Сьогодні в мережі все одно будуть жарти, у місті буде музика з дверей ресторанів. Під час щоденної хвилини мовчання мало хто підвівся, - волонтерка

"Сьогодні в серці й на прапорі над Ф.О.Н.Д. так. Сьогодні ще й подвійний траур – за всіма загиблими у цій війні захисниками України і за загиблими вчора, під час обстрілу Києва. Цей траур у Києві такий, що буває в кожному місті, яке потерпає від обстрілів", - пише волонтерка Діана Макарова на своїй сторінці в соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Символ цього дня – соняшник. Так уже сталося. Літо 2014-го було соняшниковим, їх тоді не встигли зібрати на сході. У соняшниках ховалися наші, хто лишився при відступі, я точно це знаю.

Соняшник – тригер для небагатьох. Хтось із них не терпить соняхів, тим більше сухих, почорнілих. Ми знаємо чому. Але такий уже символ дня.

Хтось із "пролісків" жартує, даючи фото із соняхами: "О, дивіться, казали ж ми росіянам класти насіння в кишені, вони послухалися".

Тоді серця людей, порізаних літом 2014 року, стискаються.

"Людино-проліску", а ми ж одразу бачимо, що літо 2014-го тобі було тоді пофіг. Що ти порівнюєш непорівнянне.

Люди-проліски – це ті, хто лише в лютому 2022-го зрозумів, що у країні війна.

Сьогодні в мережі все одно будуть жартівливі пости, у місті буде музика з дверей ресторанів. Під час щоденної хвилини мовчання мало хто підвівся, спинився. Я думаю, їх треба піднімати за шкірку. Спиняти. Нагадувати.

Адже ставати на коліно перед процесією "На щиті" люди теж почали не одразу.

Людина – загалом оптимістичне творіння Господа чи теорії еволюції. Людині тяжко замислюватися про погане. Тому людину треба "замислювати". Просто в її присутності.

Це завжди роблять інші люди. Яким не треба робити зусилля, перш ніж замислитися.

Так виховується суспільство. Саме об себе виховується.

Чи треба взагалі виховувати суспільство? Треба. Аби не було серед нас "пролісків". Які й досі не замислюються про війну. Ще не вилізли зі своїх цибулинок.

Для чого це треба? Щоб менше було серед нас почорнілих від горя соняхів.

Щоб не питали нині: "Іловайськ? А що це?"

Щоб не питали з роками, бездумно блимаючи повіками: "Покровськ? А де це? А коли це?"

Бо може статися й так, що в майбутньому колись спитаються нащадки: "Київ? Харків? А що це? А де це?". От щоб цього не сталося, й падали на землю соняшники".