"Це абсолютно безпечна країна, якщо не буде команди": Історія українки, яка зазирнула за зворотний бік Північної Кореї

Журналісти поговорили з українкою, котра прожила в КНДР кілька років і зуміла зазирнути за фасад офіційного Пхеньяна, передають Патріоти України з посиланням на НВ.

Після Другої світової війни Корейський півострів, який понад три десятиліття перебував під японським володінням, опинився розділеним на дві частини: південну контролювали Сполучені Штати Америки, північну — Радянський Союз. Домовитися про об'єднання двох Корей не вдалося — натомість на розділеному півострові спалахнула війна. Забравши півтора мільйона життів та спустошивши територію Кореї, конфлікт завершився перемир’ям у липні 1953 року.

З тих пір на південь від демілітаризованої зони розташовується Республіка Корея — капіталістична розвинена світська держава з однією із найбільш передових економік світу; на північ — затиснута санкціями бідна диктатура з офіційною державною ідеологією, яка є найбільш закритою країною світу.

Протягом майже півстоліття — з 1948-го по 1994 рік — Північною Кореєю правив Кім Ір Сен. Офіційна біографія розповідає, що за часів японської окупації він був партизаном і воював проти японців разом із радянськими підрозділами. Хоча насправді життєпис першого північнокорейського лідера сповнений такою кількістю легенд та міфів, що зрозуміти, що в ньому правда, а що вигадка, доволі складно.

Саме Кім Ір Сен і запровадив у КНДР ідеологію чучхе — такий собі корейський варіант сталінізму чи маоїзму. Ця північнокорейська філософія складається з націоналізму та соціалізму й має під собою принцип відданості вождю.

Марія Зубарєва потрапила у Північну Корею на початку дев’яностих — наприкінці правління Кім Ір Сена.

— Мій чоловік був фахівцем, і по [дипломатичній] лінії <...> ми потрапили в Північну Корею [на термін] з 1992-го до 1995 року. Жили ми в центрі, поруч з на той час найдорожчим і розкішним готелем Корьо.

Марія викладала у школі при посольстві. Розповідає, що за іноземцями у КНДР постійно наглядають: не важливо, чи це заїжджий турист; чи людина, яка постійно живе у Північній Кореї - неподалік тебе завжди буде працівник спецслужб. Утім Марія запевняє, що особливого дискомфорту через це не відчувала:

— Безумовно, за мною завжди хтось ходив. Це було ненав’язливо — вони не дихали мені в спину, але я розуміла, що [на відстані] 30−40 метрів мене «супроводжували» в будь-якому разі. Це абсолютно безпечна країна, якщо не буде команди.

— Якої команди?

— Команди «фас!». Пам’ятаєте, як із цим американцем, який зривав плакати? Він порушив певні правила і «отримав». Якщо ти не порушуєш правил, то живеш у 100%-й безпеці. Але якщо ти порушуєш правила… Так, звичайно — це диктатура.

А от із пересічними корейцями іноземці розмову мати не можуть. Для звичайного громадянина такий діалог може завершитися підозрою у шпигунстві.

— Якщо підійти до корейця і поприколюватися: корейською запитати «Котра година?» — видно його безпорадні очі, він одразу збирає навколо себе свідків і просто благає, щоб від нього відійшли, бо не можна розмовляти сам на сам. Я іноземка, я не можу говорити з корейцем.

Тож незважаючи на те, що Марія прожила у КНДР кілька років, дізнатися про життя пересічного громадянина найбільш закритої країни світу з його ж власних уст їй щастило не часто. Раз на рік у гості до сім'ї жінки заходив перекладач. Він вітав родину із Новим роком і приносив символічний подарунок. В цей час жінка намагалася розговорити свого гостя.

Буквально через кілька місяців після того, як Марія залишила КНДР, у країні спалахнув сильний голод, який, за деякими оцінками, забрав більше життів, ніж Корейська війна. Проте Марія згадує, що для багатьох дефіцит харчів у Пхеньяні відчувався завжди:

— Навесні просто видно було, як люди виходили в парки, збирали якісь корінці, якусь травичку. У той же час в селі, в провінції, жили набагато краще, тому що у них все-таки була можливість щось виростити, зібрати. Це не Камбоджа, не червоні кхмери, — тобто загалом якесь своє присадибне господарство можна було вести. <...> Службовці отримували пайок кімчі (це пекінська капуста спеціального гострого засолу) і рис — це основна їжа корейця. У магазинах неможливо було що-небудь купити: там стояв оцет, горілка, якась олія — загалом, те, з чого сфабрикувати якусь їжу неможливо. Військовослужбовці, можливо, ще отримували в пайок трохи м’яса. Вони жили краще.

У ті роки в Кореї ходила різна валюта, згадує Марія Зубарєва. Гроші для корейців та іноземців відрізнялися за кольором. Сині північнокорейські вони випускали для іноземців «капіталістичного світу» — за них можна було купити все, та їх міняли на долари за курсом «один до двох».

Червоні вони призначалися для користування громадянами країн соціалістичного табору. Сім'я Марії намагалася поміняти сині вони на червоні, адже за них було набагато дешевше купувати продукти в місцевому магазині. Третя валюта — сірі, «народні» вони. Один долар прирівнювався до 120 таких вон.

— Зарплата корейця становила десь близько 120 сірих вонів. На базарі можна було купити живу курку за 20−30 сірих вонів, картоплю — якісь копійки це все коштувало…

Пхеньянські квартири, в яких жили таргани, вважалися благополучними помешканнями, оскільки, якщо в квартирі є комахи — це означає, там є що їсти. Але звісно ж, у скруті жили не всі. Більш-менш благополучно почувалися ті, хто обслуговував партійну еліту, а також військові. А сама партійна еліта, звісно ж, користувалася (і користується донині) всіма наявними у країні благами:

— Вони жили на закритій, так званій «мертвій», вулиці. Тому що там стояли шлагбауми на початку, а в кінці - гарні будинки. Туди заїжджали хороші автомобілі. Це було неподалік від нашого будинку. Звичайно, вони користувалися всіма привілеями і благами.

Потрапити працювати у столицю вважалося престижним, і далеко не всіх допускали до життя в Пхеньяні. По-перше, саме пересування країною обмежене.

— По-моєму, говорили, що за спробу нелегального проникнення в місто спочатку був якийсь адміністративний штраф. Як не дивно, коли була вже «відлига» за Кім Чен Іра, при цьому до трьох років ввели кримінальну відповідальність за спроби несанкціонованого проникнення в столицю.

По-друге, якщо людина з провінції приїхала працювати в Пхеньян, то їй ще належало втриматися на своєму місці. Молодий співробітник, який вирішив підкорити столицю, мав три роки, аби себе зарекомендувати. Якщо ж заявити про себе в роботі у нього не вдавалося, його відправляли назад. У випадку розлучення «висилка» в провінцію також чекала й на дружину пхеньянця. Колишню відправляли зі столиці, а дитину залишали з батьком, розповідає Марія.

— Ми якраз поїхали в магазин — і розуміємо, що щось не те. А у них система оповіщення така — їдуть машини з гучномовцем (такі «матюгальники»), з них щось говорять, і люди падають і починають ридати. Одразу починають вити всі сирени, стоїть людський крик, і ми розуміємо, що сталося.

Кім Ір Сена поховали в одній з його резиденцій — Кимсусанському меморіальному палаці. З того зробили мавзолей, а тіло самого вождя забальзамували за прикладом Леніна. Для цього у Пхеньян спеціально запросили російських експертів, які вже роками доглядали за тілом Ілліча на Красній площі у Москві. Втім, усипальниця Леніна у порівнянні з мавзолеєм Кім Ір Сена — блякла незахищена споруда.

Візит у цей мавзолей — це священний ритуал для будь-якого північного корейця: туди ходять організаціями, групами, трудовими колективами. Доступ до будівлі сильно регламентований, встановлено серйозний дрес-код. Марія згадує про свій візит на могилу вождя:

— Спочатку повітрям просто здувають [з тебе] пил. Потім [проходиш] через холод — довгий «холодильник», через який потрібно пройти, щоб охолонути. Кімната теж вочевидь з якимось певним дезинфекційним кліматом, бо [стоїть] запах карболки. Звісно, бахіли. І тільки після цього потрапляєш у мавзолей. Безпрецедентні заходи.

Зі смертю Кім Ір Сена в країні настало деяке потепління, згадує Марія Зубарєва.

— До цього не можна було?

— Ні, не можна — темна блузка, біла блузка, жилетка. Тобто вони почали потроху наряджатися, почали з’являтися в Інтуристі і корейці (привілейовані, а не люди з провінції), з’явилися повії в барах.

Північні корейці живуть у мріях побудувати комунізм, а навколишня система заточена під те, щоби вони робили це, відволікаючись мінімально. Тих, хто сумнівався у чучхе, майже не було — майже.

— Ті, хто сумнівалися, були — і навіть один раз ми їх бачили. Це політичні зеки. Коли їдеш на поїзді між скелями, і на скелях написи «Хай живе Кім Ір Сен!», «Хай живе Кім Чен Ір!», — все це вибито корейським алфавітом теж політичними зеками. <...> Зараз трохи по-іншому все відбувається, <...> вони будують націоналістичний соціалізм, там набагато вищим став рівень життя, ніж був.