Створили образ ідеальної британської родини: Історія кохання королеви Вікторії і принца Альберта, яким дуже пощастило

З правлінням королеви Вікторії у ХІХ столітті в Британії повʼязана ціла епоха політичного, промислового, суспільного, наукового та культурного розквіту. В історію увійшли і її стосунки з чоловіком, принцом Альбертом. У тому, що Вікторія взяла шлюб зі своїм двоюрідним братом, не було нічого скандального, для монархів Європи того часу це було нормально. А от те, що вони по-справжньому кохали одне одного — рідкість для королівських шлюбів. Альбертові вдалось виграти конкуренцію у більш іменитих і заможних наречених, витримати неприязнь британського суспільства і стати для Вікторії не лише коханим чоловіком, а й найближчим помічником та довіреним радником. Звісно, як у будь-якої пари, у них траплялись суперечки, але вони лишалися за лаштунками. Саме Вікторія та Альберт створили образ ідеальної пуританської королівської родини, яка стала ще одним визначним символом вікторіанської епохи. По смерті чоловіка королева сорок років носила траур — до кінця свого життя. До Дня всіх закоханих Патріоти України пропонують вашій увазі одну з найцікавіших історій королівського кохання.

Вони були кузенами — мати Вікторії, німецька принцеса Вікторія Саксен-Кобург-Заальфельдська була рідною сестрою батька Альберта, герцога Саксен-Кобург-Готського Ернста I. А ще їх обʼєднувало вельми нещасливе дитинство.

Вікторія від народження була пʼятою в черзі на престол після батька, принца Едуарда Августа, та його братів. Але батько помер, коли їй не було ще й року. А у 1830 році Вікторія стала головною кандидаткою на трон

Матір Марія Луїза Вікторія виховувала майбутню спадкоємицю за жорсткою системою: щільний графік з навчанням з ранку до вечора, максимально обмежене коло спілкування, сувора дієта. Вікторія майже не полишала Кенсінгтонського палацу

Вона постійно перебувала під наглядом і контролем, навіть спала в кімнаті матері. У такий спосіб мати та її особистий секретар Джон Конрой планували зробити майбутню королеву покірною, безвольною і повністю залежною від своїх вихователів, які планували забрати всю владу до своїх рук.

Та це дало геть протилежний ефект. Після сходження на престол у 1837 році Вікторія практично припинила спілкуватися з матірʼю, а Конроя взагалі вигнала зі свого двору. «У мене було дуже нещасливе дитинство, я не відчувала прихильності до себе і не знала, що таке щасливе сімейне життя», — зізналася згодом Вікторія.

У батьків Альберта був класичний династичний шлюб — без взаємного кохання. Обидвоє мали стосунки на стороні й зрештою розлучились. «Герцогський двір не відзначався суворістю моралі: герцог був нерозбірливим у звʼязках, і герцогиня наслідувала приклад свого чоловіка», — казали їхні сучасники. Мати невдовзі вийшла заміж за свого коханця і до самої смерті більше не бачила своїх дітей — Альберта та його старшого брата Ернеста.

Батько теж не надто приділяв увагу синам. Згодом він одружився з власною племінницею, тобто двоюрідною сестрою Альберта та Ернеста. А ще продовжував заводити романи на стороні, від яких у нього народилось троє позашлюбних дітей. Альберт згадував, що мріяв «стати таким батьком, якого у нього ніколи не було».

Про ймовірний шлюб Вікторії та Альберта їхні родичі заговорили вже за кілька років після їхнього народження. У 1821 році в одному з листів бабуся Альберта по батьківській лінії писала, що він був би «непоганим кулончиком для своєї гарненької кузини». Утім, вперше майбутні наречені зустрілись лише в 1836-му, коли їм було по 17 років. Тоді до Вікторії привозили на оглядини перспективних наречених. Альберт мав більш іменитих та багатших конкурентів, наприклад нідерландського принца Олександра. Однак майбутня королева звернула увагу саме на Альберта.

«Надзвичайно гарний, його очі великі та блакитні, гарний ніс, милий ротик з тонкими зубами, чарівне, сповнене доброти та розуму обличчя», — так його описала сама Вікторія. Олександра ж вона називала «вельми непоказним нідерландським хлопцем, вайлуватим, тупуватим, переляканим і аж ніяк не принадним». Своєю чергою, Альберт закохався в кузину до нестями й почав засипати її любовними листами. Вікторія відповідала прихильно, однак зі шлюбом не поспішала.

У 1837 році Вікторія зійшла на престол. Але за звичаєм, як незаміжня дівчина, вона досі мала жити з матірʼю, хоч і в окремій кімнаті. Та жити з нею навіть під одним дахом Вікторії не хотілось. Запобігти цьому міг тільки шлюб, хоча спочатку молода королева вважала це «досить шокуючою альтернативою».

Та рано чи пізно королева все одно мала вийти заміж. Вікторія одразу поставила своє оточення та родичів перед фактом, що чоловіка обиратиме сама. Вона листувалася з Альбертом і сама закохувалась у нього все дужче. У жовтні 1839 року Альберт приїхав в гості до Вікторії, а вже за кілька днів отримав від неї пропозицію одружитися. За правилами королеву міг покликати заміж тільки інший монарх, тож Вікторії довелося самій виявити ініціативу. Альберт, ясна річ, з радістю погодився.

Вікторія та Альберт побрались 10 лютого 1840 року. Молода королева всіх вразила своєю весільною сукнею. До неї знатні особи зазвичай надягали важкі парчеві сукні різних кольорів, особливо популярним був червоний. В моді були «практичні кольори» — чорний, коричневий і сірий, аби вбрання можна було потім вдягти й на інші урочисті події. Та Вікторія обрала білу сукню з атласу та мережива, виготовленого вручну за старими англійськими техніками. Шлейф сукні, який несли подружки нареченої, був завдовжки понад пʼять метрів.

Завдяки Вікторії тренд на білу весільну сукню поширився серед дворянства, а згодом і серед багатіїв Європи та Америки. Ця традиція закріпилася і в британській королівській родині. Наприклад, сукні у схожому стилі обирали леді Діана Спенсер у 1981 році та Кейт Міддлтон у 2011-му.

Вікторія почувалася щасливою. Вона була популярна серед народу, а ще побралася з чоловіком, якого кохала. «Мій найдорожчий Альберт... його надмірна любов, жага та ніжність подарували мені почуття небесного кохання і щастя, на які я ніколи не могла сподіватися раніше. Він стиснув мене в обіймах і цілував знову й знову! О! Це був найщасливіший день у моєму житті!» — писала королева в щоденнику після першої шлюбної ночі.

А от до Альберта британські придворні та громадськість спершу ставились не надто привітно. Йому дорікали за німецьке походження, хоч і сама королева була німкенею за матірʼю. Дім Саксен-Кобург, з якого походив Альберт, мав давню історію та родичався з багатьма європейськими монархами, та все ж не славився багатством. А територія його герцогства була не більшою за дрібне англійське графство. У народі ширились жартівливі пісеньки про те, як «злиденний німецький князьок побрався з тугим британським гаманцем».

За лаштунками в королівській родині все було, ясна річ, не так ідеально, як на публіці. Якщо Альберт здійснив свою мрію стати гарним батьком, то у Вікторії материнство виходило не дуже. Вона ненавиділа періоди вагітності, немовлят і особливо — годування грудьми, від якого швидко відмовилася.

«Дійсно шкода, що ви не знаходите розради в компанії своїх дітей… Корінь труднощів полягає в помилковому уявленні, що функція матері полягає в тому, щоб завжди виправляти, лаяти, наказувати дітям і організовувати їхню діяльність», — критикував її чоловік.

Найяскравіше материнська любов Вікторії проявлялась у гіперопіці, що переходила в манію. Тобто вона робила те саме, від чого сама страждала в дитинстві. Вікторія створила цілу мережу шпигунів та інформаторів, які доповідали про кожен крок її вже дорослих і одружених дітей. Вона так дістала двох доньок, які стали німецькими принцесами, що ті влаштували бунт — почали годувати власних дітей грудьми наперекір порадам матері. Вікторія настільки розлютилась, що написала їм листа, в якому обізвала доньок коровами.

Свого чоловіка Вікторія кохала упродовж всього життя. Та їхні стосунки теж не були безхмарними. Вона могла влаштувати сварку на порожньому місці, яка переростала в неконтрольовану істерику. Доходило до того, що Альберт спілкувався з дружиною записками, які підкладав під двері її кабінету.

«Ви знову втратили самоконтроль без потреби. Я не сказав жодного слова, яке могло б вас поранити, і взагалі не починав розмови. Але ви ходили за мною з кімнати в кімнату і продовжували кричати», — скаржився він.

А ще Вікторія побоювалась, що чоловік зазіхатиме на її владу. Тож спочатку тримала його якомога далі від найдрібніших державних справ, навіть під час своїх вагітностей. «Я дуже щасливий і задоволений, але складність у тому, що я лише чоловік, а не господар у домі», — скаржився Альберт у листі до свого приятеля.

Утім, Альберт був терплячим і здобував авторитет поступово. Спершу він взявся за соціальні проєкти: підтримував митців та науковців, став одним з ініціаторів освітньої реформи, збирав допомогу для бідноти та активно боровся з рабством. За ініціативи Альберта у 1851 році у Лондоні організували першу Всесвітню виставку досягнень науки, техніки і мистецтва. Понад шість мільйонів відвідувачів принесли величезні прибутки. Ці кошти, знову ж таки за задумом Альберта, витратили на будівництво музеїв та коледжів у Лондоні. Це принесло Альберту величезну популярність у британському суспільстві.

Поступово королева почала допускати чоловіка й до державних справ. Незабаром він уже вів її ділове листування, став довіреним радником у політичних питаннях та супроводжував королеву на засідання парламенту. Альберт виступав за те, аби Британія не втручалась у внутрішні справи інших держав та уникала великих конфліктів.

Смерть Альберта від черевного тифу у 1861 році стала для Вікторії тяжким ударом. Вона впала в депресію і практично відійшла від громадського життя. За її наказом прислуга зберігала всі речі Альберта й щодня приносила воду для гоління, як це було за його життя. Вікторія спала поруч з його халатом і нерідко розмовляла з його портретом.

«Я так сподівалася, що Бог ніколи не розлучить нас і дасть нам разом постаріти... Це надто жахливо, надто жорстоко! Як я, яка покладалася на нього в усьому, зможу жити, рухатися, давати собі раду у важкі хвилини?» — писала вона. Упродовж наступних 40 років до своєї смерті Вікторія носила траурний чорний одяг і жила усамітнено в королівській резиденції. Через це вона отримала прізвисько «Віндзорська вдова».

Вікторія померла на початку 1901-го у віці 81 року. За її заповітом королеву вбрали у білу сукню та весільну фату, а до труни поклали сувеніри, присвячені рідним та друзям. Серед них був халат Альберта та гіпсовий зліпок його руки. Поховали Вікторію поруч з Альбертом в Королівській усипальниці у Фроґморі, яку будували спеціально для них.