Подвиг жертовності: До річниці першого бою "Омеги" на підступах до Києва

12 березня 2022 року під селом Гута-Межигірська, що в 10 кілометрах від північно-західних околиць Києва, відбулося боєзіткнення українських захисників з російськими окупантами. Це було одне з десятків, а можливо навіть і сотень, подібних боєзіткнень у цей день на теренах України, коли війська рф все ще силилися довершити свій вже дещо протухлий Бліц-криг.

Віроломні московіти тоді перевищували на порядок ряди захисників України за кількістю та якістю озброєнь, мали перевагу стратегічної ініціативи. Їм за будь-яку ціну був потрібний Київ для перемоги. Саме сюди вони спрямовували свої кращі військові з’єднання, котрі незважаючи на шалений опір то тут, то там прогризали собі дорогу. Озброєним до зубів воякам Путіна, наші воїни часто-густо могли протиставити лише стрілецьку зброю.

12 березня дві групи спецпідрозділу НГУ «Омега» під керівництвом майора Романа Собківа та старшого лейтенанта Віктора Головка у складі зведеного загону на кількох одиницях техніки були спішно відправлені для ліквідації ворожого десанту, котрий зайняв плацдарм на лівому березі річки Ірпінь (останньої значної природної перешкоди на шляху до столичної Оболоні) в районі села Гута-Межигірська.

До цього ворог захопив ірпінський плацдарм в районі Мощуна, де тривали тяжкі бої. За словами командувача оборони Києва генерал-полковника Олександра Сирського ситуація ставала критичною. До нашої столиці загарбникам лишались лічені кілометри: площа Шевченка – вхід у місто. Проте ціною неймовірних зусиль ситуацію було переломлено. Обстановка змінилася на користь оборонців Києва.

Впершись під Мощуном, загарбники вирішили спробувати пробитись трохи північніше за течією ріки. До прибуття зведеного загону з бійцями «Омеги», російський десант встиг укріпитись на новому плацдармі і підготуватись до контратаки. Коли колонна українців наблизилася до Гути-Межигірської виявилось, що наших підрозділів на місці вже не залишилося. Натомість на бійців-гвардійців обрушився із засідок шквал вогню. Бій довелося приймати з ходу, на дуже невигідних умовах. Без розвідки про розташування, сили та засоби противника, на непідготовлених позиціях.

Майор Собків рухався на чолі колони. Швидко оцінивши обстановку він наважився на ризикований маневр: разом зі своєю групою відділився від основного загону, щоб обійти ворога з флангу. Однак росіяни дуже добре підготувалися, переломити хід подій не вдалося. Собків зі своїми людьми билися з переважаючими силами супротивника. Майор дав наказ підлеглим пробиватись до основних сил гвардійців, самотужки прикриваючи їх відхід. Про останній подвиг офіцера докладно йдеться у окремій статті.

Тим часом зведений загін продовжував відбиватися від російських спецпризначенців, що насідали і силилися оточити та знищити нечисельних українських захисників. Провідна роль на цій ділянці випала на долю командира другої групи «Омеги» і друга Романа, старшого лейтенанта Віктора Головка. Коли в тилу з вертольотів спробував висадити десант Віктор очолив стрімку атаку, знищивши росіян. Друга вертолітна висадка також була відбита. У бою з переважаючими силами противника, рятуючи поранених побратимів, Віктор героїчно загинув на полі бою.

Задля збереження життя і боєздатності омегівці вимушені були відійти. Перегрупувавшись та отримавши підкріплення гвардійці незабаром знов атакували Гуту-Межигірську. Однак сили загарбників виявились настільки великими, що українці не пробилися навіть до місця первинного бою. Разом з тим і окупанти не спромоглися розвинути успіх: і з гутівського плацдарму їм не судилося вдертися ні в Київ, ні в Вишгород.

Командування високо оцінило подвиг загиблих «Омеги», обом офіцерам присвоєне високе звання Героїв України. Своєю жертовністю вони зберегли життя десятків підлеглих, і надихнули спецпризначенців «Омеги» до нових запеклих боїв проти окупантів.

Вже за кілька днів вціліли під Гутою-Межигірською побратими долучилися до виснажливих вуличних боїв в Ірпіні, де на рахунку спецпідрозділу з’явилась перша підбита російська бронетехніка. Далі були важкі бої та спецоперації на Донбасі та інших гарячих точках. Однак «омегівці» пам’ятають той бій не на життя, а на смерть, на початку повномасштабної навали та вшановують пам’ять загиблих героїв.