Шість небезпечних ілюзій про Росію, - Володимир Огризко

"Можу побитися об заклад і буду стверджувати, що серед українців, які цікавляться політикою, немає таких, хто не знав би цього видатного литовця. Йдеться про Андрюса Кубілюса. Ми знаємо і шануємо його за безкомпромісність, за незмінність позиції, за його європейськість. Він вміє визначати пріоритети і застосовувати ефективні політичні технології для досягнення поставленої мети", - пише у своїй статті український дипломат Володимир Огризко, передають Патріоти України, та продовжує:

"А ще ми щиро поважаємо Кубілюса за його «український сентимент», за який ми не припиняємо йому сердечно дякувати. Він є справжнім і незмінним адвокатом України на Заході. Кубілюс — візіонер і намагається бачити певну перспективу, виходячи за звичні рамки політичної короткозорості, що, зазвичай, обмежується вовтузнею навколо дріб'язкових тем наступних парламентських виборів.

Його розуміння головної загрози для європейської та світової безпеки є очевидним і незмінним. Це — Росія. Він не боявся говорити про це публічно і п’ять, і десять і п’ятнадцять років назад, коли такі заяви були явно не у тренді.

"…Захід повинен нарешті зрозуміти, що немає можливості вірити словам Росії". Це з його інтерв'ю Громадському 27 лютого 2015 року.

Або: «…в 2007 году, когда наша партия еще была в оппозиции, (мы) написали очень четкую стратегию, которую громко назвали — „Стратегия по сдерживанию России“. Мы уже тогда видели опасность, которую представляет РФ…». А це — з інтерв'ю виданню Аргумент 26 лютого 2015 року.

Можна лише аплодувати його вмінню бачити наперед.

Проте в статті Кубілюса від 2 січня цього року, Our «Russian» psychological complexes (Наші «російські» психологічні комплекси), опублікованій на Lithuania Tribune, читаємо, зокрема таке: «… наші гучні заяви про невіру в демократичну і загальнолюдську перспективу Росії, про те, що для Росії найкраще було б розвалитися, є небезпечними…».

Звісно, зміна ситуації, нові обставини змушують по-іншому ставитися до об'єкта своєї уваги. І немає у світі політика, який би не реагував на таке, не наражаючись на небезпеку опинитися в ретроградах.

А що ж, власне, змінилося в Росії? Влада, народ, його ментальність, нарешті?

Важливо, як здається, у нашому жорстокому і цинічному світі не жити ілюзіями, а тим більше будувати на них свої розрахунки. Бо наслідки відомі. І зазвичай вони сумні.

Отже, про які, на мою думку, ілюзії йдеться у статті?

Ілюзія № 1. Російська опозиція повинна сама розбиратися у своїх проблемах; нам, тобто цивілізованому світу, не треба вказувати, що і як їм робити. Вони, мовляв, самі все вирішать.

З цим можна було б погодитись, якби у Росії була опозиція. Всередині країни її вже давно нема (якщо навіть припустити, що вона там колись і була). А те, що втекло на Захід, є розколотим на частини не лише організаційно, але й ідеологічно. На тлі невеликої жменьки осіб зі справді ліберальними поглядами, переважна більшість цієї опозиції залишається імперцями і шовіністами. Вони продовжують мислити категоріями «вєлічія», тільки «приміряючи» його вже під себе, коханих. Питання «чий Крим?», який за висловлюванням одного з головних «розвінчальників» теперішнього російського режиму, зовсім «не бутерброд», є нездоланним бар'єром для самоназваних «демократів». Навіть відверта російська геноцидна війна мало що змінила у їхніх підходах.

То чи маємо ми мовчати, чи все ж таки давати чітку оцінку їхнім ідеям і діям? Чи будемо і далі «ліберально» нічого не помічати, щоб нікого не образити? Щонайменше для нас, українців, це не працює. Ми цю імперію породили, ми її і відспіваємо.

Ілюзія № 2. Російська опозиція має вплив у суспільстві, тому її треба підтримувати, розраховуючи, що вона може за сприятливих обставин змінити Росію.

Про те, чим російська опозиція є насправді і на кого вона може спертися, говорять, зокрема, дані опитування, проведеного у серпні 2022 року. Всеросійським центром вивчення громадської думки. Росіян запитали про те, що вони думають про західні цінності. Саме ті, які так натхненно відстоює російська опозиція. Так, от: майже 60% росіян не бачать жодної користі від західної цивілізації і демократії. З них 26% називають західні цінності «руйнівними». А підтримують їх — увага! — аж цілих 2 (!) відсотки.

Просте запитання: чи зможуть ці 2 відсотки побудувати «прекрасную Россию будущего», якщо більшості росіян вона не потрібна? І чи не нагадує така наївна віра у силу безсилої опозиції чергову «потемкинскую деревню»?

Невже так хочеться знову наступити на ті ж самі граблі?

З цього випливає

Ілюзія № 3 про те, що Росія може ліберальною

Крім згаданого вище, варто зауважити ще один важливий аспект — ментальний. Адже історична практика відіграє у житті суспільства неабияку роль. Хоч свідомість німецького народу була затуманена фашистською пропагандою, у суспільній свідомості німців був ще дуже свіжим досвід демократичної Ваймарської республіки.

А яким є «демократичний» досвід Росії? Можливо, до нього можна зарахувати дикуна Андрія Боголюбського чи деспота Івана Грозного, царя — психопата Петра І чи імператрицю — повію Катерину ІІ, аракчеєвщину чи шибениці на Сенатській площі, рабство у формі кріпацтва чи деморалізуючу безпорадність останніх Романових? Чи може «демократизм» радянських часів, з його масовими розстрілами, геноцидними голодоморами і безперервними репресіями?

Правда полягає у тому, що росіяни за свою більш ніж півтисячну історію ніколи не жили в умовах бодай якоїсь ліберальної системи. Демократія — це не річ, яку можна подарувати і змусити носити. Це — спосіб мислення, ментальність, історичний досвід. Її не можна нав‘язати законом. Вона має визрівати впродовж поколінь.

Тому рацію має російський політолог Володимир Пастухов, який зазначає, що «… режим Путина не имеет в своем генезисе никакого либерализма и никогда, даже после Путина, Россия сама по себе на эту стезю не вернется. Нельзя вернуться туда, где не был».

Ілюзія № 4 про те, що Росію можна «вилікувати» демократією

Причому заперечення цієї тези кваліфікується майже як расизм. Спробуємо розібратися, де ж є расизм насправді. І чи тільки расизм.

Більше 80% росіян гаряче підтримали анексію Криму та початок війни на Донбасі у 2014 році. Те ж саме ми спостерігаємо і після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 р. Нагадаю, воно почалося з заяви Путіна про те, що прийшов час «вирішити українське питання». А чи не те саме казав Гітлер щодо «вирішення єврейського питання»? У чому різниця? Її насправді немає.

Розшифрував цю формулу депутат Держдуми РФ Олег Матвєйчев, який публічно заявив, що «два миллиона украинцев должны быть денацифицированы, то есть уничтожены». Ще далі пішов його колега по російському парламенту, депутат Держдуми РФ Олексій Журавльов, заявивши, що «понятий „Украина“ и „украинец“ не должно существовать в будущем».

Можуть заперечити, — це ж представники режиму. На жаль, ні. Вже давно звичними є численні заклики пересічних росіян «бити хохлів, щоб спасти Росію», ґвалтувати жінок, піддавати тортурам дітей. Це і робить «армія асвабадітелей», як колись гітлерівці, вбиваючи мирних жителів, руйнуючи інфраструктуру, спалюючи цілі міста. Єдиного, чого вони ще не зробили, так це повномасштабних концтаборів. Хоча міні-концтабори у вигляді підвалів-катівень росіяни влаштовують у кожному тимчасово захопленому населеному пункті України. А після звільнення там знаходять масові поховання невинних жертв.

Важливо також зрозуміти, що російська агресія не є «війною Путіна». Цією оманливою і підступною тезою хочуть відділити Путіна від тих, хто виконує його накази. Однак вони — одне ціле. Це — геноцидна війна росіян проти українського народу. Війна на національне знищення українців. А ведуть її пересічні росіяни, які протестують не проти самої війни, а проти того, що вона погано організована.

Тому і відповідальність за цю війну мають спокутувати всі ті, хто живе чи асоціює себе з цією країною.

Не можна не погодитися з цілком об'єктивним висновком іншого аналітика — Андрія Піонтковського: «Русский человек на rendezvous Истории, оказывается, унижен, когда он не может безнаказанно топтать и расчленять своих бывших собратьев по строительству платоновского Котлована».

Отже, маємо рафінований рашизм — російський фашизм…

Так кого слід назвати расистами?

Але росіян можна і треба «вилікувати». Тільки ліки будуть дуже гіркими для певної частини населення Росії. Хоча для іншої така терапія допоможе почати шлях до омріяної свободи.

Тут ми підходимо до

Ілюзії № 5, згідно з якою Росія є незмінною у її теперішніх кордонах і має залишитися такою назавжди. Більше того, їй ще й треба допомогти, розробивши для неї новий план Маршалла.

У цьому зв’язку варто нагадати, що на території сучасної Росії проживає понад півтори сотні різних етносів зі своєю історією, мовою та культурою. Усі вони у різні часи були колонізовані Московією, часто підступно, криваво і злочинно.

Дехто чомусь вважає, що вони не мають права на самовизначення як, наприклад, португальці, австрійці чи естонці. А чому?

Хто, крім цих народів, що вже багато століть перебувають під московським ярмом, має право вирішувати їхню долю? Хіба у 1990−1991 роках литовці чи українці питали у когось дозволу на свою свободу?

Ні, ми виборювали її всіма доступними способами, допомагали, вболівали за успіхи одне одного. Саме тому литовці та українці, фігурально висловлюючись, не потребують перекладачів, бо в основі філософії буття наших народів лежить прагнення бути вільними, самим вирішувати свою долю.

Тому не маємо жодних моральних підстав забирати це право й у інших. Тому, мабуть, поки не варто розробляти плани допомоги утворенню, перспективи якого є доволі туманними. З Горбачовим після Фороса вже ніхто ні про що серйозно не домовлявся. Хоча деякі важливі персони на Заході дуже хотіли, щоб усе залишилось, як було.

Ілюзія № 6 полягає у тому, що в теперішній чи післяпутінській Москві є чи будуть ті, з ким ще можна буде домовлятись про майбутнє Росії

Припустити можна, але на дуже короткий перехідний період. Бо з історією важко домовитись. Вона йде своєю дорогою і залишає за бортом тих, хто не розуміє, куди вона йде. Тому домовлятися доведеться з багатьма: з Кавказом, Поволжям, Сибіром, Далеким Сходом та багатьма іншими регіонами, а не тільки і виключно з Москвою.

Вже зараз слід думати, як налагоджувати контакти, що пропонувати і як перетворювати постросійський простір у без’ядерну зону, у території поступального економічного розвитку та переходу до цивілізованого співжиття з рештою світу. Саме це, на мою думку, є тепер найважливішим завданням для інтелектуальної еліти Заходу. Важливо не жити ілюзіями, щоб не запізнитися і не зробити чергових фатальних помилок. На жаль, таких політиків-мрійників на Заході ще більш ніж достатньо. Як і їхніх ілюзій.

Хоча, може, все ж таки мають рацію ті, хто говорять про демократію в Росії, бо знають, що вона і є найкоротшим шляхом до її розпаду?".