"Величезна кількість населення, яке живе на колишніх колоніальних територіях, прагне добробуту, а не ідентичності", - Портников

Якщо нам не вдасться об'єднати подібних наших співгромадян навкого ідеї "українського світу" – нас очікує ще одна історична поразка.

У рамках Конгресу культури "Перехід 1989", що проходив у Львові 11-13 жовтня, відбулася лекція публіциста та політичного оглядача Віталія Портникова. Патріоти України пропонують вам прочитати її текстовий запис.

Кожен, хто прибуває на прекрасний острів Корсика у Середземному морі, може помітити, як відрізняються приморські міста, перлини її узбережжя – Аяччо, Боніфачо, Бастія, Кальві, – від гірських міст і містечок, розташованих у серці острова. Так, ніби ці міста на узбережжі і ці міста в горах будували різні народи.

І їх дійсно будували різні народи. Тому що в часи колонізації Корсики самих корсиканців просто не допускали до приморських міст. Вони жили в селах і гірських містечках, побудованих іще арагонськими королями. А до моря, до великої цивілізації, до торгівлі, спускалися тільки для того, щоби завоювати або спалити ці ворожі приморські міста.

Жозеф Бонапарат, старший син одного з міністрів уряду незалежної Корсики, народився в Корте, в горах, у цитаделі корсиканського національного духу. А Наполеон Бонапарт, молодший син цього міністра, народився в Аяччо, на узбережжі, вже тоді, коли незалежної Корсики не було. Можливо, це був найбільш впливовий, талановитий і обдарований корсиканець за всю корсиканську історію. Тільки от проблема! Він народився у французькому середовищі, у французькому місті, народився французом, став імператором Франції – і фактично своїм талантом і тим, що він став імператором Франції, поставив крапку на самій ідеї корсиканській незалежності.

Українцям ще пощастило, що в них не було Наполеона Бонапарта – серед них ніколи не народжувалася така людина, яка могла би стати російським імператором чи австро-угорським, об’єднати весь світ під своєю короною і на все життя приспати українську національну ідентичність. Але українцям не пощастило в іншому – у рустикальності, яка завжди рятувала їх як націю, і яка стала парканом, що не пускає їх у сучасність в наш непростий період історії.

Я недавно читав лекцію в Острозькій академії. Один зі студентів запитав у мене: як сталося, що українці взагалі збереглися у всіх цих імперіях? Особливо в Російській імперії, де вони були такими схожими на росіян і білорусів, що у російській імперській традиції не було ніяких українців, ніяких росіян і ніяких білорусів – а були «русскіє», що складалися з цих трьох народів як єдиний організм? Я сказав, що нації, які потрапляють у таку колоніальну залежність або опиняються серед інших сильніших і більш енергійних народів, рятує від повного поглинання лише архаїчність. Більше нічого не може врятувати їх від того, щоби стати частиною іншої нації.

Імперії, серед яких жили українці, робили все можливе, щоби знищити українську міську цивілізацію. Щоб саме українство стало цивілізацією села, щоб саме розуміння української культури було сільським розумінням. З одного боку, вони створили для себе певний пояс безпеки у стосунках з українським народом. Тому що кожен українець, який хотів стати міським мешканцем, принаймні в Росії, мусив стати «русскім» і з точки зору культури, і з точки зору свідомості, і з точки зору ідентичності. Але з іншого боку, вони дали можливість українському народу вижити до того моменту, поки не з’явилися передумови для виникнення його державної незалежності.

Ми не унікальні. Саме так вижив єврейський народ. 150 років тому більшість євреїв були релігійною спільнотою, герметично закритою від оточуючого світу. Саме ця герметичність дала можливість дочекатися просвітництва і створити зовсім інший народ. Сьогодні це народ у своїй більшості може перебувати, знову ж таки, у конфронтації зі своєю найбільшою релігійною ортодоксальною громадою – але саме їй він завдячує тим, що взагалі існує, тим, що не став частиною християнської, чи мусульманської, чи якоїсь іншої спільноти.

Після того, як герметично закрита спільнота чи архаїчна спільнота отримує можливість розвиватися, їй потрібно одночасно розв’язувати всі ті проблеми, які імперські нації, які міські нації вирішували набагато раніше. Коли я кажу про українську мандрівку в сучасність, то маю на увазі саме це: нам з вами доводиться розв’язувати відразу кілька проблем водночас – тих проблем, які, в принципі, ніколи раніше в історії не співпадали.

По-перше, нам потрібно вирішувати питання побудови української ідентичності на всій території нашої з вами країни. Це величезна проблема. Можна скільки завгодно рахувати кількість населення, кількість малих і середніх міст, містечок, сіл, які є українськими за духом, за мовою, за сприйняттям історії, за сприйняттям культурного тла, але я абсолютно впевнений у тому, що Україна ніколи не стане Україною, поки українство не стане сутністю цивілізації її великих міст, її мегаполісів.

По-іншому в історії жодної країни не було. Уявіть собі Францію, в якій Париж, Бордо і Ліон розмовляють німецькою; Італію, в якій Рим, Турин і Мілан розмовляють французькою; Німеччину, в якій Берлін, Гамбурґ і Кьольн розмовляють італійською. Як інакше ці країни виглядали б з цивілізаційної точки зору, якби головні цивілізаційні центри були пов’язані з іншою цивілізацію, з іншою культурою, з іншим світосприйняттям. І подивіться на наші міста-мільйонники – на Київ, на Одесу, на Дніпро, на Харків.

Ми завжди заспокоювали себе тим, що все це еволюційний процес. І це справді еволюційний процес. Виникає питання, чи є в нас стільки часу на цей еволюційний процес? Маємо дати відповідь самі.

Одним з головних рушійних моментів створення України як світу є те, що українці врешті отримали Київ. Якого в них ніколи не було, якщо сказати чесно. Навіть у роки Української Народної Республіки, коли колишня Київська губернія голосувала за українські політичні сили, саме місто Київ було електоратом для російського списку партії на виборах до Установчих зборів, тому що більшість населення Києва жило в цивілізаційному світі Російської імперії.

Україна почала ставати схожою на Україну навіть не тому, що 24 серпня 1991 року її парламент проголосив її незалежність, а тому, що в Києві люди почали мислити у незалежницькому напрямі. Знову-таки – не тільки з точки зору політики, але саме з точки зору ідентичності й культури. Київ, як ми завжди казали, голосує як середньостатистичне галицьке село. Але це дуже точне визначення! Він голосує як середньостатистичне галицьке село – але не так, як Львів.

Ми з вами отримали Київ за рахунок міграції до столиці України сільського населення з навколишніх сіл Київщини. Ми отримали не українське місто, а велике українське село, яке нам з вами ще належить зробити українським містом.

Я великий прихильник міської цивілізації, тому що саме в місті твориться справжня культура у широкому розуміння слова «культура» – справжня цивілізація, справжня сучасність.

Не було б ніякого сучасного єврейського народу, якби не було Тель-Авіва. Звичайно, ми скажемо, що для кожного єврея головне – це Єрусалим. Головна єврейська молитва закінчується словами «наступного року в Єрусалимі». Але євреї змогли побудувати для себе сучасне місто, в якому живуть євреї – це був Тель-Авів. Єрусалим залишився пам’яткою єврейського духу, а Тель-Авів став містом, де розвивається сучасна єврейська культура, де живе сучасне єврейське суспільство, де є сучасні IT-технології і сучасні спеціалісти з найбільш просунутих галузей людського знання. Без цього сучасна держава – не держава. Без цього її майбутнє – не майбутнє.

І хоча теоретики сіонізму мріяли насамперед про те, щоб єврейський народ почав жити в сільських місцевостях і повернув собі здатність до сільськогосподарської роботи, з роками виявилося, що все-таки місто стало головним чинником його розвитку – в не вміння вирощувати апельсини і гранати. Хоча... Навіть вміння вирощувати апельсини і гранати – це теж частина культури. Ми дуже багато говоримо про те, яка в нас земля, але дуже мало говоримо про те, яка в нас культура вирощування, яка в нас культура сільськогосподарського виробництва. Тобто ця проблема стосується не лише вирощених плодів – вона стосується всього, до чого ми з вами можемо доторкнутися.

Ідеться про проблему творення нашої з вами ідентичності, української міської ідентичності. Це проблема номер один, яку ми маємо вирішувати в питанні нашої державної розбудови.

Ми з вами отримали в спадщину державу, яка проголошена незалежною в кордонах колишньої Української РСР. Але для того, щоб ця колишня Українська СРСР насправді стала незалежною Україною, нам потрібно, щоб українська ідентичність розповсюдилася від Ужгорода до Харкова. Бо якщо нам не вдасться її розповсюдити від Ужгорода і до Харкова, то ці території залишаться поза цієї ідентичністю, а значить під впливом іншої ідентичності – російської ідентичності. Вони рано чи пізно не будуть українськими і з політичної точки зору – не треба себе тут обманювати.

Друга серйозна проблема, яку ми розв’язуємо водночас, – це вже та, над якою працюють усі сучасні держави, котрі проблеми з ідентичністю вже розв’язали: питання того, як змінюється культурний світ навкруги, як змінюється цивілізація навкруги. Коли українці приїжджають на якісь там культурні конгреси за кордоном, вони дивуються з того, що там обговорюють питання, котрі для нас ще є чимось на кшталт подорожі на Марс. От там обговорюють, скільки коштує квиток на Марс – а ми досі обговорюємо, скільки коштує квиток на трамвай.

Людство, яке сьогодні говорить про те, як убезпечитися від наслідків швидкого розвитку штучного інтелекту; людство, яке говорить про те, як дбати про екологічну безпеку в умовах, коли відбувається технологічне самопожирання; людство, яке говорить про синтез культур і їхнє взаєморозуміння… Це людство, можливо, не надто велике за кількістю носіїв таких ідей, – але це людство, яке перебуває попереду прогресу. Географічно ми поруч з тим прогресом, буквально за кілька кілометрів. А поводимося так, ніби ми на іншому континенті.

Маємо чітко зрозуміти, якими є цивілізаційні виклики саме Європи. Ми любимо говорити про європейську інтеграцію, про те, що в Європі краще жити, про те, що в Європі краще забезпечено права людей, ніколи навіть не замислюючись над тим, як це відбулося і які нові виклики стоять перед цим континентом. Над тим, що ми – частина цього всього, навіть якщо з цивілізаційної точки зору ми віддалені від цього на багато років, може десятиліть, а може століть.

Питання навіть не в тому, що ми розташовані поруч із цим континентом прогресу, географічно поруч, а ще й у тому, що ми – не острів. Перед нами завжди питання: або стати органічною частиною прогресу – або стати частиною регресу. Тому що тут у нас – кордон з прогресом, а там у нас – кордон з регресом. Це другий виклик, який ми з вами маємо усвідомити.

Маємо зрозуміти, наскільки нам важливо прискорити власний розвиток. Навіть, можливо, всупереч нашим власним переконанням про те, що таке розвиток, а що таке погане, що таке сучасність, а що таке архаїчність. Тому що дуже часто ми називаємо мораллю й етичними нормами саме архаїчність, а не мораль і етичні норми.

Третій момент. Якщо ми сьогодні перебуваємо між світом прогресу і світом регресу, то, в принципі, наші з вами державні завдання є цілком зрозумілими. Принаймні, ми можемо чітко зрозуміти, де біле, де чорне – де приятель, де ворог. Ми можемо вирішувати питання будівництва нашої ідентичності разом із питанням будівництва нашої сучасності, вважаючи, що ніхто не може нам заважати – тому що той, хто не хоче будувати разом з нами нашу ідентичність, тягне нас у російське минуле.

Серйозна наша проблема полягає в тому, що ми завжди реагуємо на розвиток колишньої метрополії. І в питанні проголошення нашої незалежності, і в питанні побудови нашої ідентичності, і в питанні розуміння, хто друг і хто ворог, для великої кількості українців має значення те, як поводиться Росія.

На наше з вами щастя – на щастя тих, хто хотів би, щоб Україна була незалежною, щоб Україна була самодостатньою, щоб Україна була демократичною, щоб вона була сучасною – Росія поводиться агресивно і необачно. А я хочу запитати: а що буде, якщо вона перестане так поводитися? Якщо вона не буде поводитися агресивно і необачно?

Кожен, кому я поставлю це питання, відповість, що Росія залишиться такою завжди. Але «завжди» в історії не має ніякої значення, ніякої конотації. Німеччина ж не залишилася такою, якою вона була, «на завжди». Японія ж не залишилася такою, якою вона була, «на завжди». Хто сказав вам, що Росія буде такою завжди?

Згадайте кінець 80-х – початок 90-х, коли в Москві чи в Петербурзі відбувалися реальні демократичні зміни, а вся Україна, окрім Галичини, залишалася форпостом консерватизму і радянськості. Таким форпостом, який давав надію тодішньому керівництву комуністичної партії Радянського Союзу сподіватися саме на Українську РСР як на республіку, яка допоможе зберегти Радянський Союз. Більшість наших із вами співвітчизників, за винятком трьох галицьких областей, проголосували за збереження Радянського Союзу ще в 1991 році – за кілька місяців до того, як вони проголосували за незалежність. До речі, ви точно впевнені, що саме в грудні 1991 року вони виявили своє справжнє уявлення про те, якою має бути Україна, а не в березні? Це хороше питання: чи дійсно народ так стрімко розвивається, що він так швидко, з березня до грудня, змінює своє уявлення про власне майбутнє?..

У мене завжди є питання до самого себе як до людини, яка прожила в Росії 20 років і уявляє собі, як ця країна, ця цивілізація може змінитися в той чи інший бік. Або як ця країна може імітувати зміни до демократії і прогресу – якщо їй потрібно їх імітувати, щоб на певний час зберегти і повернути собі те, що вона втрачає.

Уявіть собі, коли поруч з недорозвиненою, все ще архаїчною і все ще не ідентичнісною Україною раптом виникне демократична, успішна, здатна до стрімкого розвитку держава. Яка попросить вибачення за Крим, попросить вибачення за Донбас, президент Росії поплаче біля стели воїнів АТО, центральний проспект Андропова перейменують на проспект Нємцова, Сенцова запросять для отримання державної премії Російської Федерації, всі будуть згадувати: «Ви пам’ятаєте, які були чудові демократичні росіяни: Сахаров, Нємцов – вони захищали ваші інтереси, а не ці зрадники, Захарченко і Моторола…» І наші міста-мільйонники Харків, Одеса, Дніпро, залишаючись усе ще російськомовними, живучи в російському цивілізаційному світі, раптом побачать перед собою таку чудову Росію. А позаду себе побачать сердешну архаїчну Україну, бідну, нещасну, яка не здатна до розвитку, яка постійно тупцює на місці...

Як швидко відбудеться наше державне об’єднання з цією чудовою Росією? Скільки нам потрібно часу для цього об’єднання? Місяць, два, рік? Один день? А чому ж тоді Польща чи Фінляндія не можуть об’єднатися з Росією? Ідентичність, культурна ідентичність.

Розкажу вам про неетичний з мого боку епізод. Я читав лекцію в Одеському університеті на факультеті журналістки. Розповідав їм, що коли росіяни увійшли до Виборга – до колишнього міста Російської імперії, в якому мешканці століттями жили в цій Російській імперії – коли ввійшли до цього міста, то все населення просто вийшло з Виборга. Там стало порожньо – ніхто не залишився жити з росіянами. Я запитав у студентів, скільки з них готові поїхати з Одеси, якщо туди приїдуть росіяни. Піднялося небагато людей, ви ж це розумієте.

А тепер уявіть собі, що росіяни – не окупанти, а друзі, які розкаюються в нелюдських діях свого керівництва. Які кажуть, як у радянські часи, що в «дєятєльності товаріща Путіна била как положитєльна, так і отріцатєльная сторона» – а тепер давайте жити разом! І наші друзі з Європейського Союзу полегшено зітхають: «Слухайте, живіть же з ними разом. Дайте нам нарешті спокій! Ви ж такі, як і вони – що вас не влаштовує? Беріть і розвивайтесь, у вас тепер з’являться енергоносії, вас хтось навчить демократії, бо ми не знаємо, як».

Нам потрібно з вами поспішати, доки Росія не змінилася. Щоб не було ніяких сумнівів у тому, що поруч із демократичною успішною Росією може існувати демократична або й не демократична, але Україна. Україна, яка буде прагнути до сучасності. Ми маємо з вами вибороти у разі розв’язання цих трьох проблем (які, по суті, вкладаються в одну) той квиток, який дасть нам право зберегти Україну.

Я тому ніколи не кажу про кордони. Я тому ніколи не кажу про перемогу у війнах. Тому що прекрасно усвідомлюю, що більшість європейських країн розташовані не на тих територіях, на яких вони перебували ще на початку XX століття, в яких ще у XIX століття жили народи, які зараз є носіями ідентичності цих країн.

Я кажу про український світ. Не про «русскій мір», а про український світ, який ми з вами маємо побудувати на території нашої держави, який має бути сучасним, здатним до розвитку, прогресивним і самодостатнім водночас.

Це непросте завдання. Воно пов’язане з мільйоном поневірянь. Воно завжди стикається з тим, що абсолютна традиційна величезна кількість населення, яке живе на колишніх колоніальних територіях, прагне добробуту, а не ідентичності – і вважає, що це єдина нормальна відповідь на всі питання, яке ставить перед ними життя.

Якщо нам вдасться переконати наших співвітчизників у цінності цього об’єднання навколо України – не як країни, яку вони люблять, тому що їм у ній добре, а як країни, яка їх любить, тому що вони з нею пов’язані внутрішнім своїм настроєм, своїм народженням, просто тим, що вони тут є, – можливо, тоді ми досягнемо успіху. Якщо нам цього не вдасться – нас очікує ще одна історична поразка.

Я хотів би, щоб ми перемогли. І щоб ця перемога відбулася на всій тій території, яка завдяки політичному збігу обставин стала Україною 24 серпня 1991 року. Але ми з вами не маємо втрачати розуміння, що це був саме збіг обставин і що цю територію нам ще належить зробити сучасною Україною.

Джерело: Збруч
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

"Путіна призначив Березовський. Це була його велика помилка", - Орлуша

понеділок, 18 листопад 2019, 10:59

Колишній російський політтехнолог вважає, що російського бізнесмена Бориса Березовського вбили люди президента РФ Володимира Путіна. Президентом Росії Володимира Путіна "призначив" не перший глава держави Борис Єльцин і не російські олігархи, а бізнесм...

Зима близько: Українців попередили про прийдешні морози до -10 градусів

понеділок, 18 листопад 2019, 10:47

​Цього тижня в Україні очікується похолодання. В деяких регіонах температура опуститься до 10 градусів морозу. Про це у себе в Facebook повідомила синоптик Наталка Діденко, передають Патріоти України. У понеділок, 18 листопада, в Україні очікується + 6...