"Тільки лінивий у нас не займається вигадуванням стратегій. І, випередивши інших стратегів, прагне "донести їх до влади й суспільства”, - журналіст

"Біля музею в Більбао, над озером, пише Браун, можна побачити так звані скульптури з туману. Використати туман (а не мармур чи бронзу) як матеріал для скульптур - це була оригінальна ідея відомої художниці, яку й вважають автором мистецького твору.

А іменами інженерів, які реалізували цю ідею, створивши надскладну систему форсунок-розбризкувачів, аби “ліпити” з цієї нетривкої субстанції цілісні образи, цими іменами мало хто цікавиться. Вся слава дісталася мисткині.

Мені іноді здається, що все наше суспільне життя в публічній сфері перетворилося на таке собі концептуальне мистецтво.

Ми переконали себе, що наша головна біда — відсутність “чіткої, добре продуманої стратегії”. Бо як писав один древній мудрець, “тактика без стратегії це просто суєта перед поразкою”.

А тому, тільки лінивий в нас не займається вигадуванням стратегій. І, випередивши інших, стратегів, прагне "донести їх до влади й суспільства” - як сценарії порятунку.

Цим живуть численні лідери громадської думки, популярні блогери й експерти, державні інституції, на кшталт Інституту стратегічних досліджень, опозиційні й провладні політики, громадські організації і активісти, фонди й центри, письменники, телеведучі, доморощені філософи й генерали без армій... Словом — усі, кому здається, що наша проблема виключно в неправильно підібраній стратегії.

Мабуть, жоден з нас не пройшов повз спокусу - начеркати на серветці у пабі якусь дорожню карту, покликану забезпечити Україні швидку перемогу у війні з Росією і гідне місце серед великих держав.

Красиві слова, шляхетні цілі: “докорінно змінити світову систему безпеки”, створити “потужну міжнародну коаліцію демократичних країн”, “ реформувати ООН”, “очолити боротьбу пригноблених народів Росії”...

Або ж - “перевести всю економіку на військові рейки”, “залучити інноваційні механізми”, “створити мережу масової підготовки кваліфікованих кадрів”...

А ще - “позбутися психології національної меншовартості”, “побудувати ефективну систему народовладдя” і так далі, і таке інше.

Під оплески суспільства на міністерські пости підносяться “енергійні стратеги”, “потужні візіонери”, які “чітко розуміють запити українського суспільства” і з душею беруться за... написання стратегій.

Але майже одразу виявляється, що запропонувати “скульптуру з туману” - це навіть не половина справи, бо потрібні ще інженери, які спроєктують оті кляті форсунки, розрахувавши зміни кута і сили струменів, режим роботи, витрати енергії...

А інженерів- немає. Бо цієї суспільної страти благополучно позбулися свого часу, як “людей минулого”, у яких відсутня “активна громадянська позиція”, які не прониклися ідеєю перетворень і тягнуть суспільство назад.

Політики, громадські активісти й народні трибуни полюбляють рубати гордієві вузли, вони не терплять складних рішень. А інженери це ті, що все ускладнюють. Переконують, що не можна вважати стілець відремонтованим, якщо приклеїти ніжки пластиліном.

Інженери знають, що шлях до тривалого успіху — це довгий шлях. Вони не фанати революції, бо революціонери відправляють на звалище історії не тільки старі закони, а й вимоги до техзавдань, будівельні стандарти, нормативи з техніки безпеки та інший дріб’язок, народжений в якомусь “антинародному режимі”.

А тому у інженерів немає армії френдів у соцмережах, немає свого електорату, їх ніхто не любить, їх часто сприймають як гальмо реформ і противників “рішучих змін”. Вони — зайва ланка. “Аби склепати форсунки для скульптур з туману, можна підрядити й слюсаря з сусіднього жеку”.

Після медового місяця красивих презентацій, ідей з “гіперлупами” та обіцянок “радикально змінити систему”, новопризначені стратеги починають скаржитися на спротив консерваторів у владі, на “інерційність середньої ланки (тих самих “інженерів”, яких там уже немає)”, на тиск правоохоронних органів, які заважають вільній реалізації їхніх передових ідей вимогою дотримуватися стандартів.

А коли всім стає зрозуміло, що туман є, а скульптур з нього —катма, активізуються конкуруючі громадські активісти й візіонери, які знову всі біди бачать у неправильній стратегії, і пропонують свою, докорінно відмінну і на цей раз уже — дуже правильну. І все починається по сотому колу...

Але ж в Західному світі стратегії працюють? Чому ж у них так. А в нас - ні? Чому там ідея — річ вартісна, а в нас дешівка?

Бо там за сотні років побудована серйозна база інженірингу у соціальній, культурній, економічній сферах, здатного реалізовувати й капіталізувати ідеї.

Чого був би вартий Ілон Маск, якби не спирався на багатотисячну армію конкуруючих між собою інженерів, готових втілити в реальність найабсурднішу, здавалося б, ідею? І тамтешні стратеги це знають і бережуть цю армію інженерів як зіницю ока.

За моє життя мені довелося побувати й у ролі генератора реформ, і в ролі інженера, який їх технічно забезпечує. І як інженер я намагався не тільки привести захмарні плани у відповідність до наявних ресурсів, а й мінімізувати шкоду, якої могли завдати ці реформи загальній справі. А коли сам був реформатором, то був глибоко вдячний тим “інженерам”, які за моєю спиною просіювали мій думкопад, шліфували корисні ідеї і вичищали з тих стратегій дурню".