Таємна військова конвенція: Як військо Польське воювало разом з армією УНР

Політична конвенція, підписана 21 квітня 1920-го, була лише однією зі складових Варшавської угоди. Забезпечити її втілення в життя мав другий документ - таємна військова конвенція, підписана три дні потому.

Українські та польські старшини в Бердичеві, квітень 1920 р. Крайній ліворуч - генерал Олександр Лістовскі, поруч - Симон Петлюра, далі - полковник Володимир Сальський і полковник Марко БезручкоБудь-який міжнародний документ легко може перетворитись на простий папірець, якщо він не підкріплений волею до його реалізації та належними силовими засобами. Особливо актуальним це твердження є в часи конфліктів та воєн, повідомляють Патріоти України. Повною мірою це стосувалось і Варшавської угоди між Польщею і Українською Народною Республікою, пише Андрій ХАРУК, завідувач кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Політична конвенція, підписана 21 квітня 1920-го, була лише однією зі складових Варшавської угоди. Забезпечити її втілення в життя мав другий документ - таємна військова конвенція, підписана три дні потому. З українського боку її скріпив своїм підписом генерал Володимир Сінклер, який брав участь у переговорах Пілсудського і Петлюри як військовий експерт. Польську ж сторону репрезентували майор Валерій Славек і капітан Вацлав Єнджеєвіч, представники ІІ (розвідувального) відділу Генштабу при штабі Головного отамана Симона Петлюри. Читача хай не вводять в оману порівняно невисокі звання польських офіцерів: обидва вони були не стільки військовими, скільки політиками, які через певні обставини одягли військову форму. Єнджеєвіч був, до того ж, одним з найближчих і найбільш довірених співробітників Юзефа Пілсудського.

Генерал Володимир Сінклер, Валерій Славек,  Вацлав Єнджеєвіч

Які ж положення містив цей таємний документ? Насамперед, він визнавав польські й українські війська союзними і, що випливало з цього, орієнтував на спільні дії проти більшовиків. Однак статус союзників рівноправним не був. У разі спільної польсько-української акції проти більшовицьких військ на теренах Правобережної України, що розташовані на схід від сучасної лінії польсько-більшовицького фронту, загальне керівництво бойовими діями покладалось на начільну команду польських військ, хоч і обумовлювалось, що військові операції "відбуваються за взаємним порозумінням". Така нерівноправність була цілком зрозумілою з огляду на суттєво вищий мілітарний потенціал Польщі порівняно з УНР. Задля узгодження дій до оперативних штабів українських частин прикомандировували польських старшин, а до командувань польських частин - українські зв'язкові старшини.

Важливою складовою військової конвенції були положення, пов'язані з перебуванням польських військ на території України. Вказувалось, що з моменту початку спільних дій проти більшовиків український уряд зобов'язується постачати для польських військ продукти харчування (м'ясо, сало, борошно, збіжжя, крупу, овочі, цукор) та фураж (овес, сіно, солому) за нормами, прийнятими у польському війську. Крім того, українська сторона мала забезпечити необхідну кількість підвод. Пізніше, вже після початку наступу, Начільна команда Війська польського своїм циркуляром дозволила військовим частинам реквізовувати в українських селян продукти і підводи зі сплатою компенсації. Наприклад, за підводу належало сплатити 1 тисячу карбованців, 0,5 кг солі і 0,5 л ґасу.

Агітаційний плакат більшовиків, 1920-й рікЩе одним аспектом, який врегульовувала військова конвенція, були відносини між польськими військами і українськими органами влади. В документі вказувалось, що з моменту початку спільного наступу і визволення теренів Правобережної України на визволених землях утворюється українська цивільна і військова адміністрація. Водночас польське військо користувалось своєрідною екстериторіальністю - його тилові райони мали охоронятись власною жандермерією і етаповими військами. Заміна їх українськими структурами мала відбутись пізніше, на підставі окремої угоди.

Конвенція передбачала і допомогу Польщі у справі формування українського війська. У ній зазначалось, що Польща надасть зброю, боєприпаси, спорядження й однострої для трьох українських дивізій. Це аж ніяк не була благодійна допомога - поляки вимагали оплати за надане майно.

Агітаційний плакат більшовиків, 1920-й рік

Усвідомлюючи, що уряд УНР відповідних коштів не має, польська сторона наполягла на укладенні окремої угоди, за якою вона отримала право реквізувати в Україні 500 тисяч пудів (8200 тонн) цукру. Польський уряд розраховував перевезти стратегічний для тих часів товар до Франції і там продати, а кошти мали б покрити витрати не лише на озброєння українських дивізій, але й на утримання польських військ в Україні. Пізніше, коли почався наступ, польські частини цілеспрямовано брали під свій контроль цукрові заводи та запаси цукру на Правобережній Україні, однак через швидку зміну ситуації на фронті вивезти більш-менш значну кількість цукру вони не встигли.

Формування українських з'єднань мало відбуватись на підконтрольній полякам території. Характерно, що порядок формування української армії визначався 11-м і 12-м параграфами конвенції (з загальної кількості 17) - тобто пріоритетними ці питання не вважались. Однак фактична реалізація положень, закріплених у цих параграфах, почалась ще за кілька місяців до підписання польсько-української угоди.

Ще в грудні 1919 р. близько 8 тисяч старшин і козаків армії УНР під натиском більшовиків перейшли лінію фронту і були інтерновані польськими властями. Основну їх кількість зосередили у таборі в м. Ланьцут. За вказівкою Міністерства військових справ Польщі їх трактували не як військовополонених, а як "військових добровольців чужоземної державної приналежності". 8 лютого 1920-го в Ланьцуті почалось формування Окремої стрілецької дивізії (пізніше - 6-ї стрілецької дивізії), яку очолив полковник Марко Безручко.

Процесові дещо завадив спалах епідемії тифу. Тому в першій декаді березня українських бійців перевезли до Бресту, де розташували на території фортеці. Тут українська дивізія отримала несподіване поповнення - до її лав перейшло близько 200 осіб зі складу білоруського загону генерала Станіслава Булак-Балаховича (цей загін налічував близько 900 солдатів та офіцерів, а українці були другою за чисельністю етнічною спільнотою, становлячи майже чверть його складу).

Урочистий марш 6-ї стрілецької дивізії перед Головним отаманом С.Петлюрою. Бердичів, квітень 1920 р.

Майже одночасно з 6-ю дивізією, 11 лютого 1920-го в Кам'янці-Подільскому (зайнятому польськими військами) почалось формування 4-ї стрілецької бригади під командуванням полковника Миколи Шаповала. 18 березня вона була об'єднана з Окремою стрілецькою бригадою полковника Олександра Удовиченка - партизанським з'єднанням, яке вийшло з більшовицьких тилів до польських позицій поблизу Нової Ушиці. Так утворилась 2-га стрілецька дивізія, яку очолив О.Удовиченко. За дозволом польських властей до її складу влились козачі загони (донський осаула Фролова і кубанський капітана Юшкевича). Їх навербували зі складу білогвардійського корпусу генерала Бредова, інтернованого у польських таборах.

Обидві українські дивізії отримали від поляків озброєння - трофейне, російських взірців. Старшини з 10 лютого отримували грошове забезпечення - таке ж, як для старшин польського війська. Коли 25 квітня 1920 року почався спільний наступ польських і українських військ, в обох дивізіях налічувалось близько 6 тисяч осіб. Кожна дивізія складалась з двох піших бригад і підрозділів підтримки, але 2-га була суттєво сильнішою: в ній налічувалось 556 старшин, 3348 козаків, 11 гармат і 56 кулеметів. 6-та стрілецька дивізія мала 239 старшин, 1886 козаків, 4 гармати і 36 кулеметів.

Українські дивізії були прикомандировані до польських з'єднань. 2-гу стрілецьку дивізію підпорядкували 6-й армії. Вона діяла на правому фланзі польсько-більшовицького фронту, поблизу кордону з Румунією і брала участь в боях з самого початку наступу. 27 квітня дивізія зайняла Могилів-Подільський, а 8 травня - Ямпіль. 10 травня, після поповнення кількома дрібнішими підрозділами, 2-го дивізію перейменували на 3-тю Залізну стрілецьку дивізію.

6-та стрілецька дивізія була перевезена до Бердичева, де продовжила вишкіл. Згодом, діючи у складі 3-ї польської армії, вона зайняла Бердичів, а 7 травня разом з польськими військами звільнила від більшовиків Київ. 9 травня 6-та дивізія взяла участь в польсько-українському параді на Хрещатику.

Вручення бойового прапора 6-й стрілецькій дивізії. Бердичів, 21 квітня 1920 р.

6 травня 1920-го, завершивши Зимовий похід, до лінії фронту з більшовицького тилу вийшли частини генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Вони налічували 397 старшин, 5590 козаків, 14 гармат та 144 кулемети. Однак за цими на позір значними цифрами крились невтішні реалії. 22 травня інспекцію частин Омеляновича-Павленка провів генерал Францішек Крайовскі, командир польської 18-ї дивізії піхоти. За його звітом, лише кінні підрозділи були достатньо добре обмундировані, мали добрих коней і були готовими до бою. Піхота ж і гармаші нагально потребували нового обмундирування, білизни та кількаденного відпочинку. У своєму рапорті генерал Крайовскі зазначав, що для українських союзників необхідно передати 15 тисяч гвинтівок з боєприпасами, 8 легких і 2 важкі гармати, 50 польових кухонь та інше майно. У повному обсязі цей запит не був виконаний, та все ж поляки передали війську УНР озброєння і боєприпаси інтернованих бригад Червоної Української Галицької Армії.

На теренах Поділля, звільнених від більшовиків, розпочався набір добровольців до армії УНР. Ще одним джерелом поповнення стали колишні військовополонені-українці, кілька тисяч яких ще з часів Першої світової війни перебувало в таборах у Німеччині та Угорщині. Польські власті згодились на їхній приїзд до табору в Ланьцуті, який 10 травня був перейменований у Збірну станицю. Після короткого карантину колишні військовослужбовці відправлялись до Бердичева, а звідти розподілялись по армійських частинах. Поляки також дозволили представникам УНР провадити вербування в таборах військовополонених зі складу Червоної армії та УГА.

Серед перших вербункова акція мала певний успіх, а от галичани здебільшого її бойкотували через принципову незгоду з тим, що їхня рідна земля за Варшавською угодою була передана Польщі. Пізніше, 2 вересня 1920-го, польські власті пішли взагалі на безпрецедентний крок: вони дозволили армії УНР вербувати добровольців серед місцевого населення Холмського, Влодавського, Грубешівського і Томашівського повітів. Такого дозволу не отримав жоден з інших союзників Польщі - ані білоруська армія Булак-Балаховича, ані російська Бориса Савінкова.

Військова конвенція Варшавської угоди дозволила майже розгромленій армії УНР відновити свою боєздатність і продовжити боротьбу за державність. Станом на 15 серпня 1920 р. (тобто, вже після контудару більшовиків і відступу польських і українських військ) вона налічувала 21,5 тисяч старшин і козаків, 49 гармат та 252 кулемети. Польща назагал досить прихильно ставилась до українського союзника, надавши їй певні привілеї порівняно з іншими союзними арміями.

Джерело: DsNews
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Хіти тижня. Вождь, богом даний і правдивий

п’ятниця, 18 червень 2021, 2:00

Євген Коновалець не лишив по собі багатої літературної спадщини. Але відомі його слова, що мусять бути викарбувані в серці кожного українця: "Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як жеж будемо мати силу, тоді

Офис Сокровищ - Рибніков

п’ятниця, 18 червень 2021, 0:17

В Украине свирепствует справедливая обида на США, Евросоюз и НАТО. Универсальная валюта обеспечивается экономикой без олигархов. Руководство государства тайно перебралось в самое зеленое место Киева - "Центр Бурной Деятельности Президента"... В Украине...