Путін давно зрозумів, що програв

З кожним днем війни стає дедалі очевидніше, що Україна — не Росія. Понад те, ми починаємо розуміти, що саме це означає на сучасному етапі. Для України ця війна є визвольною, причому відразу в багатьох сенсах. Ідеться не тільки про визволення територій, захоплених у 2014–2022 роках. Нітрохи не менш значиме звільнення від уламків імперського минулого, нав'язаних нам стереотипів і комплексів про себе та інших, імен, назв і пам'ятників російського та радянського походження. Не слід очікувати, що все зразу вийде ідеально. Цілком можливо, що маятник без вагань спочатку сильно проскочить стан рівноваги та гойднеться в інший бік. Це не страшно, гармонію буде знайдено, головне — щоб тепер це був наш, і тільки наш, шлях.

Для Росії ця війна є загарбницькою, імперською й тому — безглуздою. Вона не має наміру ні від чого звільнятися, хоча сучасні держави інші, ніж у часи великих імперій, і це одна з причин, чому Росія не зможе перемогти. Інша причина — навіть у самій Росії не розуміють, що ж може бути їхньою перемогою. Щосекундне скоєння воєнних злочинів і злочинів проти людяності, маніакальне руйнування інфраструктури та вбивства дітей, катування й насильницька евакуація цивільних свідчать про тотальну інтелектуальну деградацію як політичного керівництва РФ, так і «широких мас», що підтримують режим. Сенс вони підміняють жорстокістю, а брехня, ненависть і погрози «повторити», «стерти в пил», «перетворити на радіоактивний попіл» — стали нормою.

Озираючись на 30 років, які минули, можна констатувати, що після розвалу СРСР Росія пройшла шлях від побудови олігархічного капіталізму до автократичної держави, доки нарешті не скотилася до військової диктатури. Весь цей час «за поребриком» формувався не просто злочинний режим, а найсправжнісінький культ смерті. Спочатку їм так і не вдалося винести труп Леніна та прибрати могили з Красної площі. Понад те, якщо шанування цвинтаря в самому центрі держави раніше було традицією, то тепер набуло рис сакральності. Потім дурість під назвою «безсмертний полк» стала чи не візитівкою режиму, підсвідомо формуючи героїзацію смерті в ім'я держави, яка має право примусити громадян померти. Автори ідеї, певна річ, значно краще почуваються при житті, однак той факт, що тепер вони вчать своїх співвітчизників, і навіть дітей, смерті, а не життя, свідчить про підкорення найвищих вершин російського дна. Психологам і психіатрам ще доведеться дати оцінку цьому феномену.

Той факт, що світ не зміг вчасно розпізнати трансформацію російського режиму з культу особистості в культ смерті, обумовлює необхідність хоча б зараз не упустити важливе в тих процесах глобальних змін, які породила або прискорила ця війна. І це той самий момент, коли невблаганно спадає на думку одне чудове висловлювання Артура Блоха з книжки «Закони Мерфі»: «Будь-яка, навіть найскладніша проблема має просте, легке для розуміння неправильне рішення». Безліч «експертів» дуже «просто» пояснюють геть дурну на перший погляд спробу анексії чотирьох частково й тимчасово окупованих областей України шляхом включення їх у Конституцію РФ; тривале мовчання, а потім не до кінця зрозумілі дії Китаю; політику «і вашим, і нашим» Індії та Туреччини і багато інших, прозаїчніших подій. Навіщо глави держав Центральної Азії приїжджали до Москви на ганебний «парад перемоги»? Чому прийнято рішення про відкриття офісу НАТО в Японії? Прості, але неправильні відповіді на ці запитання заважають отримати складні, але правильні. Спробуємо розібратися в деяких із них.

Путін не розумний, але інстинкт самозбереження в нього розвинений надзвичайно. Згадайте, як демонстративно, з трансляцією по телевізору він приймав рішення про війну, коли кожен із членів його «ради безпеки» мав забруднитися особисто, підтримуючи майбутні масові вбивства. Це був процес формування колективної відповідальності. А ось процес включення частково і тимчасово окупованих територій України в конституцію РФ мав зовсім іншу мету. Путін давно зрозумів, що програв. Його завдання — залишатися при владі якомога довше й мінімізувати ризик «палацового» перевороту. Голосуванням у думі він створив «колективного Путіна», фактично переклавши відповідальність на весь народ. Тепер є пояснення і додатковій мобілізації, і падінню рубля, і багатьом іншим наслідкам агресії. Тепер кожному, хто прийде після нього, буде дуже складно змінити скоєне, — необхідно організувати політичний процес, отримати більшість у думі, знову провести голосування, і все це за наявності вкрай специфічного та задуреного електорату. Вони плакали на похороні Сталіна, ридатимуть і на похороні Путіна. 70 років минуло від смерті тирана й кровопивці, а вони все ще його бояться. Далі буде.

27 березня в Палаті представників Конгресу США сталося дуже цікаве голосування. Одноголосно було прийнято законопроєкт під унікальною назвою «Акт про те, що КНР не є країною, що розвивається». Закон вимагає, аби Державний департамент вчиняв дії проти класифікації Китаю як «країни, що розвивається» і вдавався до відповідних кроків, котрі випливають із цього факту, у всіх міжнародних організаціях, де перебувають США. Насамперед ідеться про МФО й СОТ. Офіційний представник МЗС Китаю Ван Веньбін різко засудив такий крок. «США не можуть вирішувати, чи є Китай країною, що розвивається. Китай жорстко захищатиме свій статус країни, що розвивається, поглиблюючи солідарність і співробітництво з іншими країнами, що розвиваються, захищаючи їх законні права та інтереси. ВВП на душу населення в Китаї 2021 року був 12 741 дол., що становить одну п'яту від рівня розвинених країн і одну шосту — США. За валовим національним доходом КНР перебуває на 68-му місці у світі, а за Індексом людського розвитку — на 79-му, що відповідає рівню інших країн, що розвиваються».

Трохи несподівані заяви, чи не так? Хіба Китай не хоче посісти місце на Олімпі розвинених країн? Китай за рівнем ВВП — друга економіка світу з ВВП 18,3 трлн дол. 2022 року. У Китаї проживають 969 мільярдерів (у США — 691), витрати на оборону перевищують 230 млрд дол., у КНР найбільший за чисельністю військовий флот у світі і 400 ядерних боєголовок. Із 2008-го по 2021 рік Китай надав країнам, що розвиваються, 498 млрд дол. кредитів. З 2011 року Китай подає більше патентів, ніж США, а 2021 року — удвічі більше. Однак статус країни, що розвивається, як у Болівії або Замбії, дає КНР переваги в торгівлі та доступ до пільгових кредитів, можливість самій отримувати допомогу (Японія надавала КНР допомогу впродовж ледь не 40 років і припинила це робити лише торік). Формально Китай справді все ще в категорії «що розвиваються», однак причина цього — в чисельності населення, і тільки. За можливостями глобального впливу Китай сьогодні сильний і не соромиться це демонструвати. Фактично, статус країни, що розвивається, — це політична ідентифікація в зовнішній політиці (у внутрішній, певна річ, Китай — світовий лідер у всьому), що дозволяє Пекіну претендувати на лідерство серед чималої кількості держав, що розвиваються. Крім усього іншого, це дозволяє стримувати аналогічні амбіції Індії та Туреччини.

Боротьба за «глобальний Південь» належить до тих світових тенденцій, розвиток яких значно прискорився у зв'язку з війною Росії проти України та спробами трансформації ліберального світового порядку, встановленого після Другої світової війни. Китай вступив у гру, щойно внутрішні проблеми консолідації влади Сі Цзіньпіном було успішно вирішено, а Росія остаточно зав'язнула під Бахмутом. Але якщо посередницька миротворча місія Пекіна ще тільки розгортається, то боротьба за Центральну Азію вже в самому розпалі. У КНР давно і впритул займаються цим важливим для амбіцій Пекіна регіоном. Щоб зрозуміти суть подій, досить прочитати текст Спільної заяви глав держав Центральної Азії та Китаю з нагоди 30-річчя встановлення дипломатичних відносин, прийнятої за місяць до початку агресії Росії. І ось наприкінці квітня минулого року туди їде глава МЗС Японії, а в березні нинішнього — Ентоні Блінкен, що не минуло непоміченим. Візит глав держав ЦА до Москви на військовий парад став гідною відповіддю США, — колективний Путін прагне розширити свій міжнародний ареал за межі Північної Кореї, Сирії, Ірану та Білорусі. Китай тільки виграв, і навіть робити майже нічого не довелося.

Однак хід конем у Центральній Азії все-таки тьмяніє перед просуванням ферзя — відкриттям офісу НАТО в Токіо. Насправді відносини Японії з НАТО мають майже двадцятилітню історію, і вже скоро десять років як у Брюсселі діє представництво Країни вранішнього сонця. Однак уже ні для кого не секрет, що війна в Україні має глобальні наслідки, а безпека Трансатлантичного простору тісно пов'язана з Індо-Тихоокеанським регіоном, беручи до уваги інтереси США, Британії, Франції, Німеччини та інших країн Східної і Південно-Східної Азії. Чи не половина зовнішньої торгівлі ЄС проходить через Південно-Китайське море, і питання безпеки мореплавання в цій частині планети — дуже важливі. Певна річ, Ван Веньбін негайно висловив протест і НАТО, і Японії, стверджуючи, що в присутності НАТО в Азії немає жодної необхідності. Дуже цікаво при цьому, в чому полягала необхідність подвоювати ядерний потенціал КНР упродовж останніх двох років, а Північній Кореї — проводити 89 випробувань різного типу ракет тільки у 2022 році? Цілком логічно, що Японія як основний союзник США в регіоні, котрий має глобальні, інтегровані з демократичною спільнотою інтереси, координує свою політику безпеки, військові стандарти та обмін інформацією з країнами НАТО. Однак не можна виключати, що в перспективі оборонний альянс, аналогічний нинішньому, орієнтованому на усунення загроз у Європі, виникне і в Південно-Східній Азії. Восьмигодинна зустріч Джейка Саллівана та Ван Ї, яка відбулася у Відні минулого тижня, залишає надію, що діалог між розвиненим світом і світом, що розвивається, заморожений після інциденту з повітряною кулею, буде відновлено. А наразі дипломати шліфують формулювання підсумкових документів майбутнього саміту «сімки» в Хірошімі. Щодо України, найімовірніше, буде окрема заява, і вона Росії не сподобається.

Джерело