зростання потреби у природному газі в Південно-Східній Азії, про що варто поговорити докладніше. Глобальний ринок тому й глобальний, що зміни в одній його частині відгукуються в іншій, на відстані десятків тисяч кілометрів.

Азія

Минула зима в Азії теж видалася холоднішою за звичайну. Однак у цій частині світу не так кліматичні умови, як відновлення промислового виробництва після пандемії спричинило різке зростання потреб в енергоресурсах. Звісно ж, у центрі уваги — Китай. Експерти пишуть, що влада КНР розпорядилася про державні закупівлі LNG «за будь-яку ціну». І ось уже наприкінці вересня Китай підписав із Катаром новий довгостроковий (на 15 років) контракт на постачання скрапленого газу обсягом 3,5 млн т на рік. Це другий такий контракт. Перший підписали ще в березні — на постачання 2 млн т для Sinоpec. Катар, своєю чергою, замовив у КНР чотири нових танкери для LNG на суму 760 млн дол. Аналітики ринку відзначають, що купівельна спроможність Китаю, Японії та інших країн регіону значно перевищує можливості країн Європи, яка, на відміну від Південно-Східної Азії, покрита мережею трубопроводів. У більшості країн Азії альтернативи LNG просто немає.

Втім, така альтернатива для деяких із них може з'явитися. Цього літа «Газпром» ледь не вперше розкрив дані про постачання газу в Китай. З'ясувалося, що у 2020 році газ із РФ коштував для Китаю значно дешевше, ніж газ від інших постачальників (LNG), але трохи дорожче, ніж РФ продає в ЄС. Однак «Сила Сибіру» (основний експортний маршрут із Росії в Китай) працювала тільки на одну десяту потужності: з потенціалом 38 млрд куб. м торік поставили тільки 4,1 млрд. Нинішнього року заявлена мета — 8,5–10 млрд. Ба більше, «Газпром» оголосив про затвердження техніко-економічного обґрунтування проєкту будівництва ще одного газопроводу в Китай — через Монголію, який отримав оригінальну назву «Сила Сибіру-2». Його планована потужність — 50 млрд куб. м, довжина 2000 км. Украй цікаво й важливо для нас, що джерелом газу для цих трубопроводів слугують усе ті ж родовища Ямалу — Бованенково й Харасавей, із яких російський газ іде в Європу. Міжнародні аналітики одностайно стверджують, що в разі реалізації цього проєкту можливості «Газпрому» (а отже — Кремля) диверсифікувати ринки значно зростуть. У кожному разі, азійський вектор російських труб стане ще важливішим на 2024 рік, коли «Сила Сибіру» вийде на проєктну потужність.

Активно працюють на російському ринку і японські компанії, особливо корпорація Mitsui. На додачу до вже вкладених інвестицій в LNG-сектор російської газової промисловості, керуючий Японського банку міжнародного співробітництва заявив під час Східного економічного форуму минулого вересня, що розглядає можливість участі в проєктах побудови LNG-потужностей в Арктиці. Тільки в першому півріччі Росія поставила в Японію енергоресурсів на суму 3,8 млрд дол., а це вугілля (зокрема коксівне), нафта й газ (Росія — один із п'яти найбільших постачальників після Австралії, Малайзії, Катару та США).

Ще одним цікавим штрихом до загальної картини є плановане повернення до життя проєкту газопроводу ТАПІ — Туркменістан—Афганістан—Пакистан—Індія. Ще перш ніж таліби прийшли до влади в Афганістані, вони відвідали Туркменістан і заявили про готовність усіляко посприяти цьому проєктові. Його вартість оцінюється в 10 млрд дол., і він розрахований на поставки у країни регіону 33 млрд куб. м туркменського газу. Це ще один приклад того, як в умовах глобального ринку виявляються пов'язаними ресурси, країни та обсяги: Туркменістан — великий постачальник газу до Китаю (а ТАПІ стосується Індії — конкурента КНР), на нього все ще розраховують Азербайджан і Туреччина (ТАНАП), і до нього ніколи не були байдужими в Москві. Росія нібито не є прямим учасником ТАПІ, однак бере активну участь у будівництві «Пакистанського потоку», який має зв'язати LNG-термінал на півдні, в Карачі, з Лахором на півночі. Росії, в принципі, вигідно розвивати газифікацію цього регіону Азії, оскільки це відкриває можливості для постачання в Пакистан не тільки труб, а й російського LNG, і цей процес цілком може бути скоординований із величезними інвестиціями Китаю в Пакистан у рамках проєкту «Один пояс, один шлях».

Декарбонізація

У день Геловіну в Глазго відкриється щорічна конференція сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, відома як СОР-26. Питання про те, що кліматичні зміни наростають і стають незворотними, вже давно не є сферою дискусій ученої спільноти, воно стало ледь не ключовою політичною проблемою, обговорюваною у двосторонніх і багатосторонніх форматах. Зниження викидів вуглекислого газу, або декарбонізація, є, наприклад, предметом дискусій між США і Росією, США і Китаєм, одним із ключових зобов'язань Японії, Індії, ЄС, власне чи не всіх розвинених країн світу. Про те, як складно узгоджувати потреби в енергії з кліматичними зобов'язаннями, свідчить рішення, яке готує ЄС, про прагнення заборонити розробки родовищ вугілля, нафти та газу в Арктиці, навіть попри нинішню кризу. При цьому низка великих компаній ЄС, Китаю і Японії вже беруть участь у таких проєктах, і для Росії, наприклад, незамерзаючий Північний морський шлях — величезне благо. Тож на цьому шляху зіткнення інтересів неминуче.

У контексті нинішньої енергетичної кризи експерти відзначають, що позначилася можливість не тільки заморожування процесу декарбонізації, а й відкочування назад. Зокрема один із найбільших забруднювачів атмосфери Китай цього року закупив і, очевидно, використає більше вугілля, ніж торік. Від дефіциту вугілля потерпає й Індія, — там воно становить до 70% енергоресурсів. Прийняття жорстких вимог щодо скорочення викидів призвело до різкого зниження інвестицій у видобуток вугілля в тому ж таки Китаї, що загрожує цілком несподіваними наслідками. Наприклад, якщо не вистачатиме енергоресурсів, можуть зупинитися промислові підприємства (що вже відбувається в Китаї). Це, своєю чергою, викличе дефіцит деяких товарів (наприклад, тих-таки рідкісноземельних металів або продукції інших енерговитратних виробництв), що пожене «хвилі дефіциту» по логістичних ланцюжках, простягнених із КНР та Індії по всьому світу. Аналогічні проблеми цілком можуть виникнути і в промислово розвинених країнах Європи, торкнутися металургії та хімічної промисловості, наприклад — виробництва добрив. Як з'ясувалося, надзвичайно амбіційних та інтенсивних кроків із впровадження «зеленої» енергетики все ще недостатньо, щоб замінити використання традиційних ресурсів. Про це відкрито заявляє у своїх звітах Міжнародне енергетичне агентство. Адже вслід за цінами на газ зростають ціни на електроенергію, а це точно торкнеться не тільки домашніх господарств, а й високотехнологічних виробництв, — ціни на їхню продукцію злетять.

Правильною тактикою в ситуації, що склалася, є комплекс заходів із ретельного моніторингу можливостей постачання не лише енергоресурсів із різних джерел, а й критичних матеріалів, виробництво яких може обмежити енергетична криза, наприклад — медичних. Та ось що стосується стратегії, то цілком очевидно, що пожежними й нескоординованими заходами ситуацію не виправити. Про постковідний синдром час говорити в контексті не тільки людей, що перехворіли на COVID-19, а й глобальної економіки, яка ще довго відчуватиме дефіцит умовного «кисню». Корінь нинішніх проблем — у застарілій моделі капіталізму, що вичерпала себе, в парадигмі розвитку, побудованій на нескінченному зростанні споживання. Зовсім невипадково новий прем'єр-міністр Японії заговорив про необхідність нової, більш справедливої й гармонійної моделі капіталізму, яку він має намір розвивати в рамках третьої економіки світу. Такі думки висловлювали в різних контекстах і експерти перших двох економік — США та КНР. Потрібна тільки політична воля прийняти, що продовження нещадної експлуатації формули гроші—товар—гроші, та ще й в умовах дедалі дешевших кредитів і гігантських, але нічим матеріально не підкріплених фінансових вливань у світову економіку, дасть тимчасове полегшення, але неодмінно повернеться інфляцією, подорожчанням ресурсів та товарів і ще сильнішим майновим розшаруванням. Не можна і цю кризу, як і деякі попередні, змарнувати без толку.

Джерело