"Переможні битви під Оршею і Конотопом чомусь так і не стали для нас національним святом", - Юрій Винничук

"На відміну від наших поразок під Берестечком чи під Крутами, переможні битви під Оршею (8 вересня 1514) і Конотопом (29 червня 1659 р.) так і не стали для нас національним святом, лише окремі освічені люди згадують про них. Ось і цього вересня про це згадали на ФБ, і відразу ж налетіли московити, а з ними і білоруси: нема чого, мовляв, примазуватися до чужих перемог. Те, що керував битвою і вів війська князь Костянтин Острозький, а у війську було чимало волинян і підляшан, їх не бентежило. Та й не було тоді ані українців, ані білорусів, а були русини – справді один народ і з однією мовою, і саме вони переважали у Великому князівстві Литовському", - пише український письменник Юрій Винничук у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"Російська історіографія описувала битву дуже скупо, збуваючи одним рядком. Карамзін і Соловйов згадували про неї лише з нагоди взяття московитами Смоленська. Але вони останні, хто писав про побиття "братьев по вєрє" і про те, що розгром був "страшний".

Пізнішим московським історикам нізащо не хотілося визнавати той шокуючий факт, що православні розгромили православних, бо таким чином руйнувалася улюблена теорія про "адін народ" і "ми же братья". Тому писали просто і дохідливо: русскіє зазнали поразки від "литовців".

За совєтів з'явилася навіть фантазія, що простий народ Литовського князівства підтримував московитів. Сучасні московські історики й автори підручників битву під Оршею воліють взагалі не згадувати, а якщо й згадують, то замовчують той факт, що московитів розбили русини. Натомість постійно підкреслюють, що військам Васілія ІІІ протистояли литовські або польсько-литовські війська. А для того, щоб применшити перемогу русинів, стали вигадувати, ніби більшість їх полягла на полі бою, а московське військо не було таке велике, а значно менше і т. ін.

Те саме відбувається і в сучасній білоруській історіографії за владарювання Лукашенка. Битва під Оршею трактується як ворогування сусідніх князівств і теж збувається одним-двома рядками.

Святкування битви під Оршею, як і під Конотопом, сприймається московитами однозначно: це не по-дружньому та не по-сусідському. В Європі, та й не тільки у Європі, це звична річ, бо нема таких сусідів, які б межи собою не човплися. А як доходило до війни, то звісно, що хтось перемагав, а хтось героїчно боронився. А тому святкування перемог частенько виливається у театралізоване дійство, у якому беруть участь і переможці, і переможені.

У Великобританії знято купу фільмів, де шотландці громлять англійців, і в цьому ніхто не вбачає ворожості. Так є в цивілізованих країнах. Невідомо, як там у Зімбабве, але Росія, вочевидь, до цивілізованих країн не належить.

Битва під Оршею, містечком на Могилянщині (Білорусь), довгий час залишалася у тіні. Ви не знайдете про неї майже нічого у виданнях, які вийшли за совєтського часу. Єдиний виняток – це антологія давньоукраїнської героїчної поезії "Марсове поле", видана у 1988 р. У цій книжці є епічний текст, який високим стилем славив князя Костянтина Острозького і перемогу над московитами.

Московсько-литовська війна тривала понад чверть століття і закінчилася тільки 1524 року. Битва під Оршею була не першою битвою з московитами Великого гетьмана литовського Костянтина Острозького (1460 – 1530), який за своє життя виграв 60 битв. У липні 1500 р. він з тритисячним загоном протистояв 40 тисячам московитів і програв. Русини спочатку навіть узяли верх, ворог став відступати, але то була тільки традиційна татарська хитрість. Інший московський загін обійшов і оточив їх. Гетьман разом зі шляхтичами потрапив у полон. В кайданах його привезли до Москви. Шість років він провів у полоні, не погоджуючись перейти на службу до московського царя. Та по шести роках погодився підкоритися, але тільки для того, щоб утекти.

Хоч як його стерегли, а гетьман таки вирвався на волю. Цар доручив йому муштрувати полки. У серпні 1507 р. Костянтин виїхав з вірним слугою із Москви нібито на огляд полків, однак відразу помчав на захід через ліси й поля, оминаючи всі шляхи й застави. З Москви вислали погоню й мало не упіймали гетьмана, коли він у якомусь селі, побачивши церкву, зайшов помолитися. Якраз була неділя. Слуга тим часом пильнував за дорогою. Погоня схопила слугу, думаючи, що то гетьман, і помчала назад. Почувши галас, гетьман визирнув із церкви й почув від селян, що впіймали князя Острозького. Тоді він хутенько сховався у лісі.

Військо гетьмана під Оршею, за застарілими даними, складалося з 35 тисяч вояків – з них 15 тисяч посполитого рушення, 17 тисяч важкої кавалерії (в її складі були поляки і русини) та 4 тисячі польських найманців.

Коли пишеться про об'єднане польсько-литовське військо, то під литовцями малося на увазі підданих ВКЛ.

Глибші дослідження показують, що посполитого рушення стільки не було – від сили 7-8 тисяч вояків з повітових хоругов та загонів магнатів. Наймане військо порахували за виданою оплатою, і вийшло 6663 вояки, з них 3000 піхотинців. Найманці походили з Польщі, Сілезії та Галичини. Ще 2500 польських вояків привели Ян Тарновський і Войцех Самполінський.

Заклик до посполитого рушення оминув прикордонні повіти, зокрема Поділля та Київщину, бо їхні війська пильнували татар та московитів на своїх кордонах. В битві вони участі не брали, але їхня роль у перемозі була теж важлива.

Після усіх підрахунків сучасних дослідників виходить, що князь Костянтин мав лише 15 тисяч війська, бо не всі повіти прислали вояків, на що є документальні свідчення.

Описів цієї битви є чимало, є й монументальна картина, яку приписують Лукасу Кранаху Старшому. Додам лише, що гетьман скористався з тієї самої тактики, яку пізнав у 1500 році, коли потрапив у полон.

Його військо спочатку стримувало шалений натиск московитів, а потім раптом стало подаватися назад, а тоді й зовсім кинулося навтьоки. Московити, не тямлячись із радості, шалено галайкаючи, кинулися услід і... наскочили просто на гармати.

Хитрість Костянтина вдалася: ворог потрапив у пастку. Гармати вдарили з усіх жерл водночас, викошуючи москалів цілими лавами. Ворога опанувала паніка: одні й далі наступали, другі ж відступали, бояри металися на конях, намагаючись дати лад, але тільки ще дужче усе перемішалися. Князь Михайло Булгаков, який керував цим наступом, даремно шмагав стрільців нагайкою і кричав, зриваючи голос.

Гетьман тим часом хутенько перешикував військо і повів його в наступ. І цієї атаки московити вже не витримали. Становище міг врятувати воєвода Челяднін, досить тільки було послати підмогу полкам князя Михайла Булгакова. Але побачивши, як тікають його вояки, Челяднін сам утік із поля січі, а за ним і всі інші.

Гетьманське військо кинулося в погоню, московити жодного спротиву вже не чинили, а тікали стрімголов, гублячи зброю, заплутуючись у своїх довгих каптанах. Тільки ніч врятувала їх від цілковитого знищення.

Іще ніколи московити не зазнавали такої нищівної поразки. 30 тисяч убитих, у полон потрапило 46 воєвод, князів та бояр, півтори тисячі боярських синів і близько 8 тисячі вояків. Серед трофеїв знайшли і тисячі кайданів, які цар нарихтував для майбутніх полонених.

У Вільні гетьмана зустрічали урочисто. "Король же, – писав київський літописець, – почувши про прибуття його і всіх воїв литовських і руських, вдатних витязів, прийняв їх із великою честю у своїм столичному місті Вільні на святого пророка Софонія. Як нині побив силу велику московськую, аби хай так побивав сильную рать татарськую, проливаючи кров їхню басурменськую!".

А я вірю, що коли-небудь таки знімуть у нас фільми про ці переможні битви, щоб не оспівувати самі лише поразки".