Свирид Опанасович про актуальні події в Україні та світі

Зустріч в Сочі утвердила спостережливих людей в думці, що ніяких варіантів, окрім як збереження ослабленого Лукашенка при владі, Хуйло НЕ розглядав і НЕ розглядає. Балачки про хитрі многоходовки з поступовим транзитом влади у Мінську від Лукашенка до якихось менш токсичних, але промосковських політиків – то лише балачки. Як і дивні балачки про намір Лукашенка нібито здати Білорусь Хуйлу. Хто? Лукашенко? Та він Хуйлу торішнього картоплиння з вигрібної ями за просто так не віддасть. Ні, звичайно. Ніякої Білорусі Лукашенко Хуйлу віддавати і не збирався. Не збирався він і домовлятися про поступовий транзит влади. Лукашенко літав у Сочі, щоб Хуйла налякать. Мовляв, «єслі паду я, то слєдующім падьош ти».

Втім, лякати Хуйла особливо не довелося, Хуйло і так предєльно напуган. Неочікувані і невидані досі масштаби народних протестів у Білорусі налякали Хуйла не менше, ніж Лукашенка, тому прямим наслідком його переляку перед білорусами слід вважати і спробу отруєння Навального. Адже грядуть тяжолі времена і Хуйло, надивившись фотографій з вулиць білоруських міст, вирішив, що настав час Навального подалі від гріха тихо прибрать. Однак, оскільки у государстві россійском усе традиційно робиться через сраку, то тихо убрать Навального не получилося. Навпаки - грянув феєричний міжнародний скандал, тож Лукашенко в Сочі застав Хуйла нєсколько охренєвшим. Хоч і бодрящимся.

Навколо результатів візиту Луки у Сочі зараз багато розмов і просто відвертих спекуляцій, але дід наважиться висунути здогад, що ні про що вони особливо не домовилися. Посиділи, побалакали. Лука лякав Хуйла, Хуйло лякав Лукашенка, після чого вони випили по чарці та пішли на прес-конференцію. Хід якої породив сильні підозри, що Лукашенко і Хуйло давно і с удовольствієм зловживають тормозною жидкостью. Однак, на цей раз Лука привіз якусь особенну, бо Хуйло тупив більше обичного, хоча зі сказаного ним стало усе ж таки ясно, що варіант анексії Білорусі він не розглядає. Бо бздить. І силову підтримку Лукашенкові Хуйло надавати не буде по тій же причині. Хуйло і Лукашенко ізлучали стриманий оптимізм та надію, що протести в Білорусі скоро пройдуть самі собою, і скоро все буде, як преждє.

Справа звісно не в магічних свойствах гальмівної рідини, яку п’ють Хуйло з Лукашенком разом і по одинці. Справа в тому, що радикальному втручанню Москви у білоруські події сильно заважають дві форс-мажорні обставини непоборної сили:

Перша і головна. Грандіозні масштаби народних протестів у Білорусі. При такому рівні громадської активності ніяка силова підтримка Лукашенкові не допоможе, а його падіння лише прискорить. До того ж силове втручання Москви, відкрита чи прихована спроба анексії, миттю перетворить весь білоруський народ на лютих русофобів. Після чого на території Білорусі ніяких військових навчань «Славянскоє братство» більше точно ніколи не буде. А будуть спільні з НАТО навчання, приблизно такі, як ті, що напрочуд своєчасно розпочалися позавчора в Україні. Добряче провчений Україною Хуйло цей урок очевидно вже засвоїв, хоть він і тупий.

Друга обставина – неочікувано гостра реакція Європи, а головне Німеччини, на спробу отруєння Навального. Меркель явно розлютилася і сказала Хуйлу нєчто такоє, від чого він досі перебуває в фрустрації. Судячи з усього, якщо діло обійдеться лише замороженням Північного потоку – 2, то Хуйло вважатиме, що легко відбувся.

Але лише Сєверним потоком – 2 діло може і не обмежитися. Бо надто вже великий резонанс, і надто гострим є обурення європейців черговими злочинами Хуйла. Здається, у 50-х роках минулого століття навіть найзапекліші бандерівці у своїх карпатських криївках, відгукувалися про Росію з більшою політкоректністю, ніж те, що лунає в ці дні на адресу Хуйла та Росії у європейських столицях, і навіть з трибуни Європарламенту. Симон Петлюра, Євген Коновалець, Андрій Мельник і Степан Бандера, якби могли чути заклики євродепутатів як саме Європа має покарати Москву, радісно би обнімалися та щасливо сміялися.

Є ще й третя обставина, яка заважає Хуйлу робити в Білорусі надто різкі рухи – невизначеність результатів президентських виборів в США. Це окрема велика тема, зараз не про американські вибори, але картина, коли мирна колона російських вагнерівців у Сирії була за лічені хвилини знищена американцями, постійно стоїть у Хуйла перед очима. Як і картина ювелірної ліквідації американцями іранського генерала Касема Сулеймані. В общем, кого-кого, а американців сердити Хуйло точно не збирається. А те, що американці можуть за Білорусь дуже розсердитися - прямим текстом і без обіняков попередив Москву заступник держсекретаря США Стівен Біган.

У будь-якому разі Хуйло предпочитає зараз сидіти на жопі ровно, а якщо й гадити, то нишком. Непереможні позиції Хуйла і його необмежені можливості впливати на ситуацію в Білорусі, Україні та цілому світі існують здебільшого в уяві деяких українських політичних оглядачів. Насправді це не так. Хуйла не слід недооцінювати, але й переоцінювати його точно не варто. Надворі ж уже 2020 рік, а не 2014, а за цей час багато що змінилося, саме тому Хуйло і на білоруські події реагує вже далеко не так молодєцкі-придурковато, як реагував колись на український Майдан. Та і ставлення цивілізованого світу до Хуйла вже не те, що у 2014-му, теперішній світ інший і на рахунок Хуйла не обманюється: з одного боку за ним недоброзичливо спостерігає Меркель, з іншого апетитно облизується Сі Цзиньпін, з-за океану зловісно бовваніють Байден та Гарріс, а з чорного ходу на Хуйла давно чатує Гордон з мікрофоном. Кругом жопа.

В цих умовах у багатьох викликає здивування суперечлива і млява позиція щодо подій у Білорусі керівництва України, але воно у нас взагалі дещо дивне. І не лише в білоруському питанні. Президент Зеленський уже півтора року при владі і весь цей час займається винятково мучітєльним поіском відповідей на два головні запитання: «хто я?» і «гдє я?». А представники з його оточення тим часом шушукаються з Москвою про різні варіанти капітуляції, правда коли доходить до діла лунає сердитий окрик небайдужих громадян, після чого шушукання тимчасово припиняється. Але скоро ми знову чуємо про нові капітулянстькі ініціативи з оточення Зеленського. Це так, якби, наприклад, навесні 1945 року у двері берлінського бункеру Гітлера постукала офіційна польська делегація і звернулася до очманілого ф’юрера зі словами: «Дратуті. Ми прийшли домовлятися про капітуляцію Польщі». Думаю, навіть Гітлер би в ту мить розреготався.

Дідусь не знає, наскільки правдивими є повідомлення про те, що справа «вагнерівців» була спланованою операцією українських спецслужб, і що вона зірвалася в результаті зради окремих представників оточення Зеленського. Але цілком допускаю, що таке могло буть. Принаймні, починаючи з 2015 року дід досить високої думки про українські спецслужби і вважаю, що подібна операція була би їм цілком по плечу. Та ще й у співробітництві із зарубіжними колегами із дружніх держав. Провал тої операції прикрий, однак на результати війни він не вплине – Росії і Хуйлу вже ніщо не допоможе. А ось у зрадників, які змушені були зливаючи операцію спалитися, цілком можуть початися дуже важкі часи – знаючі люди подейкують, що у розвідці та контррозвідці служать зазвичай дуже уважні офіцери з чудовою пам’яттю.

Непрості часи, хоча і з інших причин, цілком можуть початися і в самого президента Зеленського, якого дедалі більше критикують уже й ті, хто ще недавно ним захоплювався, покладав якісь надії і самовіддано його захищав. Нічого дивного в цьому нема, рейтинг у Україні поняття зрадливе. До того ж Зеленський, якщо не помиляюся, також мав колись необережність дати інтерв’ю Гордону.

Жарти-жартами, а якщо цілком серйозно, то діда зараз більше цікавить сладкая парочка Лукашенко-Хуйло. Бо на цю мить ситуація виглядає так, що утопающий Лукашенко намагається судорожно вхопитися за рятівну шию Хуйла, але той і сам ледь-ледь на плаву. А Лука такий кнуряка, що Хуйла з переляку чого доброго або задушить, або на дно потягне. Отже напівжартома висловлене дідом недавно побажання, щоб Хуйло та Лукашенко один одного втопили і одночасно потонули, починає поступово набувати вполнє зримі очертанія. Хтозна як воно насправді буде, але думаю, що і небайдужі білоруси проти такого варіанту розвитку подій не сильно заперечуватимуть.

Те, що роблять білоруси вже більше місяця – то справжній подвиг. Колективний подвиг цілого народу і дідусь, як і раніше, ні на мить не сумнівається, що вони переможуть. Порад, як і раніше, давати білорусам принципово не буду, вони краще знають, що і як їм слід робити. А форми протестів можуть бути дуже різні – як би влада не готувалася до протестів, жива творчість народних мас завжди вигадає щось новеньке, іще дошкульніше, ще ефективніше.

Але ж уявіть собі – більше місяця масових, грандіозних протестів. Більше місяця активна Білорусь знаходиться на вулицях. Декому з диванних експертних військ повільного реагування може здатися, що оті їхні мирні ходіння даремні. Ні, не даремні. Хоча б тому, що за останній місяць небайдужі білоруси перезнайомилися між собою та передружилися. Радісно усвідомлюючи як же їх, хороших людей, насправді багато. Тобто в Білорусі народилася політична нація, котра своєї країни вже ніколи і нікому не віддасть. Тим паче якимось двом старим, насмерть переляканим пердунам.

Жыве Беларусь! Слава Україні!