Від церковного розколу до української ідентичності: парадокси Берестейської унії, якій 430 років

Зміст

1.Ідея, старша за Берестя

2.Кордон, що пройшов через церкву

3.Довга дипломатія, або як готували Берестя

4.Берестя, жовтень 1596-го

5.Король, привілеї і козаки

6.Як унія знайшла свій дім

7.Священники, що стали інтелігенцією

8.Спроби знищення: від імперії до СРСР

9.Берестя сьогодні

А за кілька кроків від них у тому ж місті збирався інший собор, який оголосив цих єпископів позбавленими сану. Так народилася уніатська церква, нині відома як УГКЦ. Відтоді історики сперечаються, чим була унія: порятунком чи розколом, зрадою чи шансом. Спробуймо розібратися, як ця суперечка почалася і чому вона досі нас стосується.

Ідея, старша за Берестя

Тож, формальний розкол християнства на західну та східну гілки, який відбувся ще у1054 році, не сприймали як щось остаточне. Тому уже наступні покоління церковних діячів шукали, як зшити розірване. Вдавалися до цього і на Русі. У XIII столітті король Данило Галицький вів переговори з Римом, сподіваючись на допомогу проти монголів, і ця унія була радше політичною угодою, ніж справою віри. Допомоги від Заходу він не дочекався, і союз розвалився.

Найсерйозніша спроба сталася 1439 року на Флорентійському соборі. Там візантійські та римські богослови зуміли домовитися про головні догматичні питання, а під актом про об'єднання підписався і київський митрополит Ісидор. Але в самому Константинополі та в Москві цю унію не прийняли. Ісидора ув'язнили, і йому довелося тікати.

Та й щоразу історія розвивалася однаково. Верхівка домовлялася, а вірні відмовлялися таку домовленість визнавати. Берестейська унія повторила цей сценарій, тільки наслідки вийшли значно далекосяжнішими.

Кордон, що пройшов через церкву

Чому саме на українських землях питання унії стало таким гострим? Бо тут межа між східним і західним християнством пролягала всередині однієї держави. Польське королівство ще в XIV столітті забрало Галичину. Після Люблінської унії 1569 року до Корони перейшли Волинь, Київщина, Брацлавщина та Поділля. Тепер православні русини жили в католицькій державі, яка дедалі наполегливіше ставала на шлях Контрреформації. До Речі Посполитої прийшли єзуїти зі своїми колегіумами, а польські можновладці просували католицтво як віру еліти. Релігійні суперечки поступово переходили в сутички: за храми, за майно, за порядок свят. Навіть календарна реформа 1582 року, яку католики прийняли, а православні відкинули, стала приводом для заворушень у містах.

Православна церква водночас переживала глибоку кризу. Єпископські кафедри роздавали королі й магнати, нерідко мирянам і за гроші. Парафіяльне духовенство було бідним і малоосвіченим. Єдиною живою силою були братства міщан, школи, друкарні, як-от острозька, де 1581 року надрукували першу повну Біблію церковнослов'янською. Утім, їм бракувало ваги в державі, де значення мали шляхетський стан і привілеї.

Руська шляхта в цей час масово переходила в католицтво або в протестантизм, бо так відкривалася дорога до влади. Хто залишався вірним православ'ю, дедалі гірше почувався в державі, що вважала його другорядним.

Саме тут унія здавалася виходом. Єпископи сподівалися, що, визнавши папу, зрівняються у правах з латинськими, отримають місця в сенаті й захист від тиску. До цього додавалося ще одне. Константинопольський патріарх, якого православні вважали своїм главою, жив під владою османів і мало що міг для них зробити.

Проти цього повставала руська шляхта на чолі з князем Костянтином Острозьким, одним із найбагатших людей Речі Посполитої. Острозький не відкидав ідеї об'єднання Церков як такої. Але він вимагав, щоб рішення ухвалювалося загальним собором за участі східних патріархів, а не потай, кількома єпископами. Від початків ідеї унії до реальної угоди минуло багато років. Усе через той самий розкол, ті самі аргументи, і не бажання нікого поступатися.

Довга дипломатія, або як готували Берестя

На початку 1590-х років єпископи Київської митрополії почали таємні наради. Одна з перших відбулася в Белзі, куди приїхали єпископи львівський Гедеон Балабан, луцький Кирило Терлецький, холмський Діонісій Збируйський і пінський Леонтій Пелчицький. Головним рушієм справи став Терлецький. Невдовзі до нього долучився володимирський єпископ Іпатій Потій, людина освічена і наполеглива. Останнім, після довгих вагань, пристав митрополит Михайло Рагоза.

Упродовж кількох років тривали погодження: листи до короля Сигізмунда ІІІ, узгодження умов ("артикулів"), які мали гарантувати збереження східного обряду, церковнослов'янської літургії, юліанського календаря і права на одружене духовенство. Потій і Терлецький поїхали до Риму, де наприкінці 1595 року папа Климент VIII прийняв їхню присягу і визнав унію.

Залишалося публічно проголосити те, що вже було вирішено. Для цього король скликав церковний собор у Бересті. Інакше й не могло бути: протести православних шляхтичів та міщан не вщухали, і державі потрібно було надати рішенню законної форми.

Берестя, жовтень 1596-го

"Берестейська унія", Вінніпег (вітражист: Лео Мол), фото: Вікіпедія

Жовтневі дні 1596 року в Бересті ввійшли в історію як час двох соборів, які засідали одночасно. Собор тривав з 6 по 10 жовтня за юліанським календарем. За сучасним він припадає на 16–20 жовтня. А сам унійний акт, підписаний митрополитом Рагозою та єпископами, прозвучав 8 жовтня за тодішнім літочисленням, тобто 18 жовтня за нашим.

Одна частина зібралася в соборній церкві святого Миколая. Тут були митрополит Рагоза, єпископи Терлецький, Потій, Збируйський, Пелчицький, полоцький архієпископ Григорій Герман та інші. Їх підтримали посланці короля і латинські єпископи, яких допустили до засідань, що саме по собі обурювало православних. Тут було оголошено папську грамоту й унійний акт, і з цього моменту єпископи вважали Київську церкву поєднаною з Римом.

Друга частина зібралася окремо і відмовилася засідати разом із прихильниками унії. Її очолили князь Острозький та екзарх Константинопольського патріарха Никифор. До них приєдналися два єпископи, які віддалилися від унії: львівський Гедеон Балабан і перемишльський Михайло Копистенський, а також численні представники шляхти, духовенства й братств. Цей собор оголосив рішення "унійних" єпископів незаконним і позбавив їх сану. Другий собор, своєю чергою, виніс вирок тим, хто посмів не визнати унії.

Тож, два собори не домовилися ні про що. Кожен був упевнений у своїй правоті, а Київська митрополія розпалася на дві частини.

Король, привілеї і козаки

Зрозуміло, що польський король Сигізмунд ІІІ став на бік унійних єпископів. Православна ієрархія втратила законне визнання, а православних єпископів, які не визнали унії, фактично поставили поза законом. Унійній церкві передали майно. Центральний храм Києва, собор Святої Софії, потрапив до уніатського митрополита. Обіцяли й місця в сенаті, хоч ці обіцянки здебільшого лишилися на папері.

Однак головного не вдалося досягти. Лише одиниці зі священників та вірних ішли за своїми єпископами. Школи, друкарні та братства, які тримали на собі освітнє й культурне життя, стали осередками спротиву. Литовський і український православний світ відповів не силою, а словом. Тим самим пожвавився розвиток православного мислення. Із'явилася славетна полемічна література, зокрема "Апокрисис", у якому православний автор жорстко розбирав аргументи прихильників унії. Потій відповів "Антирисисом". Іван Вишенський докоряв єпископам-перебіжчикам і закликав зберегти вірність батьківській вірі.

Перші десятиліття були для греко-католиків страшенно важкими. Вони воювали проти власних людей. Уніатів зневажали православні, а латинники не сприймали їх як рівних. Дійшло до кривавих сутичок. У Вітебську 1623 року натовп убив полоцького архієпископа-уніата Йосафата Кунцевича, якого пізніше проголосили святим. До протистояння втрутилися й козаки. 1620 року гетьман Петро Сагайдачний разом із усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, а під козацьким захистом єрусалимський патріарх Феофан висвятив нову православну ієрархію. Козаки стали збройною силою православ'я, і це змусило владу піти на поступки. 1632 року новий король Владислав IV визнав православну митрополію, і православні, Київ та більшість єпархій повернулися до своїх.

Так Берестейська унія не закінчила розкол. Вона закріпила його, і в Київській митрополії тепер існували дві конфесії, кожна зі своїм митрополитом, своїми храмами, шкільною мережею і своїми героями та мучениками.

Як унія знайшла свій дім

Наступні століття змінили картину. Козацька революція середини XVII століття витіснила унію з Наддніпрянщини, де вона майже зникла. Але в Галичині, на Волині, Підляшші та Холмщині вона лишилася.

Тут унія зміцніла через обставини, що змінилися. 1686 року Київська митрополія опинилася під владою Москви, і православні єпархії Речі Посполитої залишилися сам на сам з латинською державою. Одна за одною вони переходили в унію: Перемишльська 1692 року, Львівська 1700-го (до унії її привів єпископ Йосиф Шумлянський), Луцька 1702-го. Для багатьох така зміна була не навернення, а спосіб вижити в католицькій державі, не втративши ні обряду, ні мови, ні власної церкви. Замойський синод 1720 року впорядкував церковне життя, але водночас наблизив його до латинських звичаїв.

Справжній поворот стався після того, як 1772 року Галичину захопила Австрія. Імператриця Марія Терезія 1774 року дала церкві назву "греко-католицька", а духовенству гарантувала рівні права з латинським. У Відні відкрили для греко-католиків семінарію, пізніше Львівський університет, де навчали русинською (тодішньою українською мовою). Греко-католицька церква вперше за довгі роки відчула себе не терпимою меншістю, а визнаною інституцією.

Священники, що стали інтелігенцією

У XIX столітті греко-католицька церква стала домінуючою в Галичині, а її священники перетворилися на головну освічену верству українського суспільства. Український селянин, який не міг вступити до університету, мав лише одного освіченого співрозмовника поруч, власного парафіяльного священника. Він був учителем, організатором громади, нерідко письменником та політиком.

Греко-католицьке духовенство вийшло з когорти, яка заклала фундамент українського національного відродження в Галичині. Із семінарії вийшла відома "Руська трійця" Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького, чий альманах "Русалка Дністровая" 1837 року вперше заговорив до галичан живою народною мовою. 1848 року Головну Руську Раду, перший політичний орган українців Галичини, очолив греко-католицький єпископ Григорій Яхимович. Греко-католицьким священником був Михайло Вербицький, автор музики майбутнього гімну "Ще не вмерла Україна". А з 1901 року Церкву очолив митрополит Андрей Шептицький, постать, яку шанують далеко за межами Галичини.

Це відчули навіть противники. Греко-католицька церква нерозривно стала частиною українського руху, і саме тому її й хотіли зламати.

Спроби знищення: від імперії до СРСР

Російська імперія ніколи не приховувала бажання покінчити з унією. Після поділів Польщі до неї потрапила більша частина уніатів Правобережної України та Білорусі. 1839 року на Полоцькому соборі їх офіційно "возз'єднали" з православною церквою, хоч більшість вірних про це ніхто не питав. 1875 року ту саму долю розділила остання греко-католицька єпархія імперії, Холмська. Під час Першої світової війни російські окупаційні війська заарештували митрополита Шептицького й вивезли вглиб імперії, де він пробув до 1917 року.

Радянська влада діяла ще брутальніше. Після приходу в Галичину 1944–1945 років НКДБ почало ліквідацію УГКЦ. У квітні 1945 року арештували митрополита Йосипа Сліпого й усіх єпископів. А 8–10 березня 1946 року у Львові, у соборі святого Юра, було зіграно виставу, відому як Львівський псевдособор. Його розпорядили органи НКДБ, а рішення було заздалегідь написане. Собор "скасував" Берестейську унію рівно через 350 років після її проголошення і приєднав УГКЦ до Російської православної церкви. Жодного єпископа на ньому не було. Легітимним його не визнали ні вірні, ні Ватикан.

Церква, однак, не зникла. Вона пішла в підпілля. Священики служили таємно, в хатах і в лісі, хрестили дітей, вінчали і ховали. Єпископ Сліпий понад вісімнадцять років провів у таборах і засланні, 1963 року вийшов на свободу завдяки дипломатичним зусиллям і помер у Римі 1984-го. Багато його побратимів загинули у в'язницях. Греко-католицька церква вийшла з підпілля наприкінці 1989 року, і її відродження стало одним із помітних знаків краху СРСР.

Берестя сьогодні

Пам'ятний Хрест на честь Берестейської унії в Чернівцях, фото: Вікіпедія

Сьогодні УГКЦ вільно діє в Україні й у діаспорі, від Канади до Австралії, а її головний осідок розташований у столиці у Патріаршому соборі Воскресіння Христового (до того це був собор Св. Юра у Льові). Це одна з найбільших і найактивніших релігійних спільнот країни.

За опитуваннями Центру Разумкова, греко-католики належать до тих вірних, які найактивніше практикують віру. Тепер церква давно вийшла за межі Галичини: парафії є і на Волині, і на Закарпатті, і в Києві, і на сході. УГКЦ та Православна церква України ухвалили перехід на новоюліанський календар. Під час повномасштабної війни греко-католицькі капелани служать у війську поруч із військовими інших конфесій.

Вирок історії про Берестя не проголошено й сьогодні. Для одних унія була розколом, що послабив Київську митрополію і розділив один народ. Для інших вона стала шляхом, яким українці й білоруси зберегли свій обряд і мову та пов'язали себе зі Заходом, не покидаючи власної традиції. Дослідники визнають, що унія надзвичайно вплинула на розвиток української та білоруської культур. Мабуть, правда в тому, що вона була і першим, і другим одночасно.

Одне безсумнівно. 1596 року в Бересті зустрілися не просто два собори. Там зіткнулися два способи зберегти себе в чужій державі: тримати все недоторканим або поступитися, щоб вижити. Українська історія знає багато таких виборів. Берестейський був одним із перших, і його наслідки з нами донині.

Джерело