"Вірили, що Україна своїх не покине": Підпільниця з Херсона розповіла, як "Жовта стрічка" прискорювала звільнення міста

Під час багатомісячної окупації Херсона Росією в місті не переставав діяти проукраїнський рух спротиву "Жовта стрічка". Deutsche Welle поспілкувалось з активісткою Лілією Александровою про її підпільну діяльність.

"Жовта стрічка" - підпільний громадянський рух спротиву, що зародився в окупованому Херсоні після того, як наприкінці квітня російська адміністрація почала розганяти проукраїнські мітинги та затримувати їхніх учасників. Організатори руху - місцеві студенти та молоді-фахівці зі сфери IT - досить швидко знайшли прихильників в інших українських містах, що перебували під контролем РФ.

Координуючись через соцмережі та чати в Telegram, активісти "Жовтої стрічки" влітку розклеювали в окупованих містах плакати з погрозами колаборантам, малювали проукраїнські графіті та займалися іншою підпільною агітацією.

Під час підготовки до так званого "референдуму" про приєднання до РФ в каналі руху в Telegram почали публікувати склад "виборчих комісій". Активісти хотіли, щоб люди знали всіх місцевих, хто сприяв російській анексії. Під час контрнаступу Збройних сил України на Харківщині та на півдні активісти почали передавати інформацію про місця дислокації російських військових, допомагаючи завдавати ракетно-артилерійських ударів.

До діяльності "Жовтої стрічки" долучилось загалом понад тисяча людей з різних регіонів, розповідав DW в жовтні один із координаторів. Головною умовою їхньої роботи залишалась повна анонімність. Лише після деокупації частини Херсонської області стали відомими імена деяких активістів. За тиждень після звільнення обласного центру DW поспілкувалася з 52-річною Лілією Александровою, яку "Жовта стрічка" назвала однією з головних своїх координаторок підпілля в Херсоні. Рух разом з іншими представниками української влади та громадянського суспільства Європарламент нагородив цьогорічною премією Сахарова.

DW: Пані Александрова, розкажіть, як ви долучились до руху "Жовта стрічка"?

Лілія Александрова: Таким чином я хотіла висловити свою точку зору, своє ставлення до рашизму, до того, що вони окупували мою країну, повідомити їм, що вони тут небажані гості. Довго думала, як це зробити по своєму. Навесні у нас тут проходили проукраїнські мітинги - люди відкрито висловлювали невдоволення окупацією. Я спостерігала за цим з соцмереж, скачала собі спочатку Instagram, потім Telegram - з різних груп довідалась, як і де ці люди збираються.

Спочатку мітинги були без наслідків, потім вони (російські військові та силовики. - Ред.) ставали дедалі нахабнішими - мовляв, зрештою ми ж вас окупували, які протести? Пішли розгони, світлошумові гранати, перші жертви... Тоді в одному з чатів побачила заклик: писати на стінах "Херсон це Україна". За кілька днів бачу, всю вулицю Ушакова (центральний проспект в Херсоні. - Ред.) вже розтрафаретили. Сфотографувала і скинула операторам чату, а собі думаю: хіба я так не зможу? Я почала робити такі синьо-жовті стрічки зі старих речей, чіпляти собі на одяг, розвісила в своїй церкві.

Після розгону мітингів не було страшно?

У якийсь момент стало, коли вже почала малювати. Я ж оцю ось символіку так всю окупацію на собі і проносила - бачите, браслети, стрічки, ще на рюкзаці хустка була. Думаю, а як зупинять? В мене ж ще й постійно і телефон з собою, він в мене один, а на ньому всі фотографії моєї роботи, відео всілякі. Але якось пронесло, зрештою, чимало людей в місті продовжували носити українську символіку.

Ризик був завжди. Часом бувало, тільки намалюєш щось, а вже й патруль іде. Особливо влітку важко було - темніє пізно, тому я могла тільки свій район опрацьовувати. Якось вийшла близько п'ятої години, чекала дуже довго, щоб вулиця порожня була - в мене листівки проти референдуму, а вулиця доволі жвава. Приклеїла одну, аж бачу - перехожий йде. Питає: що за оголошення, що продаєте? Придивився, все зрозумів і каже: "А ви не боїтеся? Приберіть, бо я це все одно зірву". Виявилось, якийсь рашист у цивільному. Я тоді була з такою сумкою на коліщатках, повною листівок. Боялась тоді не стільки, що спіймають, а що втрачу ці листівки - я по півтори години щодня над ними працювала, не було принтера, доводилось через трафарет все писати. Відклеїла швиденько і далі пішла, а як той чоловік зник, то знову наклеїла.