Від спадкоємця державного престолу, воїна до духовного владики всіх православних Речі Посполитої - несподівані злами долі Петра Могили

– Так, про митрополитство абсолютно не йшлося. Він здобув цілком пристойну православну освіту, як на початок ХVІІ століття. Далі історики висловлюють припущення, що він вчився в Європі, можливо, у польських університетах. Але жоден не може підтвердити документально, яку академію чи університет він закінчив.

– Починав Петро Могила як людина військова, а не церковна.

– Абсолютно. Це дуже такий туманний, непевний період, з точки зору підтвердження джерелами, різноманітними документами. Але починав він як майбутній правитель, для якого було нормально мати навички полководця.

Історики сором’язливо обходять питання, що Петро Могила володів зброєю, в його покоях архімандрита Києво-Печерської лаври на стіні була розвішана колекція зброї, яка багатьох дивувала.

Він мав багато можливостей організувати собі колекцію зброї. Думаю, це не були просто сувеніри. Це речі, які побували разом із ним у битвах. І це як для ченця і митрополита... Давайте прямо скажемо, людина володіла палашами, шаблями, усім іншим, як не просто похизуватися... Особливо якщо згадати битву під Хотином – це було щось.

– Це говорить про те, що в молоді роки більше уваги він звертав не на освіту і дипломи, а на те, що на поле бою він прийшов вправним вояком, взірцем військової гідності і відваги.

– Трансформація з одного кар’єрного шляху на геть інший – приймає чернечий постриг. До речі, в якому віці?

– Це 1627 рік, коли він вже відомий як архімандрит Києво-Печерської лаври.

– Він став ченцем і дуже скоро – архімандритом. Причому, ставши архімандритом, Петро Могила завів цілком військові порядки у ставленні до старців Києво-Печерської лаври.

– Муштрував їх?

– Він взагалі привів їх до стану, назвемо це ніжно, крайнього здивування. Новопризначений архімандрит, якого так швидко висвятили, поводився як володар. Організував собі колекцію зброї, яка в покоях архімандрита виглядає трохи екзотично, навіть якщо це просто прикраси. Він аж ніяк не відмовлявся від наїдків і напоїв, особливо коли його відвідували високі гості…

– Даруйте, але ще Сковорода збиткувався, що ченці лише на словах аскети, а насправді «їдять жирно і п’ють солодко».

– Чернець дає обітниці.

– Так у теорії повинно бути, а на практиці так далеко не завжди.

Давайте зупинимося на тому, що відомо про цей його перехід зі світсько-військової кар’єри на церковну?

– Немає пояснень. Виглядає цей вчинок як вимушений крок. Воно не виглядає органічно, коли про людину розповідають, акафісти складають, вбачають у певних кроках попереднього життя бажання залишити світське життя. Такого сказати про Петра Могилу не можна. Тому й кажу, що це виглядає як несподіваний крок, викликаний якимись обставинами, які він не міг здолати.

– У мене така версія. Після Хотинської війни Річ Посполита бере перед Османською імперією зобов’язання не втручатися в молдовські справи. Відповідно, Петро Могила, як польський протеже, втрачає можливості стати світським володарем.

– З точки зору династичної, генеалогічної, це нічим не шкодило. І тому версія про те, що Петро Могила якось не зміг домовитися чи не годився для перемовин з Османською імперією, виглядає, на мій погляд, не дуже підперто аргументованою. Царевич зрікається прав на престол і йде монастир... Ну так, на місце архімандрита, який може собі дозволити і келію в кілька кімнат, і пошикувати братію, щоб вони по-новому подивилися на чернече життя.

До 1632 року Петро Могила здійснював керівництво Києво-Печерським монастирем. І тут його діяльність була дуже плідною і бурхливою. Володар молодий і завзятий до праці взявся – лаврська друкарня, лаврська школа… І сам вислів «Київ – це другий Єрусалим» з’явився саме в цей період, коли Петро Могила був у лаврі. Київ і Києво-Печерський монастир нічим не гірше Палестини і синайських монастирів, з точки зору святості. То навіщо відвідувати Близький Схід, коли тут такі самі, а, може, ще й більші угодники Божі і святі?

– Петро Могила – митрополит Київський, Галицький і всієї Русі. А в Москві – патріарх Московський і всієї Русі. А як тоді цю «всю Русь» розуміли? Між ними не виникало якихось непорозумінь?

– Московський патріархат постав під час візиту Константинопольського патріарха Єремії ІІ Траноса, який тривав кілька місяців у 1588-1589 роках, коли він нарешті зміг звідти вирватися. Там взагалі багато нез’ясованого зі статусом, адже ні про томос, ні про інші документи взагалі мова не йшла. Очевидно, тоді й виник цей титул «всія Росії».

У 1686 році гетьман Іван Самойлович зробив все можливе і неможливе у фінансовому і політичному сенсі, щоб почати висвячувати київських митрополитів не в Константинополі, а в Москві. І тоді ось цей конфлікт між титулами якраз і стався. Тому що від Петра Могили вони були митрополитами Київськими і всієї Росії... Всіх запрошую подивитися на цю різницю, про яку багато сперечаються – «Росії» і «Русі». І через те, що потім зробив Петро І, коли перетяг на себе, на всю імперію назву «Росія», виникла величезна плутанина, і не тільки філологічна.

– Тобто митрополит Петро Могила був митрополитом Київським, Галицьким і «всієї Росії»?

– Так, за написанням. Жуковський відтворює цей титул. Він був висвячений у Львові, і цей його титул урочисто підтвердив королівським універсалом Владислав ІV Ваза. У Петра Могили повний комплект і канонічності, і обрання, і визнання. Він сам не їздив до Константинополя. Але, з огляду на його походження і на те, що він законно обраний і поставлений, Константинополь надав спеціальну грамоту, яка називається сакра, про визнання його митрополитом Київським.

Вже після Переяславської угоди, коли Лівобережна Україна відійшла під владу Московії, виникла оця проблема, чи буде Московський патріарх, який теж «всія Росії», втручатися у справи Київської митрополії.

До речі, коли в 2018 році стався Об’єднавчий собор, то там у документах патріарха Варфоломія І Архондоніса йшлося про те, що вони не давали згоди на перенесення канонічної території, а тільки на саму процедуру висвяти. Бо тоді скаржилися, що їм далеко і небезпечно їхати через Крим та інші території. Взагалі-то весь час їздили, починаючи з Х століття, і якось доїжджали. А тут у ХVІІ столітті виникла «велика небезпека».

І ось тоді титул Петра Могили, які після його смерті в 1647 році... До речі, тут теж є суперечка, бо дехто ставить дату смерті 1646 рік. Він помер в ніч на 1 січня, і ніхто точно не знає, чи це були останні години 1646 року, чи вже настав 1647 рік. До речі, Петро Могила помер під 1 січня (це день його пам’яті), а його гріб стояв в Софійському соборі до 9 березня! Причин не знає ніхто. Можливо, через те, що будувався цілий приділ в Успенському соборі лаври, де він потім був прикладений спеціальним надгробком, який годиться більше цареві, ніж митрополиту. Тому що там інші шати, інше вбрання. Його поховали як людину монаршого роду. І цей надгробок зберігався до листопада 1941 року, коли Успенський собор Києво-Печерської лаври був висаджений у повітря.

– А ось це теж ніяк не пояснюється.

– Може, його в Києві не любили, цього самовладного архімандрита лаврського?

– Не знаю, наскільки вплинули ображені монахи на те, що все відбувалося у Львові. Але для того, щоб він як київський митрополит за стародавнім звичаєм міг служити митрополичу службу в Софійському соборі, туди прийшов Сильвестр Косів (майбутній митрополит, який замінив Петра Могилу) і з гуртом киян звільнив Софійський собор від греко-католиків.

– Все-таки, чому Київського митрополита висвячували у Львові? Які є версії з цього приводу?

– А версій немає. Про це просто повідомляється, залишилося навіть вітання від львів’ян, від Львівського братства, якому від Могили фундував на будівництво Успенської церкви. Просто по факту говорять, що все відбувалося у Львові. І тільки після того, як для нього звільнили Софійський собор і приготували відповідну резиденцію, Петро Могила повернувся до Києва.

– Але це нетипова ситуація, коли Київського митрополита висвячують в іншому місті?

– Звісно, це нетипова ситуація.

– Все у нього якось нетипово, погодьтеся, у цього Петра Могили?

– Це у нього все так.

Король Сигізмунд ІІІ, який упокоївся в 1632 році, чути нічого не хотів про перемовини і послаблення юридичного тиску на православних, які відмовилися переходити в Унію. Натомість Владислав IV, ставши королем, ухвалив «Статті для заспокоєння народу руського». Новий король і новий митрополит дали розпорядження, щоб у кожному місті, де відбулося захоплення храмів і монастирів, здебільшого уніатами через сприяння королівської влади, спеціальні комісії розібралися в ситуації. Але комісіям треба було враховувати і настрої населення, і купу юридичних моментів.

– Ви кажете, що питання єдності церков було головним у митрополичому служінні Петра Могили.

– Якщо хочете, центрально-політичним. Петро Могила, висуваючи ідею Київського патріархату...

– Даруйте, коли і як ідея Київського патріархату з’явилася?

– Йому писав король Владислав ІV в листі, який цитує Жуковський, мовляв, московіти у себе завели патріарха московського, то чому б і в Києві теж патріарха не поставити? Тобто, якщо у московітів з’явився так несподівано в 1589 році московський патріархат, то що нам заважає зі своїми традиціями православ’я і Києва як великої святині і «другим Єрусалимом» встановити так само Київський патріархат? Це Владислав ІV питав до Петра Могили, якого добре і давно знав.

– То це чия була ідея: короля чи Петра Могили?

– Виглядає так, що король у митрополита запитує: чи не влаштувати нам таку штуку? А той відповідає у тому дусі, що можливо, але зарано, тому що треба провести велику підготовчу роботу.

– То яку кінцеву мету мала велика організаторська, видавнича, будівельна, інвентаризаційна робота митрополита Петра Могили?

– Відродження Київської митрополії – української православної церкви ХVІІ століття. Вона мала українське богослужіння і весь комплект необхідних книг, які Петро Могила з великими проблемами видав. З проблемами, бо він домагався і домігся, щоб східні патріархи і молдово-валахи, зокрема група Ясських монастирів, щоб вся православна спільнота прислала схвальні відгуки, що це справді катехізис, який відповідає православним канонам і гідний стати новою основою церковного життя.

– І московіти теж визнали?

– Вже потім, коли вони намагалися спадщину Петра Могили привласнити. Вони інкорпорували це після його смерті, тому що він кругом годився як новоявлений, так би мовити, «російський» святий. У нього там всі заслуги були.

– Але в наш час росіяни його довго святим не визнали. Він там був як місцевошанований.

– Є такий статус. Але я нічого й ніколи не чула і не читала такого, щоб російські богослови заперечували його. А так вони все переклали і використали. Тому що він видав і створив (не будемо зараз вдаватися у деталі, як саме) весь загал символічних книг для православної церкви! Там же не лише «Катехізис» і «Требник», який взагалі вражає! Це спеціально для служіння в церкві створений тогочасною українською мовою величезний, так би мовити, компендіум. Були ще й інші, я просто називаю основні.

Усі ці книги затверджені Київським собором 1640 року. Тобто не просто Петро Могила видав книжки, а вся церква прийняла їх, узгодила і затвердила, отримала схвальні відгуки інших церков православних. І це заклало основу існування Київської митрополії на буремну другу половину ХVІІ століття. Тому що якби цього не було, то невідомо взагалі, чим все могли би закінчитися.

Чомусь не зустріла схвалення і масової хвилі підтримки ініціатива до возз’єднання, мовляв, ми ж були єдині в Київській митрополії, а потім розділилися. Але греко-католики і православні не захотіли полишати свій статус. Одні не хотіли відмовитися від першості Римського папи, а інші – позбутися опіки Константинопольського патріарха. Тому всі зусилля опинилися малорезультативними.

– Яке, на вашу думку, головне досягнення Петра Могили?

– Він був людиною монаршого роду і мислив відповідними категоріями. Петро Могила оновив Київську митрополію, яка мала всі ознаки повноцінної церкви! Це богослужбові книги, це весь православний загал стародавніх святинь і монастирів, це відродження в усіх галузях церковного життя, зруйнованого внаслідок протистояння уніатів і православних на межі ХVІ-ХVІІ століть. Завдяки йому Київська митрополія постає як повноцінна українська православна церква.