Воєнна тривога квітня 2021 року: Кілька простих висновків

Всім і кожному необхідно пам’ятати,
що зневага до противника демонструється справами…

Фукідід

У березні 2021 року на тимчасово окупованій території та поблизу кордонів України розпочалося розгортання російського ударного угруповання. За словами міністра оборони РФ Сєргєя Шойгу, до кордонів із глибини Росії було перекинуто дві армії та три з’єднання ПДВ. За його ж словами, завершення розгортання мало відбутися у третій декаді квітня.

До складу угруповання, за оцінками компетентних військових експертів, залучено понад 50 батальйонно-тактичних груп із відповідними частинами забезпечення, що становить до половини бойових підрозділів сухопутних і повітрянодесантних військ ЗС РФ. Створено відповідні системи управління, логістики та іншого забезпечення. Інтенсифіковано ведення розвідки.

Таким чином РФ сформувала потужний військовий інструмент, потенційно здатний у стислі строки суттєво змінити ситуацію на Сході і Півдні України.

Утримувати довго таке угруповання розгорнутим занадто дорого і складно, але Владімір Путін уже отримав певні дивіденди. Президент США Джо Байден увечері 13 квітня зателефонував президенту РФ і запропонував зустріч у нейтральній країні. США відкликали запит до Туреччини щодо заходу у Чорне море двох бойових кораблів. Для російського лідера, якого ще місяць тому назвали кілером із найвищої трибуни Заходу, — досягнення неабияке.

І хоча навряд чи можна очікувати довгострокової розрядки напруженості у двосторонніх відносинах України з РФ, але певні її ознаки наявні. Негайну загрозу російських воєнних операцій проти України відвернуто. Втім, ми і надалі не гарантовані від провокацій і загострення у Донецькій і Луганській областях, хоч і менш масштабних, аніж вони могли бути до дзвінка американського президента. І що ще важливо: під прапором «народних міліцій», а не під триколором.

Складно передбачити результати американсько-російських перемовин на найвищому рівні, але сам факт оприлюднення інформації про них свідчить, що їхні учасники досягнули певних домовленостей. Йдеться не лише про Україну. Спекулювати щодо конкретного змісту та тим більше очікуваних результатів не варто, краще певний час почекати. Те, що нам потрібно, свого часу до України донесуть. Не подобається? Що ж, доля клієнта іншого не передбачає.

І не треба звинувачувати американців. Ми самі прямували до цього довго і наполегливо. І свого домоглися доволі давно, років уже з 10–15 тому, забезпечивши безумовний пріоритет особистих інтересів верхівки над інтересами суспільства.

Чи можливі інші варіанти? Звісно, можливі, але навіть над статусом партнера необхідно працювати, обіцяючи те, що можемо зробити, відстоюючи свої власні інтереси, поважаючи себе насамперед. І розпочати це робити ніколи не пізно.

От що наразі зрозуміло, так це те, що ніякої нової зради у перемовинах США—РФ немає. Тим більше у Вашингтоні чудово усвідомлюють, що за розвитком подій навколо України уважно слідкують у КНР. І всі слабкості та навіть проблемні моменти американської політики неодмінно буде враховано при прийнятті Пекіном рішень, зокрема щодо Тайваню та інших конфліктних зон.

Ще кілька висновків з розвитку ситуації поблизу наших кордонів.

У Європу повернулася силова політика, яка, здавалося б, назавжди пішла після 1991 року. Граючи військовими м’язами на своїх кордонах, знову можна підштовхувати до зустрічей, якщо не до рішень. Вивірена навіженість знову у пошані. Доведено правоту аналітиків, які в стратегічних документах США і Великої Британії написали про повернення у світ конкуренції великих держав. А силова політика — інтегральна складова такої конкуренції.

Чи надовго це? Найшвидше, всерйоз і надовго, але не на завжди. Світовими війнами доведено. А гіпотетична третя світова не матиме переможців. Це добре розуміють у столицях великих держав, це необхідно врешті-решт зрозуміти й нам. Варто не заперечувати реальність, а шукати можливості для адаптації та виживання у реальності відносно новій.

І насамперед потрібно подивитися правді в очі і відкинути застарілі догми. У нинішньому світі, принаймні поза межами військово-політичних союзів, дедалі більше важитимуть сучасні еквіваленти дивізій і реальний економічний розвиток, а не гучні заяви про відданість уявним спільним цінностям і галасливий PR. Сьогоднішня Східна Європа — це світ міністра Талейрана, а не президента Гавела, хоч би як це було прикро.

Необхідно припинити істерики. Захищати Україну ніхто не зобов’язаний. Показовою тут є ситуація наших відносин з НАТО. Багато хто в Україні досі переконаний, що прапор біля штаб-квартири у Брюсселі — це нагорода за реформи, а ПДЧ — проміжний фініш у марафоні. Сьогодні це не так.

Щодо ЄС принцип «більше за більше» певним чином працює — угода про безвіз свідчить про це. Натомість вступ держави до Альянсу — це насамперед політико-безпекове рішення. І таке рішення буде прийняте тоді і тільки тоді, коли ключові члени НАТО усвідомлять користь від вступу України. Не раніше, але й не пізніше. Ступінь готовності України при прийнятті позитивного рішення відіграватиме важливу, але далеко не провідну роль. І заклики щодо ядерної зброї чи ракет середньої дальності навряд чи сприятимуть такому рішенню.

Саме тому росіяни так нервують, усвідомлюючи, що, на відміну від ЄС, вступ України до НАТО може відбутися швидко. Саме тому вони відкривають карти, постійно стверджуючи, що вступ до НАТО означає для України війну. Говориться це не для українців, а для європейських столиць.

Інструменти мирних часів, такі як ПДЧ, навряд чи у короткостроковій перспективі посилять безпеку як Альянсу, так і України, а тому їх надання найближчим часом не виглядає занадто реалістичним. Утім, це не означає індульгенції для відсутності перетворень. Реформи необхідні, але вони мають спрямовуватися на реальне зміцнення держави і Збройних сил, а не на гонитву за відсотками втілення стандартів. Більше практичної роботи для досягнення взаємосумісності ЗСУ та збройних сил держав Альянсу, обмін розвідувальною інформацією, отримання доступу до сучасних озброєнь, спільних навчань тощо. Більше цивільного демократичного контролю як запоруки ефективності військових рішень. І менше балаканини про нові формати. Зрештою, хоч біс, аби яйця ніс.

Не варто визначати недосяжні цілі. Навпаки, потрібно зосередитися на суто практичних речах, може, подекуди й не таких медійно привабливих. Йдеться, зокрема, про оборонну угоду із США. Про підготовку ЗСУ до сучасної війни, а саме — про зміну доктрин, бойових статутів, настанов, розвиток системи командування і управління, розвідки тощо. Про зміцнення контррозвідувального і антитерористичного потенціалу СБУ, спроможностей розвідувальних органів.

Збільшення витрат на безпеку неможливе без відновлення економічного зростання (грошей на збільшення оборонного замовлення у рази сьогодні просто немає де взяти) і відновлення довіри всередині суспільства і суспільства до влади. У тривалій конфронтації виграють витриваліші і раціональніші. Спроможні діяти, а не теревенити. Не можна допустити занурення України в обскурантистський морок. Це не тільки не допоможе вижити, а й завадить.

І наостанок. Ще одне, про що варто нагадати у зв’язку із загостренням, — це невизначеність долі слабких держав. Сьогодні вони, як і 80 років тому, можуть просто зникнути з політичної мапи внаслідок дій сильніших сусідів. І це не дзвіночок, а набат для української влади.

Джерело