Вигнали із семінарії і став вождем УНР, якого найбільше боявся Ленін: 147 років Симону Петлюрі

Зміст

1.Ранні роки: семінарія, активізм і перші втечі

2.1917 рік: від журналіста до творця української армії

3.Гетьманат, антигетьманське повстання та Директорія

4.1919–1920: війни, союзи й гіркі поразки5.Еміграція, вбивство й "петлюрівці"

Петлюра був надзвичайною людиною, адже з простого семінариста перетворився на символ українського визвольного руху, ставши тим, кого радянська пропаганда перетворила на "головного ворога", а його ім’я – на лайливе слово "петлюрівець". Він не був аристократом чи генералом царської армії. Він був одним із тих, кого система боялася саме за те, що він ніколи не сидів склавши руки: завжди писав, організовував, агітував і воював за ідею, яку багато хто вважав тоді маренням – незалежну Україну.

Більше про Симона Петлюру розповість Еспресо.

Ранні роки: семінарія, активізм і перші втечі

Симон (при народженні Семен) Васильович Петлюра народився 22 травня 1879 року в передмісті Полтави в багатодітній родині міщан козацького походження. Батько Василь Павлович заробляв візництвом, мати Ольга Олексіївна походила з роду Марченків. У 13 років хлопець пішов до церковно-парафіяльної школи, а з 1895-го – до Полтавської духовної семінарії, готуючись стати священником.

Там він захоплювався Шевченком, Франком, історією України, співав у хорі та грав на скрипці. Але головним стало інше – революційний дух.

У 1900 році, під враженням від промови Миколи Міхновського, 21-річний семінарист вступив до Революційної української партії (РУП). Уже в 1901-му він представляв семінарію на Всеукраїнському студентському з’їзді, а навесні 1902-го очолив протест семінаристів проти шпигунства та за українознавство. Результат – виключення з семінарії без права відновлення через "мазепинський дух" та політичну неблагонадійність. Жандарми взяли його на замітку: Петлюра став одним із тих, за ким система стежила постійно.

Симон Петлюра разом із Прокопом Понятенком та семінарським товаришем, можливо, на Кубані, фото: localhistory.org.ua

Щоб уникнути арешту, він утік на Кубань. Там працював учителем, брав участь в археографічній експедиції, створив осередок РУП і почав друкуватися. Його перша стаття вийшла у львівському "Літературно-науковому віснику" Михайла Грушевського. У 1904-му його заарештували в Катеринодарі, але він вийшов під заставу й нелегально перебрався до Львова – тогочасного "П’ємонту українськості". У Галичині Петлюра редагував газету "Селянин", співпрацював з Іваном Франком і Володимиром Гнатюком, виступав проти об’єднання з російськими соціал-демократами.

Після поразки Росії у війні з Японією та амністії 1905 року він повернувся в імперію. Тепер уже з іменем, яке мало вагу у своїх колах. Петлюра працював у Києві, Петербурзі та Москві: редагував "Громадську думку", "Раду", "Вільну Україну", "Слово", видавав журнал "Украинская жизнь". Загалом у той період він був із тих людей, яких завжди багато – скрізь, де кипіло українське життя. Постійний активізм робив його помітним і небезпечним для влади. Російський філолог Федір Корш якось сказав про нього: "Петлюра – з породи вождів… Буде він вождем народу українського".

1917 рік: від журналіста до творця української армії

Мітинг під час проведення III Всеукраїнського військового з'їзду (1917), фото: Вікіпедія

Лютнева революція, яка повалила царат в Російській імперії, застала Петлюру на Західному фронті, де він працював у Всеросійському союзі земств. У Мінську він організував Український з’їзд фронту й очолив Українську фронтову раду. У травні 1917-го делегати I Всеукраїнського військового з’їзду в Києві обрали його головою Українського генерального військового комітету, а 28 червня – першим генеральним секретарем військових справ у Генеральному секретаріаті Центральної Ради.

Чому саме його, якщо військової кар’єри не було? Бо Петлюра вже мав колосальний авторитет серед солдатів за роки Першої світової. Він не був генералом, але був блискучим організатором: мав канали комунікації з військовим, створював українські частини з російських полків, українізував армію.

Члени першого Генерального секретаріату Української Центральної Ради (1917), фото: Вікіпедія

Однак Центральна Рада, яка представляла нове державне утворення – Українську народну республіку – особливо Володимир Винниченко та Михайло Грушевський, тяжіла до пацифізму й соціалістичних ілюзій ("армія нам не потрібна"). Петлюра ж наполягав: без власного війська державності не буде. Він правдами й не правдами створював перші українські полки, гайдамацькі загони, боровся з саботажем Тимчасового уряду, який замінив царат, та проросійських офіцерів, чиїх впливів всюди вистачало.

Коли більшовики захопили владу в російській столиці, Петлюра став одним із головних організаторів опору. Він брав участь у боях за Київ, придушенні повстання на "Арсеналі". У січні 1918-го через незгоду з пробільшовицькою орієнтацією Винниченка та Брестським миром Петлюра вийшов з уряду й сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України. Саме ці частини допомогли Центральній Раді повернути Київ у лютому 1918-го.

Гетьманат, антигетьманське повстання та Директорія

Симон Петлюра серед офіцерів ГКСУ (1918), фото: Вікіпедія

Після сепаратного миру УНР з Німецькою імперією, німецької окупації та перевороту Павла Скоропадського в квітні 1918-го, Петлюра виступив проти нової влади. Системно розробляв повстання та заохочував військо не підкорятися Скоропадському. За це його та інших заарештували в липні 1918 року. Він провів кілька місяців у в’язниці, але не зламався.

Чому стосунки зі Скоропадським були ворожими? Бо гетьман представляв консервативно-поміщицьку модель, яка тяжіла до старої форми внутрішнього врядування, Петлюра – демократичну, соціалістичну за формою, але національну за суттю.

Коли гетьманат почав втрачати підтримку (особливо після скасування соціальних завоювань революції, бо Скоропадський не підтримував соціалізму), Петлюра став символом опозиції. З крахом Німецької імперії, гетьман втратив силову опору своєї влади. А його поспішне бажання знайти нових сильних союзників в особі Антанти, яка постановила, щоб Українська держава об’єдналася з антибільшовицькою Росією, і Скоропадський це погодив, він остаточно втратив залишок свого впливу.

Вже у листопаді 1918-го Петлюра очолив антигетьманське повстання, яке за місяць повалило гетьманат (Скоропадський втік з Києва разом з німцями). Так виникла нова форма управління – директорія УНР (Винниченко, Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко), яка відновила республіку. Петлюра став головним отаманом військ. А вже у лютому 1919-го, після того як Винниченко подав у відставку не витримавши і кілька місяців суперечок з Петлюрою, той став одноосібним головою Директорії і його проголосили Головним отаманом військ УНР.

1919–1920: війни, союзи й гіркі поразки

Симон Петлюра у своєму штабному вагоні, 1919 рік, фото: Вікіпедія

Це були найскладніші роки у житті Петлюри. УНР воювала на кілька фронтів: проти більшовиків, білогвардійців Денікіна, поляків, румунів. 22 січня 1919-го Петлюра проголосив Акт Злуки з ЗУНР. Але єдність виявилася крихкою, із лідером ЗУНР Євгеном Петрушевичем стосунки не задалися, знову таки Петлюра мав інше бачення у розвитку держави.

Армія УНР відступала, терпіла поразки, а в тилу спалахували погроми – трагедія, за яку радянська пропаганда пізніше звинуватила саме Петлюру, хоча він видавав накази проти них і карав винних.

Наприкінці 1919 року становище УНР стало майже безвихідним. Українська армія, виснажена боями одночасно проти більшовиків, денікінців і численних місцевих отаманів, втрачала сили, а уряд був за крок від еміграції. У цій критичній ситуації Симон Петлюра пішов на один із найсуперечливіших кроків у своїй політичній кар’єрі – союз із Польщею Юзефа Пілсудського, який вдалося фіналізувати у квітні 1920 року підписанням Варшавського договору.

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський, Вінниця, 1920 рік.фото: Вікіпедія

За його умовами Польща офіційно визнавала УНР та уряд Петлюри, натомість українська сторона погоджувалася на встановлення кордону по Збручу, фактично відмовляючись від претензій на Східну Галичину та визнаючи польський контроль над територією ЗУНР. Це рішення викликало гостре обурення серед багатьох галичан і стало важким ударом по ідеї соборності, проголошеній Актом Злуки 1919 року.

Сам Петлюра вважав цей компроміс вимушеним і бачив у ньому останній шанс урятувати бодай ядро незалежної української державності. Він критично ставився до частини галицького політичного проводу, вважаючи, що той покладає надмірні надії на порозуміння з антибільшовицькою "білою" Росією та не до кінця усвідомлює: жодна російська сила – ані червона, ані біла – не погодиться на справжню незалежність України. Для Петлюри це був вибір не між добрим і поганим сценарієм, а між дуже поганим і катастрофічним.

Спільний похід українців та поляків та взяття Києва у травні 1920-го виглядало тріумфально, але це було оманливе враження. Більшовики контратакували і Польща чудом врятувалася під Варшавою. Зрештою, поляки уклали сепаратний Ризький мир з більшовиками, зрадивши українського союзника. У листопаді 1920-го рештки армії УНР перейшли Збруч. Ось так мрія Петлюри про незалежність не збулася через хаос, брак єдності, зовнішню агресію та постійні внутрішні суперечки.

Еміграція, вбивство й "петлюрівці"

У еміграції Петлюра оселився спочатку в Польщі, потім у Парижі (з 1924 року). Він очолював уряд УНР в екзилі, видавав тижневик "Тризуб", продовжував боротьбу словом і організацією.

Для Москви він залишався небезпечним. Бо символи живуть довше за армії. Ленін і Дзержинський бачили в Петлюрі головну загрозу.

"Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер – Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання", - таке сказав Ленін, за свідченням Султан-Галієва на засіданні ЦК РКП(б) у 1922 році.

25 травня 1926 року на вулиці Парижа 47-річного Симона Петлюру застрелив Самуїл Шварцбард – єврейський анархіст, який стверджував, що мстить за єврейські погроми, які нібито ініціював Петлюра. Та суд у 1927 році швидко виправдав вбивцю, перетворивши процес на суд над "петлюрівщиною". Цікаво, що за підсудного, крім комуністичної та єврейської преси, заступилися відомі люди різних переконань, зокрема, відомий фізик Альберт Ейнштейн. Але як стверджує багато українських істориків, насправді Шварцбард був агентом радянських спецслужб, а помста була лише приводом і частиною сценарію, щоб заплямувати ім’я Петлюри.

Не дивно, що радянська пропаганда зробила з Петлюри одного з головних "ворогів народ". Тому термін "петлюрівці" надовго став синонімом "бандитів" і "націоналістів" у радянському слововжитку. Але пам’ять про Головного отамана не зникла. Вона жила в еміграції, в українських серцях і врешті повернулася в незалежну Україну у вигляді назв вулиць, пам’ятників й орденів його імені.

Так, Симон Петлюра не зміг або не встиг здійснити задумане. Але він показав, що Україна може мати армію, державу й лідера, готового боротися до кінця за свої інтереси.

Джерело