"Шлюб Європи з Україною під загрозою ядерного Апокаліпсису": До чого можуть призвести безперервні напрошування у НАТО та ЄС

"Впродовж останніх кількох місяців теза про те, що Україну слід негайно прийняти до НАТО, була повторена українськими посадовцями набагато частіше, ніж за всю попередню історію держави. Нардепи від правлячої партії та дипломати, міністри оборони та закордонних справ, очільник Офісу президента і сам президент – всі неодноразово встигли заявити не просто про те, що "український народ прагне до НАТО" – ні, градус заяв було піднято набагато вище. Впритул до грані абсурду", - пише оглядач Тарас Паньо у своїй статті, передають Патріоти України, та продовжує:

"Досить згадати останнє інтерв'ю Зеленського французькому виданню Le Figaro, де президент перейшов до якихось шлюбно-родинних аналогій. І якщо його початкова заява про те, що "ми не можемо залишатися в залі очікування ЄС і НАТО нескінченно. Україна давно заслужила вийти з неї", ще може претендувати на роль політичного афоризму, то далі діло пішло і зовсім погано.

"Якщо ми (українці та громадяни ЄС- ред.) належимо до однієї сім'ї, ми повинні жити разом. Ми не можемо зустрічатися вічно, як вічні наречені, ми повинні узаконити наші стосунки, мати дітей, тобто, алегорично кажучи, передбачити спільне майбутнє", – цей пасаж, скажемо прямо, викликає здивування не тільки у європейських дипломатів та політиків, але й у будь-якого адекватного читача.

Хоча до найбільш повного абсурду цю тенденцію довів, напевно, посол України в Німеччині Андрій Мельник. Який закликав Захід надати Україні сучасне озброєння і негайно прийняти в НАТО – в іншому разі Україна буде змушена оцінити перспективи відновлення ядерного статусу. Це вже не просто метафоричний "шлюб ЄС з Україною", як у Зеленського, це "шлюб під загрозою ядерного Апокаліпсису".

А коли серйозно, то теперішня політика Банкової, схоже, достатньо чітко демонструє принцип "більше – не завжди значить краще". Звичайно, переоцінити стратегічну важливість подальшого зближення України з НАТО неможливо. Особливо у світлі останніх подій. Але питання виникають стосовно того, в який спосіб це робить чинна політична команда з Банкової.

По-перше, йдеться про спробу замінити адекватну дипломатичну роботу частими заявами для ЗМІ. Не тільки дієвість, але й доречність яких періодично викликає обґрунтовані сумніви.

По-друге, доктрина "тільки НАТО нам допоможе" – це ще й спроба перекласти власну відповідальність за подальший перебіг подій в українсько-російському конфлікті із Києва на Брюссель, а також столиці всіх інших трьох десятків країн-членів НАТО.

По-третє, політика "всенардного сподівання на НАТО", яка, з великою ймовірністю, не увінчається успіхом через цілу низку геостратегічних міркувань, викличе майже неминучий спад євроінтеграційного ентузіазму серед українців. Чим неминуче скористається як російська пропаганда, так і місцева нечисть з ОПЗЖ.

В такий спосіб, поставивши всі свої політичні фішки на далеко не гарантований вступ України до Північноатлантичного альянсу, команда чинного президента має всі шанси не тільки зазнати свого власного фіаско, але й нанести помітної шкоди європейським перспективам України загалом".