"Стати на ноги та повернутися до дітей": Підірвавшись на міні, Оксана втратила обидві ноги та пальці на лівій руці

Але вона впоралася. «Я зрозуміла: якщо Господь залишив мене живою, значить, так треба було, — каже молода жінка. — І я мушу жити. Хоча спочатку навіть були думки про суїцид…»

Зворушливі кадри з весілля 23-річної медсестри з Лисичанська Оксани Баландіної та її коханого, що відбулася у лікарняній палаті львівського шпиталю, облетіли українські та закордонні ЗМІ, повідомляють Патріоти України. Підірвавшись на міні, Оксана втратила обидві ноги та пальці на лівій руці. Але це не завадило їй надіти білу сукню та станцювати з коханим весільний танець.

Оксана перенесла чотири операції, евакуацію з обстрілюваної армією рф Луганської області, нестерпний біль, розпач і страх за маленьких сина та доньку. Але вона впоралася. «Я зрозуміла: якщо Господь залишив мене живою, значить, так треба було, — каже молода жінка. — І я мушу жити. Хоча спочатку навіть були думки про суїцид…»

Оксана завела сторінку у Tik Tok, де ділиться з підписниками своїми досягненнями — як проходить реабілітацію, вчиться тримати баланс, робить зарядку. Зараз у неї вже понад 17 тисяч підписників, і з кожним днем їх стає дедалі більше. 12 травня, у Міжнародний день медсестри та медбрата, президент України Володимир Зеленський нагородив медпрацівників, серед яких була Оксана Баландіна. На церемонії нагородження Оксану супроводжував чоловік.

«У машині швидкої у мене трапилась істерика. Я кричала, що не хочу жити»

Оксана Баландіна працювала медсестрою у неврологічному відділенні Луганської дитячої обласної лікарні. Згадує, що востаннє вийшла на роботу 2 березня. Того дня лікарню обстріляла армія рф.

— З того моменту, як почалася війна, ми встигли попрацювати тиждень, — розповіла Оксана. — Потім наше лікарняне містечко фактично знищили. Ранок 24 лютого у мене, як і у більшості жителів нашої країни, розпочався з вибухів. Я якраз поверталася з нічного чергування, вдома чекали Вітя та наші діти — семирічний Ілля та п'ятирічна Діана. На той момент ми не думали нікуди їхати. Жили у приватному будинку, який зовсім недавно купили, і під час обстрілів та бомбардувань ховалися на цокольному поверсі. Ми називали цей поверх нашим бункером. Більшість пацієнтів з лікарні, де я працювала, вивезли. А ті, хто залишився, переїхали на другий поверх — щоб бути ближче до бомбосховища. 2 березня російські війська обстріляли нашу лікарню. У палатах вилетіли вікна, нам перебили подачу опалення, газу та кисню у відділенні реанімації. Продовжувати роботу за таких умов було неможливо.

12 травня, у Міжнародний день медсестри та медбрата, президент України Володимир Зеленський нагородив медпрацівників, серед яких була Оксана Баландіна. На церемонії нагородження Оксану супроводжував чоловік

З того часу я була вдома. Зовсім поряд йшли бої, тому ми намагалися без нагальної потреби не виходити. У день, коли зі мною трапилося лихо, 27 березня, ми з Вітею та його другом пішли за гуманітарною допомогою. Повертаючись додому, вирішили скоротити шлях і пішли стежкою між дачами та річкою. До війни я часто ходила цією дорогою. Я йшла попереду. Вітя з другом зупинилися, щось обговорюючи. А я раптом побачила, що із землі стирчить снаряд. Я до нього не торкалася. Встигла лише покликати Вітю: «Заю, глянь!» Повернулась до нього — і стався вибух.

Я буквально злетіла у повітря. Злетіла і відразу впала обличчям на землю. У голові стояв неймовірний гул. Я намагалася підвести голову та зрозуміти, що трапилося. Пам'ятаю, як раптом стало важко дихати. Катастрофічно не вистачало повітря. Хотіла розірвати на собі одяг — мені здавалося, що так полегшає. Болю на той момент не відчувала. Пам'ятаю, як підбіг Вітя і почав надавати мені першу допомогу. Розірвав на собі футболку, щоби перев'язати мені ноги. Точніше, те, що від них залишилося…

Вітя викликав швидку і зателефонував моєму вітчиму, який тут же приїхав. Потім вони вдвох несли мене на ношах у карету швидкої допомоги, бо під'їхати безпосередньо на місце, де все це сталося, лікарі не могли. Я все ще була притомна. Пам'ятаю, як побачивши мене, дівчинка-фельдшер злякалася. Помітивши, що в неї тремтять руки, я спробувала допомогти їй. Сказала, де краще поставити венозний доступ (я знаю, де в мене хороші вени), що треба зробити ще… Попросила кисень, але його не було. Сказала розрізати на мені куртку — через те, що чотири пальці на лівій руці відірвало, зняти її вже було неможливо.

Я розуміла, що я не маю ніг. На власні очі побачила ці роздроблені кістки… Від усвідомлення того, що на все життя залишилася інвалідом, у мене прямо там, у машині швидкої, трапилася істерика. Я кричала, що не хочу жити, просила, щоб мене вбили. Тоді думала тільки про своїх дітей. Не хотіла, щоб вони побачили мене такою. Потім фельдшер дала мені якийсь препарат… У лікарні вже чекала моя мама. Вона теж медсестра і була на чергуванні. Побачивши її, я закричала: «Мамочка!» І знепритомніла.

"Віктор не відходив від мене ні на крок, - каже Оксана. - І це допомогло не здатися"У лікарні Оксані зробили одразу чотири операції.

— Ампутували обидві ноги та чотири пальці на лівій руці, — уточнює Оксана. — На всю лікарню на той момент залишався лише один хірург. Добре, що допомогли військові лікарі. Вони дали препарати, яких в аптеках вже не було. Я прийшла до тями наступного дня. Прокинулася, побачила, що нема ніг… І зрозуміла, що це не сон, а жахлива реальність.

«Найбільше боялася зустрічі з дітьми. Не знала, як вони відреагують, побачивши мене такою, на візку»

Через три дні Оксану евакуювали до Дніпра, де протягом місяця вона проходила реабілітацію. Потім поїхала до Львова, де перебуває зараз.

— Мама з Вітею не відходили від мене ні на крок, — каже Оксана. - Їхня підтримка та постійна присутність допомогли мені не здатися. Вони говорили, що зараз є гарні сучасні протези, з якими я зможу жити повноцінним життям. Їхні слова підтвердили реабілітологи, з якими я познайомилася у Дніпрі. Вони розповідали, як люди до всього пристосовуються та живуть. Ходять і навіть бігають! Реабілітологи навчили мене тримати баланс, правильно сидіти, самостійно пересідати з коляски на ліжко. Я вже можу однією рукою заплітати косу і за допомогою спеціальної дошки порізати яблуко. І це лише початок.

Найбільше боялася зустрічі з дітьми. Не знала, як вони відреагують, побачивши мене такою, на візку… Їм теж було страшно. Пам'ятаю, як синочок розгублено сказав: «У мами тепер немає ніжок». «Ну і що? — відповіла йому п'ятирічна Діана. — Її вилікують і в неї будуть інші ніжки». Я підтвердила, що так і буде. Незабаром діти вже посміхалися і сперечалися, хто з них першим повезе коляску мами.

Зараз вони на Полтавщині з бабусею, але ми щодня спілкуємося по відеозв'язку. Вони підписані на мій Tik Tok (усміхається. — Авт). Ще недавно я навіть не думала заводити там сторінку. Все сталося само собою. Коли почалася реабілітація, мені захотілося зняти свої перші успіхи на відео. Показати своїм друзям, а насамперед самій собі, що життя продовжується. Викладаючи відео, я навіть не могла подумати, що моя історія знайде такий відгук. Мені надходить стільки повідомлень! Люди діляться своїми історіями. Кажуть, що я надихаю їх. Ще коли ми були в Дніпрі, я отримала коротке повідомлення: «Дякую вам. Ви врятували людину від самогубства».

Весілля у лікарняній палаті в якомусь сенсі стало несподіванкою і для самої Оксани: — Зареєструвати шлюб ми з Вітею хотіли вже давно. Але до цього ніяк не доходили руки. Зараз це знадобилося насамперед для того, щоб виїхати за кордон — найближчими днями ми збираємося летіти до Німеччини, де на мене чекає протезування. Я думала, ми просто тихенько розпишемося. Але пані Леся — волонтер, яка допомагає нам у Львові — принесла мені білу сукню. Її подруга спекла торт. А люди, з якими ми познайомилися в лікарні — мати та дочка із Сєвєродонецька, яким теж відірвало ноги — захотіли нас привітати. Так і вийшло справжнє весілля у лікарняній палаті.
Весь весільний танець, відео якого потрапило в інтернет, я проплакала, уткнувшись чоловікові в плече. І, відверто кажучи, це були не лише сльози радості. Важко було не думати про те, що я не маю ніг. Я не робот і не можу постійно посміхатися. Часто плачу вранці… Але потім розумію, що все ще буде. Попереду у мене довгий шлях. Протезування, освоєння протезів, реабілітація. Буде непросто, але хочу швидше почати. У мене є мета — стати на ноги та повернутися до дітей у звільнену від окупантів Україну. Повернутися до рідного міста (наш будинок у Лисичанську, на щастя, поки що цілий). І серце мені підказує, що все так і станеться.

Попереду в Оксани протезування та тривала реабілітація. Для тих, хто хоче допомогти молодій жінці, повідомляємо номер її банківської картки: 5168 7574 2749 3038

Джерело: ФАКТИ.ua
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

​"Ай-яй-яй, як же ж так!": Соловйов в істериці через конфіскацію російських активів в Канаді

понеділок, 27 червень 2022, 23:14

"Ай-яй-яй, як же ж так - як вони могли схвалити конфіскацію активів окупанта на користь України після сьогоднішнього розбомбленого дитячого садочка і пораненої дівчинки?! Абсолютно ж жодних підстав! Натуральне пограбування! Так світ ще й почне утримува...

"В истории России никогда так безудержно не хвастались своей мощью, не пытались так унизить соперников, как перед национальными катастрофами", - Ігор Ейдман

понеділок, 27 червень 2022, 20:59

"Этот пост я опубликовал здесь ровно год назад. Тогда запах грядущей катастрофы уже можно было почувствовать. Сейчас она идёт полным ходом. Как я и предполагал, не вышло ни малой крови, ни могучего удара. Безумная бойня идёт к катастрофическому финалу"...