Про що забув Орбан і варто пам'ятати Мадяру: Бандерівці в Угорській революції 1956 року

В часи нелегких випробовувань нашої держави не зайвим було б нагадати деяким невдячним сусідам про ту поміч, що їм надавали проти спільного ворога наші співвітчизники, зазначають Патріоти України. Важливу сторінку минувшини у стосунках двох великих народів розповідає історик Юрій Юзич

Бандерівець Василь Зброжик-"Зенко" згадував: "Мадярська революція 1956 року спалахнула несподівано і заскочила не тільки уряди держав, але й еміграційні спільноти та їх політиків". Закордонні частини ОУН під проводом Степана Бандери займали позицію, щодо необхідності боротьби за визволення усіх народів поневолених московською імперією. За твердженням Зброжика: "програма АБН (Антибільшовського блоку народів. – Ю.Ю.) вимагала солідарності всіх членів блоку і всякої можливої допомоги".

ОУН вважала, що має допомогти угорцям у визвольній боротьбі, а для цього прагнула оперативно "одержати від Мадярського проводу докладні інформації про перебіг революції, про дальші плани революціонерів та евентуальні політичні і мілітарні акції Москви і яку поставу стосовно революції займе Захід" - згадував Зброжик.

Угорські революціонери погано розуміли імперську психологію московитів та уникали допомоги з-зовні залізної завіси. Було очевидним, що "повстання спалахнуло спонтанно у кількох містах Мадярщини і провід революції лежав в руках місцевих мадярських патріотів, які вважали, що зовнішня допомога, головно від Мадярської еміграції, дасть Москві привід для придушення революції численними військовими з'єднаннями совєтської армії" - згадував бандерівець "Зенко". Угорська еміграція, зокрема інтегрована в АБН, мала інше бачення, але в цілому підтримувала революціонерів щодо уникнення зовнішнього втручання.

Представник ОУН з перших днів революції брав безпосередню участь у нарадах у Відні, які проводили визначні угорські політики та вищі офіцери колишньої угорської армії (котрих доля закинула в еміграцію). Цим представником був Зброжик-"Зенон". Який успішно працював в 1950-х роках на територіях окупованих червоним московським режимом, уникнувши арешту. Саме він – вже в літах – проводив останніх зв'язкових Бандери через два кордони до окупованої московитами України.

"Розмови в штабі емігрантських мадярських політиків були цікаві, але конкретних вислідів не було видно. Головним співрозмовником був здебільшого ґенерал Сако". Еміграція вважала, що знала загалом про ситуацію, але не хотіла виявляти належної ініціативи. А чекісти вправно працювали над дезінформацією діаспори. Зокрема угорська військова розвідка інформувала свій еміграційний провід, що стягнуті московські війська для придушення партизанського спротиву вже були відкликані "на родіну". Вони не могли повірити у вправність московитів вводити в облуду противника.

Тому наради у Відні – за участі "Зенка" – пішли шляхом обговорення виготовлення летючок-звернень до українців, які прийшли в складі московського імперського війська. Такі листівки, дійсно були виготовлені і вже в жовтні 1956 року поширювались в Угорщині (Бандера згодом писав, що частина українських вояків підтримувала повсталих).

Безпосередньо в зону повстання ОУН спрямувала щонайменше дві групи підпільників. Одну із них очолював один із лідерів СУМу Володимир Леник, який також працював по лінії Службі безпеки ОУН. Юнаком він брав участь в українському революційному підпіллі за що був ув'язнений у концтаборі Бухенвальд.

Чекісти зафіксували активність Леника у своїх агентурних документах, які тепер зберігаються в галузевому архіві Служби зовнішньої розвідки України (подаю в перекладі).

"Під час контрреволюції в Угорщині Леник був аж в Будапешті під прикриттям документів редактора. Коли повернувся то розповів, що у Угорщину поїхала група членів ОУН-бандерівців в 150 осіб під керівництвом Ярослава Бенцаля, [Івана] Кашуби і Степана Мудрика. Відправили їх до Угорщини з допомогою американської та німецької розвідки. Одягнуті були всі в цивільне, а на австро-угорському кордоні були озброєні. Частина з них повинна була пробратись через Угорщину в близькі країни та до Галичини із завданням організувати спротив проти СРСР.

Перша група не вступаючи в бій, пізніше повернулась до Німеччини, а друга розосередилась в Угорщині для виконання своїх завдань. Леник з ними їхав як журналіст і при тому контролював групу". Хто входив до складу груп чекісти не знали.

27 лютого 1957 року газета "Радянська Україна", офіціоз ЦК КПУ (а також Верховної ради та Ради міністрів України), опублікувала статтю "Продажні душі". Де опублікували розповідь одного із своїх агентів – Івана Бисаги, - який напередодні втік із Німеччини (очевидно, був розконспірований ОУН, як провокатор та ворожий шпигун).

Московська пропаганда подавала за Бисагою, що група Володимира Леника була розташована на території Австрії ще за кілька тижнів до Угорської революції. Куди в серпні 1956 року з контрольним візитом приїздив Степан Бандера та Степан Ленкавський.

"На другий день після початку угорських подій сам Леник під виглядом кореспондента бандерівськох газети "Шлях перемоги" виїхав на автсро-угорський кордон і там займався перекиданням вишколених оунівських головорізів в Угорщину. – повідомляв Бисага в совіцькій газеті. – А керівник бандерівської СБ Кашуба направив з Мюнхена та його околиць в Угорщину додатково кількох прихильників бандерівської організації".

Бандерівці поїхали на повстання "разом з групами" генерал-полковника Ференца фон-Кішбарнака (лідера Угорського національно-визвольного руху за кордоном, керівника військового напрямку АБН).

Чекісти, як і зазвичай, обливали брудом українських революціонерів, що подали братню руку допомоги угорському народу у боротьбі з московським імперіалізмом. "Перед бандерівцями, які посилались в Угорщину, ставилось завдання сіяти паніку серед мирного населення (читай: серед прислужників окупантів. – Ю.Ю.), стріляти в радянських солдатів і офіцерів, нападати на установи, знищувати сім'ї радянських людей". А після завершення подій, нібито, ОУН не розголошувала свою участь "боючись, що їх дії осудять рядові українські емігранти, не хочуть признаватись, що брали участь в угорських подіях". При цьому додавали, що бандерівці отримали "чималий куш готівкою від безпосередніх організаторів путчу", залучивши в "брудну авантюру якусь частину рядових емігрантів".

Причину чому ОУН не висвітлювала публічною свою участь в Угорському повстанні пояснив Бандера у одній із своїх статей, яка вийшла друком в червні 1957 року. "Мадярська визвольна революція зазнала поразки у війні з СССР головно через те, що відбувалася в повному осамітненні. Большевики могли свобідно кинути проти малої Мадярщини величезні військові сили, а західні держави приглядались тому безчинно. Теж з боку революційних сил інших поневолених народів не було своєчасно достосованих революційних дій у таких розмірах, щоб на більшу скалю зв'язати большевикам руки і відтяжити мадярські змагання".

Очевидно, що бандерівці картали й себе за провал революції 1956 року. Василь Зброжик-"Зенко" згадував, як пропонував використати досвід УПА у визвольній боротьбі угорців, зокрема закликав розпочати вишкіл відповідних військових кадрів для майбутньої партизанської війни. Однак цей план не вдалось реалізувати через відносно швидке придушення угорського повстання. Багато угорців полягло в боях з окупаційними військами, десятки тисяч патріотів змушені були залишити Угорщину.

Про втрати серед членів ОУН під час угорської революції чекісти не мали інформації. Очевидно, що всі бойовики успішно виконали своє завдання із допомоги угорському народу в боротьбі з московською окупацією. А їхній чин будуть вивчати та пам'ятати в Головному управлінні розвідки, Службі безпеки України та Силах спеціальних операцій.