Що нам робити із 9 травня?

Якби звичайного росіянина запитали, чи цьогорічне святкування Дня перемоги в Росії обіцяє бути особливим, то навряд чи свої очікування він охарактеризував би саме так. Військовий парад, промова Путіна, хода «безсмертного полку», багато георгіївських стрічок, патріотичних пісень, фільмів та флешмобів. Особливо багато всього цього буде в телевізорі. Зовні все проходитиме як завжди. Меседжі — схожі й водночас інші. Схожі, бо міф про Велику вітчизняну війну і День перемоги як її кульмінаційну точку передається майже незмінним ще з радянських часів і за цей період набув рафінованих та доконаних форм. Здається, до нього вже нічого й додати. Інші, бо Росія вторглася в Україну з метою підкорити її народ та знищити ідентичність, і найбільший день російської/радянської мілітарної слави найкраще надається для додаткової мобілізації росіян у їхньому шовіністичному чаду закінчити розпочате. Немає сумнівів, що буде багато погроз, образ і звинувачень на адресу українських «нацистів» та «бандерівців».

Що б не пам’ятали українці про ту війну, які б фільми не дивилися, за кого б не голосували, факт залишається фактом. Міф про День перемоги є головним сакральним підмурівком усієї російської ідентичності, а особливо того її пласту, що стосується російської мілітарної ідеї, їхнього експансіонізму та імперіалізму. «Можем повторить» — їхнє кредо.

На цьому можна було б поставити крапку. Для України, що сьогодні воює за виживання, наслідувати ворожі мілітарні практики і традиції, які, крім усього іншого, ще й націлені проти неї самої, було б чистим самогубством. Це наче вистрелити собі в ногу, а потім додати ще й контрольний у голову. Як можуть українці толерувати акцію «безсмертний полк», коли в Росії, крім портретів «дєдов, які воювали», цілком можуть нести і портрети російських убивць та ґвалтівників з армії РФ? Як можуть українці організовувати в цей день святкові концерти, коли росіяни на окупованих територіях вимагають від працівників закладів культури робити те саме?

Тимчасом ще якихось десять років тому, особливо за Януковича, відзначання в Україні Дня перемоги мало відрізнялися від російських святкувань. Інерція все ще має силу. Частина українців, особливо старшого віку, звикли до знайомих їм образів, до військових парадів і концертів із «дітьми війни» як почесними гістьми. Неважливо, яка природа цієї ностальгії, — чи День перемоги нагадує молодість, чи знайомий образ породжений радянськими фільмами. Відмовитися від неї складно. Сучасний момент визначають різні емоції — ненависті та зневаги до окупантів, гордості та вдячності до своїх воїнів. Але з часом вони ослабнуть. А ця ностальгія має здатність залишатися.

День перемоги, та чому він нам не підходить

Утім, нинішня війна не є головною причиною, чому День перемоги в російській версії нам не підходить і, чесно кажучи, ніколи не підходив. Війна породжує емоції, а логіка заперечення «Великої вітчизняної війни», включно з Днем перемоги, має насамперед раціональне підґрунтя. Якби не існувало міфу Великої вітчизняної війни, російські пропагандисти його мали б вигадати. Це абсолютно деструктивний і руйнівний для української національної пам’яті міф, який ріже Україну по живому та нацьковує одних українців проти інших. Кожна складова цього міфу створена задля підтримки його автора — Радянського Союзу та його режиму, а отже й сучасної Росії, що успадкувала від радянської «імперії зла» всю її адженду і modus operandi. Наскільки цей міф у всій своїй повноті підтримує нинішню авторитарну Росію, настільки ж і підважує демократичну Україну.

Слово «розрізає» найкраще надається для пояснення того, що він робить не тільки з українською історичною пам’яттю, а й із територією України, її населенням та історичним часом. Критично мисляча людина, що живе в Україні постійно або певний період і має бодай невеликі знання про український досвід Другої світової війни, має погодитися з наступними аргументами, котрі промовисто характеризують сам міф. З метою доступності я викладу їх у тезовій формі.

По-перше, цей міф розрізає історичний час українського досвіду Другої світової війни на два окремішніх періоди, вододілом між якими є 22 червня 1941 року. Міф ігнорує період від початку Другої світової війни 1 вересня 1939-го до вступу у війну Радянського Союзу, а з ним ігнорується і все, що відбувалося з п’ятьма мільйонами польських українців упродовж майже двох років німецької окупації.

По-друге, міф відрізає окуповану німцями західноукраїнську територію упродовж перших двох років світового конфлікту, виходячи з тих самих аргументів, які висловлені в попередньому абзаці.

По-третє, міф відрізає від себе, ігнорує або оголошує зрадниками, «нацистами», колаборантами без достатніх, а найчастіше будь-яких підстав для таких тверджень цілі групи українців. Кілька десятків тисяч упівців у ньому — смертельні вороги радвлади, пособники німців та учасники їхніх злочинів. Понад два мільйони остарбайтерів і мільйони українців, що опинилися в окупації, у кращому разі, в наративі Великої вітчизняної війни відсутні, а в гіршому — проголошені колаборантами. Крім того, історія Великої вітчизняної війни — це історія чоловіків. Жінкам та дітям у ній відведено мало місця. Така надмірна увага до маскулінності, з одного боку, зрозуміла, зважаючи на те, що війна — чоловіча справа, а з іншого — елемент відрізання є і в ній: на долю жінок та дітей випали не менші тяготи та страждання.

По-четверте, від історії Великої вітчизняної війни залишається відрізаним суспільство. Міф описує історію тиранічної влади, за якою буцімто добровільно пішов народ. Причому в такій побудові народ втрачає свою справжню суб’єктність. Міф постулює, що єдиною функцією народу є єднання навколо влади та самопожертва в ім’я влади й заради перемоги. Тому складається парадоксальна ситуація, коли позірно народ відіграє головну роль, але насправді — лише вторинну та допоміжну. Зрозуміла «користь» владоцентристської схеми для авторитарних суспільств Росії і Білорусі, які таким чином показують громадянам незамінність влади та привчають підтримувати її за будь-яких умов, незалежно від реальних здобутків. Тим часом для демократичної України, де свобода слова, плюралізм думок є реальними цінностями, а не фікцією, така схема шкідлива. Вже не кажучи про те, що ця так звана єдність народу і влади не відповідає історичній правді. Якщо й можна говорити про якусь єдність у кремлівській версії, то треба розуміти, що досягнуто її було насамперед із допомогою загороджувальних загонів, а її головними рушійними силами стали бажання людей пережити нацистські звірства і помститися.

По-п’яте, міф Великої вітчизняної війни відрізає не лише суспільство, а й звичайну просту людину від історії. Ви не знайдете в ньому справжніх, невідретушованих десятиліттями пропаганди звичайних історій маленьких людей, яким доводилося жити, помирати, воювати і народжувати дітей в екстремальних умовах.

По-шосте, у міфі все різноманіття соціальних ролей українців під час війни зводиться до трьох. Українці в ньому зображаються або воїнами Червоної армії, такими собі молодшими братами по зброї старших російських братів, або здебільшого хитруватими та схильними до колаборації з німцями, а відтак ненадійними елементами згуртованого навколо влади і партії радянського народу, або ж, і це є домінантним образом, бандерівцями — смертельними й жорстокими ворогами всього радянського і російського. Знову ж таки, у міфі про Велику вітчизняну війну немає позитивного образу українця, невід’ємно пов’язаного з українською культурою, родом та своєю землею, яку він, власне, і боронив, такого собі суб’єкта історії, а не її об’єкта або декорації для інших героїв. З цього погляду не має дивувати, що у сприйнятті росіян українці й нині постають або нацистами і бандерівцями, або потенційними зрадниками, готовими продати старшого брата за найменшої ж нагоди. Хоча слід визнати: перша в цьому переліку роль — молодшого брата по зброї — вже неактуальна, що є незаперечною заслугою ЗСУ.

Нарешті, по-сьоме, міф про Велику вітчизняну війну був свідомо сконструйований за традиційним російським ментальним і темпоральним лекалом, який науковці називають «вигнанням іноземних загарбників». Це наративне лекало включає в себе чотири елементи, які йдуть один за одним і формують таким чином цілісний наратив, що, до речі, програється в Росії постійно. З цієї перспективи, закономірно, що й нинішню свою «спеціальну військову операцію» вони описують у такий самий спосіб. Засновком цього наративу є мирне існування Росії, яка не втручається у справи інших та прагне розвивати добросусідські взаємовигідні відносини зі своїми сусідами й партнерами. Потім ці сусіди і партнери — зазвичай безпричинно і підступно — зраджують Росію та підло нападають на неї (НАТО й Україна в нинішньому трактуванні). Третім елементом є страждання росіян від спроб начебто знищити всю їхню цивілізацію (відміна Росії та російської культури). Нарешті, на четвертому етапі Росія мобілізовує всі свої сили у протистоянні з небезпечним ворогом і перемагає його, проявляючи дива хоробрості (цей етап відбувається зараз, і його результат знову залежить від ЗСУ). Отже, якби зараз якісь нерозумні українці (саме українці, а не ватники: з тими все зрозуміло) вирішили святкувати День перемоги за російським лекалом, то, крім усього іншого, вони б, самі того не усвідомлюючи, мусили ментально й темпорально інтегруватися до наведеної вище схеми. Це може викликати або її прийняття, або внутрішній ціннісний конфлікт між цією схемою та нинішньою реальністю. І те й інше руйнує, ріже по живому та породжує внутрішні конфлікти в Україні.

Зміна акцентів (2016–2021)

Значною мірою жахливо, що міф і схема Великої вітчизняної війни тотально домінували в Україні десятиліттями. Нинішня війна, крім усього іншого, є наслідком ігнорування значення гуманітарної політики, безвідповідальності політиків, нерозуміння того, що питання історичної пам’яті — це питання національної безпеки. Лише після анексії Криму та початку війни на Сході поволі, але неухильно акценти почали зміщуватися у напрямі від російськоцентричного до україноцентричного трактування Другої світової війни. Головну роль у русі подалі від Росії та міфу Великої вітчизняної війни відіграло декомунізаційне законодавство, а на рівні персоналій — тодішній голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Верховна Рада України з подачі В’ятровича заборонила комуністичну символіку, замінила термін «Велика вітчизняна війна» на «Друга світова війна». Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років» запровадив День пам’яті і примирення, що відзначається 8 травня, як це відбувається в усьому світі. День перемоги 9 травня, або День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, не був скасований, а зберіг статус державного свята і залишився вихідним. На сьогодні День пам’яті і примирення, що є робочим, має нижчий статус, ніж День перемоги.

Я сам був залучений до частини проєктів Інституту зі зміни акцентів від Великої вітчизняної до Другої світової, тому можу пояснити логіку й мету такої діяльності. Це сприятиме кращому розумінню того, якою може бути українська версія Другої світової війни та що ще для цього потрібно зробити.

Власне, ми намагалися вибудовувати таку концепцію української Другої світової, яка б дозволила «зшити» всі ті глибокі рани в історичній пам’яті чи історичній свідомості українців, яких упродовж 45 років радянської влади та майже 25 років української незалежності завдала «Велика вітчизняна». До речі, той незаперечний факт, що найбільш працюючий та деструктивний для України радянський і російський історичний міф насаджувався в незалежній Україні аж 25 років (що не набагато менше, ніж у Радянському Союзі), промовисто характеризує справжні наміри та рівень освіти тих людей, котрі опікувалися гуманітарними питаннями в перші два десятиліття української незалежності.

Таким чином, ми хотіли зшити воєдино час і територію, додавши до розповіді історичний досвід п’яти мільйонів українців упродовж майже двох років від початку Другої світової до нападу Німеччини на Радянський Союз; інтегрувати воїнів УПА, остарбайтерів, українців під німецькою окупацією до наративу; розповісти жіночі та дитячі історії війни. Необхідно було олюднити відретушовану радянську історію та показати долі маленьких людей, яким доводилося жити, помирати, воювати й народжувати дітей в екстремальних умовах, або, інакше кажучи, показати не лише владу, а й суспільство, що часто поводилося не в унісон із владою, а всупереч. Звісно, та війна була далеко не однозначна, і кількість соціальний ролей, які доводилося грати українцям, часто не з власної волі, виходила за межі трьох, представлених у радянському наративі Великої вітчизняної. Одним із найважливіших завдань було показати позитивний образ українця як невід’ємну складову рідної землі, роду та культури. Все це мало на меті створити нове українське лекало війни, яке б відповідало нашим цінностям та баченню майбутнього, а не копіювало чужі нам ментальні й темпоральні схеми, що не мають нічого спільного ні з нашим минулим, ні з майбутнім. Найскладнішим для реалізації стало завдання применшення, а не провокування нових публічних конфліктів. Символом нового українського церемоніалу Другої світової став червоний мак — образ, який здобув значне поширення та з симпатією був сприйнятий українським суспільством.

Утім, перебільшувати вплив роботи Інституту не варто. Навіть після 2014-го, особливо на півдні та сході країни, День перемоги святкувався за російським сценарієм Великої вітчизняної війни, з усіма відповідними атрибутами. Хоча георгіївську стрічку у 2017 році було заборонено, акції «безсмертного полку» проходили в багатьох українських містах.

Що ця війна вже змінила

Ця війна змінює все, що було до неї. Вона вплине на багато речей, зокрема й на те, як українці дивитимуться та оцінюватимуть свою історію, у тому числі Другу світову війну, і вшановуватимуть пам’ять полеглих. Наразі підготовленому групою нардепів на чолі з Володимиром В’ятровичем законопроєкті, що має добрі шанси бути прийнятим найближчим часом, пропонується встановити День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні і відзначати його разом із усім світом 8 травня, а 9 травня святкувати День Європи. Тоді 8 травня стане вихідним, а 9 травня — робочим днем.

До речі, схожий законопроєкт зареєстрований грузинською опозицією в парламенті країни. В подібному ключі протидії Росії варто розглядати інші ініціативи найближчих українських сусідів, яким так чи інакше доводиться мати справу зі спадщиною міфу Великої вітчизняної війни. Так, Молдова, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Німмеччина визнали незаконним використання букви Z і V, що стали символами російських агресії і злочинів. У низці європейських країн заборонено георгіївську стрічку.

Від проведення військового параду цього року відмовляється навіть Казахстан. Росіян не запросили на 77-му річницю звільнення концентраційного табору Маутгаузен, а пам’ятники радянським воїнам-визволителям повсюди в Європі зазнають атак. Литва і Латвія взагалі пропонують оголосити 9 травня Днем пам’яті жертв геноциду в Україні та заборонити в цей день проведення масових розважальних заходів. Усі ці факти важливо знати, бо вони можуть допомогти нам самим краще розібратися з тим, що робити із 9 травня.

В Україні місцеві органи влади почали демонтаж радянських монументів періоду Другої світової війни, наприклад у кількох громадах прибрали з публічного простору радянські танки Т-34.

Що ця війна ще має змінити

Якщо є раціональне розуміння того, що міф Великої вітчизняної війни шкідливий, а нинішня війна та емоції, які її супроводжують, сприяють змінам, то не скористатися цим моментом було б щонайменше неприпустимою недбалістю.

Україні ще доведеться пройти шлях декомунізації, деколонізації та дерусифікації. Це складний і довгий шлях, і дуже хотілося б, аби він не обмежився лише перейменуваннями та демонтажем, адже, погодьмося, зшити те, що розрізали десятиліттями, тільки демонтажем, забороною та перейменуваннями не вийде.

Але саме в цей момент, у переддень 9 травня, насамперед маємо подивитися на найближчу перспективу. Саме цей момент задасть тон наступним крокам, тому зараз важливо діяти швидко й рішуче, не відкладаючи ці питання в довгу шухляду. Питання в тому, які кроки зробити першими та які загальні підходи при цьому застосовувати.

Чітко розуміючи, що завдання деміфологізації Великої вітчизняної війни — це завдання на багато років, до виконання якого мають бути залучені науковці, журналісти, викладачі, вчителі та представники багатьох інших професій, і саме сфера високої науки та популярної культури має відігравати ключову роль у далекосяжній перспективі, — все ж у короткостроковій перспективі найближчих місяців чи навіть років саме законодавчі ініціативи, тобто заборони та нові норми, є визначальними для зміни правил гри. Між іншим, ця війна дуже переконливо продемонструвала, чому сфера культури, мововжитку та історичної пам’яті не має регулювати сама себе за законами вільного ринку, а потребує певних законодавчих і ціннісних рамок. Тому старі аргументи, що варто все залишити на самоплив, а ринок сам визначить, на чиєму боці правда, не є наразі актуальними.

У цьому контексті, найперше, що можна і слід зробити найближчим часом, це відмовитися відзначати День перемоги 9 травня та перенести всі акценти відзначення перемоги над нацизмом на 8 травня, так, як це відбувається у світі, і так, як це пропонує законопроєкт В’ятровича. Україна не повинна віддавати Росії велику перемогу над нацизмом, колосальний внесок у яку своєю кров’ю зробили мільйони українців. Але відзначати перемогу і вшановувати пам’ять ветеранів ми маємо інакше і в інший, ніж росіяни, час, на один день раніше від них.

Треба також подумати над тим, який смисл вкласти в 9 травня. Він направду має резонувати і не бути пустим. У наведеному вище законі пропонується 9 травня відзначати День Європи. Ідея непогана, але головне — щоб цей день Європи не був порожнім і безликим, що, на жаль, подекуди трапляється з українськими святами. 9 травня — все ще важливий день для багатьох українців, і таким він і має залишитися. Те, що було важливим цього дня, треба замінити чимось іншим, таким самим важливим. Можливо, слід подумати над тим, аби цього дня більше говорити про ту велику й страшну ціну, яку наш народ заплатив і продовжує платити в тій та нинішній війнах. Власне, ця ціна має безпосередній стосунок до Європи і бажання українців бути її частиною. Україні доводиться у буквальному сенсі цього слова воювати за Європу та наше місце в ній і, на жаль, платити за це високу ціну. Іншим важливим смисловим концептом, що його можна вкласти в нове прочитання 9 травня, може стати дуже близьке до «ціни» поняття «відповідальності». Бо, згадуючи ціну, важливо не забувати і про відповідальність тих, від кого залежить, аби такої ціни ми більше ніколи не платили. Можливо, цей день має стати таким собі нагадуванням нашим політикам і державникам про вже заплачену ціну, відповідальність на їхніх плечах та ту ціну, яку вже їм доведеться заплатити, якщо ще один шанс буде змарновано.

Також необхідно внести зміни до іншого декомунізаційного закону — «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», поширивши його дію на пам’ятники, знаки, топоніми, юридичні назви, «пов’язані з опором і вигнанням нацистських окупантів з України». Нагадаю, що в нинішній редакції закону прописано: такі пам’ятники та пам’ятні знаки не можуть вважатися символікою комуністичного режиму. Ця норма породжує різночитання з іншими положеннями закону і в принципі трактується як така, що забороняє, скажімо, вилучення з публічного простору пам’ятника Жукову. В разі ухвалення таких змін зникнуть будь-які законодавчі перешкоди, наприклад для демонтажу радянських танків із площ українських міст, що, власне, зараз і так відбувається.

Потрібно якимось чином чітко законодавчо прописати, зокрема в новій редакції закону «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», що всі ці зусилля спрямовуються саме проти символіки комуністичного тоталітарного режиму, російського та радянського імперіалізму, тих осіб і подій, які становлять собою агресивну суть міфу Великої вітчизняної війни, й не можуть бути спрямовані проти місць поховань та кенотафів радянських солдатів. Навпаки, захист законом тисяч пам’ятників радянським воїнам-визволителям, серед яких були мільйони українців, треба ще раз додатково підтвердити. Водночас радянські символи з таких місць мають бути вилучені. Проведення такого вододілу між пам’яттю і пропагандою потребує делікатності та значної пояснювальної роботи задля уникнення можливих непорозумінь. Важливо, щоб демонтовані радянські пам’ятники були не знищені, а переміщені до музеїв і стали частиною їхніх експозицій.

Загальним принципом згаданих вище змін має стати те, що Україна повинна зберігати пам’ять про героїзм, полеглих, біль і страждання тієї війни, відкинувши водночас ідеологію тих, хто несе біль та страждання в наш дім. Отже, треба максимально відмовитися від символіки Великої вітчизняної війни, але зберегти те, що справді дороге українцям у пам’яті про Другу світову. Ідея називати сучасні українські міста, які героїчно протистоять росіянам, не «містами-героями» за радянською традицією, а «містами героїв» добре лягає в таку логіку.


Джерело

Опублікував: Андрій Савчук
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

"Противник не сумел достигнуть каких-либо значительных успехов на основных операционных направлениях", - Машовець

субота, 28 травень 2022, 7:33

Противник продолжает оперативно-тактическую наступательную операцию в Донецко-Луганской операционной зоне с целью окружения и разгрома группировки Сил обороны Украины, действующей в районе Северодонецк, Лисичанск. На протяжении текущих суток, ударные г...

"Не оккупировать полностью Луганскую и Донецкую области означает для Путина признать провал всей "спецоперации", - Портников

субота, 28 травень 2022, 0:21

"Главным событием этих дней стала упорная битва за Донбасс, в ходе которой российская армия пытается выйти на административные границы Луганской области и продвинуться в Донецкой. На первый взгляд, не такое уж сложное задание, если учесть, что до вторж...