Розвідник окремого штурмового полку Герой України про оборону Ірпеня: "Дивлюсь кадирівцю в очі, той каже: "братан, я свой"

Журналістка 5-каналу Анна Мірошниченко записала інтерв’ю з Героєм, а Цензор.НЕТ його розшифрував та публікує для своїх читачів.

- Ви були на Ірпінському напрямку. Там було справжнє пекло

- За фактично перші три дні перебування там я, напевно, просто надивився все. Мені здається, що такого, що побачите десь в такій війні, вже неможливо.

- Ви ж, здавалося б, військовий. Ви з 14 року на війні

- Там фактично воюєш десь, де є позиційна оборона, десь… частково і наступали десь…Проводили і контрнаступальні дії на певних напрямках. Але тут, в такому плані, де фактично, знаєте, бачиш таку велику кількість жертв серед місцевого населення, де фактично стирають цілі будинки, вулиці - такого я не бачив. Чесно. Для мене це був жах просто.

- Говорять, що в цій війні місцеве населення відіграло дуже велику роль

- Звичайно.

- і дуже сильно допомагало армії?

- Звичайно.

- Тобто ми зараз дякуємо військовим за те, що вони роблять, і вам зокрема. Але ж дуже багато місцевих і вогонь корегували, і до себе пускали. Тобто ці люди неймовірні?!

- Найперше, що скажу, це те, як люди допомогли в перший момент. Коли ми прибули в Ірпінь, нам було вказано, де зайняти рубіж оборони. Ми фактично почали розставляти своїх військовослужбовців по указаних районах. І тут з’являється місцева, скажімо так, це навіть не тероборона, це просто місцеві, які мали свою мисливську зброю і так далі. Приходять і починають розповідати – в перший момент – де перебуває противник…Уже фактично в перший день отримуєш інформацію, почав уже якось більш грамотно... коригувати побудову самої оборони, самого бойового порядку підрозділу.

- Неймовірні люди, правда? Ви очікували, що так буде?

- Я ще один момент нагадаю. Був такий момент, це десь другий чи третій день мого перебування в Ірпені. На нас теж фактично противник, десь проскочив нам фланг. Тобто ми вийшли їм назустріч, розв’язався стрілковий бій. Я дивлюся в сторону і там бачу - метрів 50 від нас під деревом сидить чоловік на стільчику і курить. Курить, спостерігає за самим боєм. Тут шукаєш, де укритися, не розумієш, можливо зараз прийдеться трошки відійти, перегрупуватися знову… Він спостерігає. Бачить нас. Розуміє, що це ми. Тобто, що це українська армія. Перше, що я йому кажу: добрий день, треба укритися. Чоловік каже: у мене тут будинок мій, там другий поверх, там з балкона чудовий сектор для стрільби, може я вам відкрию, ви увійдете, вам буде там зручніше?...Звичайно в той момент це було просто велике щастя, що з’явився ще один сектор, звідки можна вести (вогонь) нашим військовослужбовцям, вже зосередженим вогнем вражати противника.

- Вперше я говорю з Героєм України. Дуже хочу почути вашу історію про цю операцію, за що ви отримали таку відзнаку?

- Знаєте, я скажу перше те, що загальний успіх був усього підрозділу. Не тільки мене. Мені дуже… якось так… не те, що там якось неприємне, коли тільки виділяють мене і так далі, адже успіх був всієї команди. Це всі – командира роти, командирів взводів, всіх людей, всього особового складу підрозділу, який був там. Адже кожен військовослужбовець як гвинтик в цьому механізмі, якби хтось один здав назад, то все би посипалось. Просто скажу так. За що, можливо, трохи те, що проявив, можливо трохи більше героїзму на тому механізму, на якому ми стояли. В крайні два дні до мого поранення противник старався ламати, пробував просунутися на всьому напрямку нашої оборони. Тобто в крайній день, саме в той день, коли отримав поранення, противник наступав по всій лінії нашої оборони. Частково йому в один момент вдалося прорвати наш правий фланг. Противник там силами одного посиленого взводу прорвав наш фланг і почав нам заходити флангом в тил. Ну і в цей момент я разом з декількома військовослужбовцями на чолі з командиром роти капітаном Кісловим вирушили на загрозливу ділянку. Там одразу вступили в бій з противником. В тому ж моменті, не знаю, старався брати ініціативу на себе. Я хоч і не був гранатометником, але бачу бійця з РП – РПГ в руки, вперед. Бачу там противника – стараюсь.

- А немає часу, правда, щось думати, продумувати, аналізувати

- В той момент уже не думаєш ні за свою здоров’я, ні за своє життя. Тобто розумієш. Зараз, якщо противнику вдасться вийти нам в тил, там, де перебуває у нас маленький резерв і немає можливості сповістити бійців, які перебувають там, зараз виріже нашу всю оборону. В той момент не думаєш, ти розумієш, якщо зараз впаде наш тил, то загинеш і ти в любому випадку. 100% ти тут ляжеш. Там без варіантів. Тому в той момент проявляєш максимально всю відвагу, яку тільки можна. І коли бачиш, що тут противника ми на фланзі зупинили, противник почав відступати, в той момент вже розумієш, немає часу навіть думати, якось перегруповуватися, береш перших двох-трьох військовослужбовців.

- тобто ви зібрали певну команду?

- береш певну групу і одразу ж ламаєшся за тими, хто прорвав оборону і починає просуватися. І переслідуючи противника, вдалося вразити декількох військовослужбовців.

- Декілька – це скільки?

- Я скажу, що лише в самій бойовій машині було 6 військовослужбовців і ще підбити машину, в той момент отримаєш і поранення ще, окрім того, що… це можливо неправильно я кажу, але ще управляти підрозділом. Адже мене не одразу евакуювали. Тобто ще процес евакуації довгий час не йшов.

- І ви продовжували ще деякий час воювати, будучи пораненим?

- Я десь годину часу фактично ще перебував… в той момент на полі бою. Для мене ще досить довгий був процес евакуації. Адже коли мене пробували евакуювати з поля бою, прорив вже було ліквідовано. Вже обстановка стабілізувалась. У нас пройшов певний перерозподіл особового складу, доотримання БК і так далі. Починають мене евакуйовувати. Там є одне таке місце, напрямок – там міст, через який потрібно евакуювати, ще метрів 100-150 поле і лісок – шлях, він постійно обстрілювався. Тобто там година-дві-три – чесно, не знаю, скільки часу, на той момент, коли мене евакуйовували через цей – мене евакуйовували під час обстрілу.

- Ви зараз з посмішкою про це все розповідаєте

- Знаєте, я, навіть, коли стараюсь згадувати такі складні моменти свого життя, чомусь береш, стараєшся дивитися на нього з позитивної сторони… Адже у мене на тому напрямку на той момент не було жодного двохсотого, жодного убитого серед моїх військовослужбовців. Це для мене вища нагорода. Для мене радість така на душі. Тому я з посмішкою це згадую.

- Там ще була цікава історія про те, що противник вас сплутав зі своїми

- Звичайно. Це, напевно, везіння. Військове везіння. Фарт. Вже перестрибуючи цей забор, встаєш і бачиш – противник бачить тебе

- Це зовсім близько?

- Там відстань 25 метрів з противником. Противник просто дивиться на тебе з кулеметом. Ти бачиш, що він просто дивиться в твою сторону, але спиною вертається в інший бік. Просто повезло, що люди, які тоді допомагали буквально за 2-3 дні до того, як я зайшов в Ірпінь зі своїм підрозділом, привезли польський однострій. Те, що я був у польському однострої, а він темних кольорів.

- кольори однакові?

- якщо не придивляться, то вони в таких темних тонах чимось нагадує їхню цифру. Він бачить мене 2-3 секунди, якихось 1,5 секунди хватає спрацювати по ньому. Спрацювали по ньому, він кричить: братан, я свій. Він навіть не розуміє, що я є противником.

- Ви почули чітку фразу "братан, я свой"

- Да. Братан, я свой. Я зі 141-го. До речі, уже потім, коли загуглив, глянули, виявилося, що це військовослужбовець з полку імені Кадирова. Розумієте, там противник на Ірпінському, взагалі на Київському напрямку старався зосередити свої елітні частини, підрозділи.

- Так, говорили, що там не парадні війська зайшли, однозначно, а такі потужні.

- Не мобілізовані, не "ДНР-ЛНР". Туди зосередили в основному, навіть по екіпіровці було видно, що військовослужбовці Російської Федерації, були досить непогано укомплектовані. Я не скажу, що вони безграмотно діяли. Грамотно. Тільки їм, порівняно з нами, не хватало їм, можливо, частково відважності. У них не було цього. Вони навіть в момент, коли ми трьохсотили їхнього противника, вони і не дуже сильно старалися забрати своїх поранених. Вони закидувалися димами і старалися відійти.

- Це про що свідчить?

- Це свідчить про те, що людей погнали просто вперед. Про те, що у них там немає такого братерства, у них немає згуртованості підрозділу. Таке враження, що повидьоргували з цілої країни групку людей, кинули вперед і там кожен думає про свій інтерес. У нас, наприклад, чим ми чудово відрізняємося від них. Я скажу, це не тільки по боях на київському напрямку, це в боях на горлівському напрямку, де зараз ми ведемо бої. Сильно відрізняються від нас тим, що ми насамперед думаємо один про одного. У нас будується колектив. Є таке поняття як братерство. Те, чого у них немає. Таке враження, вони так і навчилися воювати з 41-43. Жуков у них як… у мене таке враження, ідеологія Жукова – бабы еще нарожают.

- А про Героя України, про те, що вам дали цю відзнаку, чи про те, що вам будуть давати цю відзнаку ви дізналися в лікарні?

- Це до мене прибув мій начальник штабу, уже в госпіталі, в перший день, прибув мій начальник штабу майор Марчук з двома дуже поважними людьми для мене. Не буду згадувати їхні прізвища. Повідомив, що вже знає всі події того бою і каже: все, будемо тебе подавати на Героя України. Я був, звичайно, дуже радий. І тут проходить один день і вранці мені пише полковник Шевченко, вітаю, ви Герой України... Я з 14 лютого служив в 24-й. З 24 лютого фактично по моє поранення, по кінець березня я проходив службу в 355-му навчальному механізованому полку. Це 184-й навчальний центр. Просто я закінчив ще академію Львівську. Я за розподілом попав туди на посаду командира взводу навчального і бойового озброєння і техніки. І фактично на початку війни, у перший день війни було сформовано таку механізовану роту. Зведена механізована рота з різних бійців, з різних підрозділів. Створили таку досить потужну роту.

- Ви зараз на Горлівському напрямку?

- Зараз це Горлівський напрямок.

- Яка зараз фаза війни, на вашу думку? Вам зсередини видніше.

- Зараз фактично, укріпившись, ми вже ведемо не маневрену оборону, а позиційну. В основному вдається вести позиційну оборону. Я скажу, Торецьк, оце місто, де на Горлівському напрямку, відіграє дуже важливу ключову роль там. Тому там фактично маневрена оборона, переходити до маневреної оборони або десь відступати – там немає доцільності і раціональності.

- Ми не можемо сказати, що повністю, всюди ми беремо ініціативу – ні, такого немає

- Важко, важко сказати. Відчувається велика перевага противника в артилерії. Артилерія завжди вирішує в усьому. Противник втрачає ініціативу тим, що він виснажується. Виснажується його особовий склад, в першу чергу. Це напевно, що саме основне. Адже наступати, це не оборонятися. Це набагато складніше і набагато важче… Тому що у нас і так досить нормально на деяких напрямках побудована оборона. І це дасть в майбутньому перейти до контргри, наступальних дій, потроху будемо забирати своє

- Що ви прогнозуєте на Сході цієї осені?

- Завжди береш до уваги саме гірші варіанти, що може бути. Найгірший варіант, що може бути до осені – це те, що противник ще може десь частково відрізати і взяти певні ділянки під свій контроль. В гіршому випадку може взяти Бахмут. Можливо взяти якісь певні ще населенні пункти, це села, селища під свій контроль. А в кращому варіанті розглядаю те, що те, що у нас зараз є фактично, де ми зараз тримаємося, обороняємося, те залишиться наше. Така фаза війни буде ще до листопада до грудня-місяця. З грудня-місяця це все…переросте в позиційну оборону. Адже зимою вести війни набагато складніше. Дуже важко, дуже складно.

- Зараз всі говорять про те, темпи (надання західної зброї. – Ред.) нас однозначно не влаштовують.

- Вони дають в такій кількості, що дозволяють фактично стримувати противника. Не дозволяє перейти в контрнаступ.

- А чому вони, як ви для себе зрозуміли, чому вони не змогли взяти Київ за три дні, як вони хотіли?

- Можна перемогти армію, але неможливо перемогти народ. Київ боронили не тільки сили супротиви – це Збройні сили, Національна гвардія і так далі. Київ боронив весь народ, Київщина. Всі, хто чим міг. Добровольчі формування, люди, у яких була власна зброя – всі-всі, вся Київщина боронила Київ. Це не тільки заслуга Збройних сил, а це всіх мешканців міста Києва. Неможливо перемогти весь народ.

- А як вони воюють? Правда, що за старими картами, без оновлень якихось, чи просто міфи, які до нас доходять?

- Я скажу з приводу дій. Події, які відбувалися на Київщині, вони планували трошки друге. Всі думали, що коли підуть колони, велика кількість техніки, велика кількість особового складу, у нас буде паніка, всі розбіжаться, всі піднімуть руки. І як вони планували, що на третій день просто колони зайдуть і тут маршем пройдуться Хрещатиком. Тому вони навіть не готувалися. Вони не готували великий план дій, тобто декілька варіантів дій. Вони навіть не розглядали інший варіант дій, що може бути, що щось не вдасться. Там, наприклад, сказати, що у них пропрацьовані карти – звичайно цього не було.

- А як ви вважаєте, вони з люттю і такою ненавистю йшли до нас на початках чи вона з’явилася тоді, коли російська ця друга, як вони говорять, армія світу зрозуміла, що Україна їм не по зубах і Київ їм не по зубах? Тоді з’явилася лють чи вона одразу була?

- Ця лють, мені інколи здається. Що вона у них десь на генетичному коді записана, тобто оця ненависть до всього українського, до поняття українець, хто такий українець. Якщо глянути на їхніх сусідів, спокон віків в Росії розглядався основний традиційний ворог – це Штати. Але у них навіть до американців немає такої ненависті, такої люті, як до нас, до українців.

- А воїни, ваші побратими, з якими ви зараз воюєте, і воїни 14 року, ви ж на війні не перший рік, - це різні люди?

- В плані їхнього ставлення до… в цілому до противника – це ті ж самі люди. В плані їхніх навичок і вмінь – це зовсім різні люди. Зараз армія у нас, ще раз наголошую, це професійна армія. Так, багато мобілізованих. Але і мобілізують в першу чергу не тих, хто як то кажуть, хто ні разу в руках зброю не тримав. В першу чергу у нас мобілізують оперативний резерв, люди, які реально якісь вже мали навички, які брали участь в бойових діях. Я зараз військовослужбовці, які перебувають безпосередньо на лінії зіткнення, роблять все можливе, що від них тільки залежить.

Поки готувалося це інтерв’ю, Ігор Дикун отримав ще і звання Почесний громадянин міста Борщів на Тернопільщині.

Анна Мірошниченко, 5 канал.