Огляд світових новин від Свирида Опанасовича

Ясненько, що писалася Хуйлом та стаття не для українців. Він писав її для містера Байдена. Який неодноразово і твердо заявляв про готовність США захищати суверенітет України, дивуючи Хуйла незнанням елементарних історичних фактів. От Хуйло і взявся просвітити Байдена та мабуть розповідав йому в Женеві, що Україна ніяка не держава, своєї історії не має, що це лише случайно відколовшаяся часть Росії… Однак Йосип Йосипович його або не слухав, або слухав неуважно і Хуйло вирішив розтлумачити Байдену усе письмово. Сів коло столу та нервово слюнявлячи олівець старанно виводив літери за літерами “Об истаричискам единстве русских и украинцев...”. Потім його каракулі розбирали молодші наукові сотрудніки Інстітута россійской історії РАН, які брудно матюкаючись спробували надати тексту хоч якусь логічну стрункість на наукову переконливість. В них, правда, нічого не вийшло, у чому нескладно переконатися, якщо почитати саму статтю.

Дідусь статтю Хуйла почитав. Раз у раз зловісно всміхаючись - уявляю собі як збадьоряться зараз українські історики і з якою насолодою віддухопелять “історика” Хуйла з його наївно-примітивними побрехеньками. Втім, полемізувати на історичні теми з Хуйлом - то все одно що бити першокласника: воно, сопливе, навіть не збагне за що власне його побили. Але нехай - щиро бажаю українським історикам добряче потішитися знущаючись над московським дурником. Сам нарвався.

Проте здогадуюсь, що наші історики акцентують свою увагу на спростуванні тез Хуйла, висміюючи його уявлення про історію Русі, ВКЛ, Речі Посполитої тощо. І найвірогідніше діятимуть від оборони. Це також слід робити, але дід думає, що давно пора ворога атакувати. Тобто пояснити звідки насправді взялася сама Московська держава, якою є її природа, яким є її правдиве місце в контексті історії Русі, Орди, ВКЛ і т.п.

Більшість притомних істориків тримаються думки, що перші паростки Московської держави слід шукати в Суздальській землі - у далекій Залісській колонії Русі. Куди імперський Київ направляв свій адміністративний персонал для колоніального визискування тамтешнього, у більшості своєму неслов’янського населення. Котре перебувало ще на вкрай примітивному щаблі соціально-економічного розвитку, живучи у дуплах дерев і полохливо розбігаючись при першій появі київських податківців. Для контролю над територією чи то Володимир Великий, чи то Володимир Мономах (історики єдиної думки не мають) заснували там місто Володимир-на-Клязьмі, яке й стало центром Володимиро-Суздальського князівства. Однак, ота колонія не мала притаманних справжній Русі рис, принаймні ніяких елементів міської демократії там ніколи не було, про народні віча, як у Києві чи Новгороді, там ніхто й ніколи не чув. То була не Русь.

У добу удільних чвар, які охопили Русь у XII столітті, віддалена від імперського центру Заліська колонія мало кого цікавила, чим скористався тамтешній князь Андрей “Боголюбський”. Котрий розпочав свою державну діяльність із крадіжки чудотворної ікони Богородиці, яку в 1155 році таємно поцупив із Вишгороду та вивіз у Владімір-на-Клязьмі. Започаткувавши таким чином традиції московської клептоманії, адже Вишгородську ікону під назвою “Владимирская икона Божией Матери” в Росії досі дуже шанують і страшенно фактом її крадіжки пишаються. А князя-злодія шанобливо називають “Боголюбським”, хоча дідусь у своїх книгах не соромлячись називає його тим, ким він був насправді - Андреєм Іконокрадом.

Андрей Іконокрад, прославився іще чималою кількістю злодіянь, в тому числі підступним та злодійським розоренням Києва у 1169 році. Йому ж найвірогідніше належить честь заснування податкового центру, який отримав балто-фінське назву Масква. Однак говорити, що Московська держава уже існувала в ХІІ столітті не доводиться, на той час то було ще доволі аморфне утворення з переважно неслов’янським і нехристиянським населенням та нечіткими державними й релігійними структурами. То був лише ембріон Московської держави, генотип якої формували дві хромосоми: патологічна клептоманія і люта ненависть до Русі. Однак, аби той ембріон розвинувся у самостійний організм потрібна була поява низки сприятливих обставин.

Сприятливі для Москви обставини настали у XIII столітті із приходом на Володимиро-Суздальську землю військ Батия та Субедея. Якраз у складі Орди Московське князівство набралося необхідного для самостійного життя протодержавного досвіду, але дуже специфічного - ординського. Тому в XV столітті , вилупившись нарешті в ординському інкубаторі, Московська держава практично нічого не мала у своїй природі від Русі, окрім модифікованої до місцевих умов книжної адміністративної руської мови, а також доволі специфічного різновиду православ’я. Зате природу ординської державності, з її традиціями централізованого самодержав’я та прагненням до захоплення більш розвинених країн, всотала цілком і повністю. Зберігши при цьому хромосоми клептоманії та лютої ненависті до Русі.

Русь тим часом продовжувала своє історичне існування, спочатку у вигляді заснованого Данилом Галицьким Королівства Русі, а згодом у межах Великого князівства Литовського, Жемайтійського і Руського - середньовічних держав, котрі з усіх точок зору були прямими спадкоємцями Русі. При Вітовті на деякий час була навіть відновлена колоніальна залежність Московії, де правили його донька Софія та онук Василій.

Так тривало аж до кінця XV століття аж поки Велике князівство Литовське, Жемайтійське та Руське не занурилося у добу розвиненої олігархії, коли з ослабленням княжого центру реальна влада на місцях опинилася в руках двох десятків княжих родів на кшталт Острозьких, Сангушків, Вишневецьких та інших. Які більше переймалися нарощуванням власних статків, аніж турботами про збереження державної могутності та спадку Русі. А Московське князівство водночас очолив розумний та діяльний Іоан ІІІ Клептоман (в Росії його улесливо називають Иван Великий), котрий тирив усе довкола, що погано лежало. Так він стибрив та приєднав до своєї держави чимало прикордонних земель ВКЛ, а заодно додав до свого титулу слова “всея Руси”. Зберігши при цьому традиційну московську люту ненависть до справжньої Русі. Й ота московська лють до Русі згодом повною мірою проявилося, наприклад, в моторошній історії бузувірського знищення московитами Новгороду Великого.

За Іоана ІІІ відбулася найбільша геополітична катастрофа XV століття - почала розпадатися Золота Орда. Чим Клептоман негайно скористався, продовжуючи тирити та приєднувати до своєї держави кавалки агонізуючої Орди. Згодом цю клептоманську діяльність продовжив його онук, Іоан IV “Грозний”, поява якого на московському троні була великою історичною удачею для українців та білорусів. Адже якби Іоан IV був розумним, як його дід, то хтозна як би воно обернулося для ВКЛ та, відповідно, України й Білорусі. Але на щастя Іоан IV “Грозний” був клінічним ідіотом, через що його в Росії досі дуже шанують.

Таким чином, лише від Іоана ІІІ Клептомана, тобто лише з другої половини ХV століття Москва починає офіційно претендувати на спадок Русі. Що зумовило початок Столітньої війни із Московією - тривалий воєнний конфлікт, який за дідовими оцінками тривав із перервами 111 років - з 1471 до 1582 рік. І яку Московія з тріском програла, зазнавши поразки від об’єднаних сил Речі Посполитої, Швеції, Кримського ханства та при діяльній участі запорозьких козаків. Після чого побита й розорена Московія нарешті вгамувалася більш, ніж на сімдесят років, які провела занурившись у хаос, темряву та невігластво.

Центральні ж землі історичної Русі виявилися знову об’єднаними, на цей раз у складі Речі Посполитої. Яка попри свою дуже суперечливу природу, часто всупереч волі своїх державних еліт, усе ж таки забезпечила українцям та білорусам достатній час та умови для формування їхньої національної самобутності. Бідкання Хуйла, що Берестейська унія 1596 року сприяла полонізації й окатоличенню - цілковита маячня, оскільки саме Берестейська унія, будучи не католицьким, не польським, а цілком українським проектом, на століття наперед забезпечила збереження культурних та релігійних традицій Русі на західноукраїнських землях, пригальмувавши і заблокувавши якраз їх ополячення та покатоличення.

Водночас, історія Речі Посполитої вперто асоціюється в українській (а також литовській і білоруській) історичній пам’яті зі словом “кривда”. Й це не випадково. І мова не лише про національний чи релігійний гніт, якого зазнавало населення історичної Русі з боку польської адміністрації. Справа, як дід собі думає, більше в економіці.

Христофор Колумб, відкривши для європейців морський шлях в Америку, знічев’я спричинив у Європі знамениту Революцію цін. Внаслідок якої попит та ціни на продовольство в західноєвропейських країнах стрімко зросли, адже з’явилася небачена доти кількість дорогоцінних металів - срібло і золото з-за океану завозилися цілими галеонами. Річ Посполита була одним із головних експортерів сільськогосподарської продукції, що давало шляхтичам зиску не менше, ніж зараз торгівля нафтою та газом.

Природними конкурентами шляхти Речі Посполитої на цьому ринку виявилися північнонімецькі землі, Нідерланди, Фландрія та решта країн, де сповідувалася модель економічного заохочення селян вирощувати побільше продукції. Збагнувши свої вигоди тамтешні селяни вдалися до інтенснивого землекористування, меліорації та іригації. А деякі, найбільш кмітливі, здогадалися навіть свої землі угноювати. У підсумку вони збирали такі врожаї, що позиції Речі Посполитої похитнулися, фінансові потоки до Королівства Польського почали всихати. У відповідь на це польські шляхтичі, які з діда-прадіда сповідували принципово іншу модель господарювання, взяли до рук канчуки. Але як вони своїх селян не стимулювали, врожайність чомусь не підвищувалася. Аж ось прийшов доленосний 1569 рік і Люблінська унія. Яка відкривала для польської шляхти неозорі перспективи насадження своєї економічної моделі і на родючих землях України. Тим більш привабливі, що польські шляхтичі вважали себе нащадками сарматів, отже повертали собі землі своїх предків.

Польща - єдина з великих європейських країн, де ніколи в історії не було жодного селянського повстання. Не тому, що польським селянам дуже добре жилося. А тому, що в Польщі історично сформувалася аномально велика кількість шляхти. Бо якщо у Франції, Італії, Англії, Німеччині, Чехії, а також на українських землях доля привілейованих станів (шляхти та духовенства) становила десь 1,5-2,5% від всього населення, то в Польщі лише шляхти було близько 10%. Це абсолютний європейський рекорд, такої кількості озброєних нероб не було більше ніде в Європі. І зрозуміло, що така кількість шляхти зуміла ще на ранніх етапах польської державності пояснити своїм хлопам їхні історичні задачі і хто вони, власне, такі. Таким чином у Польщі здавна утвердилася економічна модель примусу селян до праці, зокрема така її прогресивна форма, як панщина. До якої польські хлопи протягом століть звикли й іншого життя собі не уявляли. Тому і не повставали.

Впровадження ж передових польських зразків господарювання на українських землях, яке особливо інтенсивно здійснювалося після 1588 року, пішло не так весело та жваво, як у Польщі. Бо українське населення, яке століттями жило в умовах особистої свободи, зустріло реформи низкою серйозних застережень. А далі - брудними прокльонами, втечами й терактами. А потім - зі збройним спротивом, що вилилося у цілу серію знаменитих селянсько-козацьких повстань.

Польська шляхта попервах дивом-дивувалася з несвідомості українських селян, які не розуміють важливості збереження Річчю Посполитою експортних позицій в Європі. А надивувавшись почала діяти рішуче та в притаманному собі стилі: вирішувала одну проблему шляхом створення двох, але значно більших. Стрімко множачи таким чином проблеми, влада Речі Посполитої швидко та вправно довела справу до Хмельниччини. Аж на певному етапі повстання батько Хмель в азарті вирішив зіграти нестандартно, для чого надумав витягти з історичного небуття давно затюкану Московію.

В Москві ідеї приєднання українських земель викликала жах. Московський дипломат Ордін-Нащокін в ногах у батюшки-царя Алєксєя ІІ валявся, вмовляючи його не погоджуватися на авантюру, у яку його втягує Хмельницький. Бо ніякого зиску те приєднання не дасть, окрім тривалої і виснажливої війни із Річчю Посполитою. Ще й призведе до кардинальної ломки старовинних московських устоїв. Крім того, постраждає чистота московського православ’я, адже витримати конкуренцію із освіченими київськими священиками неграмотні московські батюшки просто не зуміють і шо тагда? Розкол у вірі, єресь і смута в головах? Словом, наважитися на вступ у війну царю Алєксєю Тішайшому було непросто, він вагався, але батько Хмель був переконливий, облесливий і зрештою московського царя спокусив.

Сам Хмельницький явно розглядав союз із Москвою як ситуативний й так воно попервах і було. Принаймні заснована Хмельницьким автономна козацька держава проіснувала - без кріпацтва і без панщини - аж до початку ХVIII століття. І не Хмельницького в тім вина, що та держава зрештою занепала.

Приєднавшись до Московії українці довго дивилися на московитів дещо зверхньо і на те в них були об’єктивні причини. Українські землі були розвиненіші у всіх відношеннях, тому з часом українці не лише взялися насаджувати в Московії освіту та християнські цінності, але й привнесли чималу долю великодержавия. Бо дуже часто саме вихідці з українських земель були носіями імперських замашок, завдяки яким Російська держава за кілька століть настільки зросла територіально. І якщо Хуйло заявляє, що територія сучасної України - то російські подарунки, то нехай спершу поділиться з Україною тими землями, якими Росія приросла після 1654 року. Приамур’я і Забайкалля, наприклад, були б китайськими, якби їх не відстояв засуджений до заслання гетьман Дем’ян Многогрішний. І коли в скрутній ситуації з гетьмана зняли колодки та попросили очолити оборону Селенгінська, Дем’ян, старий уже чоловік, на чолі двох сотень пищальників розгромив 5-тисячне даурське військо китайського імператора. А його рідний брат, теж засланий до Сибіру чернігівський полковник Василь Многогрішний за дві тисячі кілометрів від Дем’яна, розгромив наслану китайцями орду тубинців. Отже - Сибирь наш!

У XVIII-ХIX століттях Росія взялася формувати власну історію, бо історії до того часу не мала. А хотіла мати. І хотіла, щоб історія була не гірша, ніж у Франції чи Англії. Тому перший каркас тої міфологізованої історії взявся ліпити Васілій Татіщев, частково фальсифікуючи джерела, частково просто висмоктуючи факти із пальців, яких в нього було рівно двадцять. Бо коли писав про Русь, то явно смоктав пальці на ногах. В подальшому запропоновану Татіщевим модель вдосковналювали десятки й сотні “істориків”, апофеозом міфологізаторства яких у другій половині XIX століття стали гімназійні підручники Іловайського. Оті самі, що їх так дошкульно висміяли Аверченко та компанія у “Всемирной истории обработанной Сатириконом”. Бо на початок ХХ століття маячня Іловайського була вже настільки очевидною, що над нею можна було лише посміятися.

В радянські часи великодержавні міфи тривалий час не педалювалися, царів відверто недолюблювали, а за окремими народами СРСР обережно визнавалися права самостійних і таких, що мають окрему історію. Головна увага тоді приділялася класовій боротьбі, тому історія у викладі радянських істориків була схематичною, прісною та нудною, над нею навіть не сміялися. Тож у 80-х роках борза радянська історіографія тихо й нудно собі сконала і тепер ті праці читають хіба що по приколу.

Біда в російську історію прийшла у 1991 році. При чому біда, масштаби якої вони не одразу і збагнули. Набатний дзвін спочатку підняли шкільні вчителі, бо виявилося, що історія Росії без історії України - кастрована. Адже нема Київської Русі, нема походів Святослава, нема хрещення, нема Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха… Шо же дєлать? Розпочалися несміливі спроби вироблення ерзац-концепцій, наприклад про Ладозьку Русь. Звідки нібито пішла російська державність, прийшла ненадовго у Київ, а потім надовго в Москву, далі знову ненадовго в Петербург, звідки остаточно в Москву. Ту концепцію Ладозької Русі українські історики ще в 90-ті роки ліниво висміяли, та і в самій Росії великого поширення вона не набула. Хоча про неї і досі іноді згадують, адже довести, що Москва старша за Київ неможливо. То може із Старою Ладогою проканає? Не проканає.

Втім, для Хуйла оті хитромудрі концепції - то темний ліс, його умственний розвиток нічого складнішого ніж підручники Іловайського та книжки Пікуля засвоїти не дозволяє. Тому він пішов по найпростішим для нього, а водночас найдурнішим шляхом - намагається реанімувати стару, давно омертвілу, висмоктану ще Татіщевим модель. Пішов, бо ним рухають хромосоми клептоманії та лютої ненависті до справжньої Русі.

Справжні історичні баталії з Росією лише починаються. Навіть після Хуйла битви не вщухнуть, бо не так скоро Московія змириться з фактом, що не має до Русі жодного прямого стосунку. Але нічого, впораємося. Польських шляхтичів від переконання, що вони нащадки сарматів якось відучили, то й московитів від думки, що вони “русские” відучимо.

Зберігаємо бадьорий бойовий дух, підтримуємо Армію та читаємо цікаві історичні книжки.

І слєдім, щоб віздє був порядок! А не то, шо січас :)