Ось уже чотири з половиною роки українка Галина Грибовська мешкає у канадській провінції Квебек і зовсім не шкодує про переїзд, зазначають Патріоти України
Про шість місяців снігу, всенародну пристрасть до хокею, нелюбов до чаю, кленовий сироп і "цукрову хатину", про відсутність ліжок у дитсадках, французьку мову і місцевий "сепаратизм" - в розповіді українки Галини Грибовської, яка вже понад чотири роки мешкає у Канаді разом із родиною.
Про життя в Україні та переїзд
Рішення виїхати з України було усвідомленим і дуже бажаним. Взагалі, "закордон" мене дуже вабив вже десь із підліткового віку. Мені завжди було цікаво, як там живуть люди, які у них інтереси тощо.
Народилася я на півдні України. До приїзду у Канаду встигла пожити в шістьох містах України. Здебільшого зміна місця проживання проходила під знаком навчання: дитсадок, школа, музичне училище, консерваторія - все в різних містах.
У Києві я якийсь час працювала вчителем у міжнародній школі: викладала музику англійською мовою. Половина вчителів у нашій школі були іноземцями. Ось де я могла задовольнити свою "закордонну" цікавість.
Потім моє життя звернуло в інше русло - сімейне. Ми з чоловіком познайомилися в інтернеті. Чоловік, українець, на момент знайомства жив у Англії, тобто був майже іноземець. Ми оселилися у Київській області. Я змінила сферу діяльності: стала працювати коректором у газеті.
Через якийсь час після весілля чоловік обмовився: "Знаєш, можна скласти іспит з англійської мови та виїхати жити в Канаду". Але тоді далі розмов справа не пішла.
У 2009 році, коли у нас народилася перша дочка, в країні почалася криза. Наша родина ледве зводила кінці з кінцями, все було дуже сумно. І ось, дивлячись на Юлію Тимошенко і депутатів у теленовинах, я подумала: ні, діла не буде. Треба їхати.
Я почала шукати інформацію про країни з імміграційною програмою. В Австралію та англомовну Канаду ми не проходили за параметрами, в США була тільки лотерея. Залишався Квебек, франкомовна провінція Канади, з одним великим "але": французька мова. Однак бажання виїхати було настільки сильним, що ми почали вчити з нуля цю "мову кохання".
Взагалі, Канаді, як і іншим країнам, потрібні молоді, здорові, освічені люди з дітьми. Діти важливі, тому що це майбутні платники податків, яких ми, батьки, виростимо для Канади за зароблені нами ж гроші.
Інший важливий фактор - мова. Без її знання адаптуватися на новому місці дуже складно. Місцева влада це розуміє, тому за знання мови даються додаткові бали, які підвищують шанси на імміграцію. На жаль, це рідко розуміють охочі сюди приїхати. Людина лінується вдома, тішить себе мріями про "легке засвоєння французької у мовному середовищі", а насправді по приїзді не може знайти собі гідну роботу або навіть навчання.
Ми прилетіли до Квебека в середині листопада. Через три дні тут випав перший сніг. Потім другий, третій і т.д. Танути все це почало лише у квітні. Це був головний шок для мене, і досі сніг (точніше, майже шість місяців снігу) залишається чи не єдиним недоліком Квебека в моїх очах.
Щодо іншого клімат не відрізняється від українського. Сніг тут дуже люблять. Лижі, санчата, ковзани - квебекці багато і охоче займаються зимовими видами відпочинку.
Хокей - загальна пристрасть. Хоча квебекська команда останнім часом не на висоті, і з неї глузують (аналогії з українським футболом виникають самі собою), у кожному будинку, в кожному сарайчику обов'язково знайдуться ключка і десяток шайб.
Але починаючи з кінця березня місцеві жителі теж починають стогнати, що, мовляв, довго все це сніжне неподобство тягнеться.
Влітку тут інші переваги: велосипеди, риболовля, човни, футбол, бейсбол. У наших краях проходить велика велосипедна дорога, тому велосипедистів тут дуже багато. В оголошеннях про продаж будинків, поруч із магазинами та школами, обов'язково вкажуть про близькість цієї дороги.
Тут треба уточнити: ми живемо у провінції. Не в сенсі у Квебеку, а в сенсі далеко від великих міст. Переважна більшість приїжджих селиться у Монреалі. Це великий мегаполіс, вавилонська вежа, населена іммігрантами. Ми ж одразу оселилися в невеликому місті (щось середнє між обласним і районним центром, за українськими мірками). З двома маленькими дітьми і третім на підході нам були важливі два фактори: менше шуму і більше місця.
Наш регіон - Лорентіди - вважається туристичним. Тут є гірськолижні курорти, багато монреальців приїздять сюди на вихідні в шале (місцевий аналог "дачі").
Перші два роки ми знімали квартиру. За цей час назбирали на перший внесок і взяли іпотеку на будинок. Наш будинок розташований у маленькому містечку (10 тисяч населення, здається) зі своєю історією і провінційним шармом.
Це просто казка для наших дітей. У них є басейн, батут і величезний двір, по якому можна кататися на велосипедах. Сусідів нам не видно через листя дерев. І єдиний шум, який може нас розбудити, це спів птахів (і жаб). Крім наших двох котів, тут можна побачити єнотів, білок, скунса, оленів, лисиць і зайців. І різноманітних птахів (блакитних сойок, ворон, синиць, дятлів - інших я не знаю).
Відстані до благ цивілізації пристойні, тому мені довелося почати водити машину. І вона не "маленька червоненька", а велика і зелена. З приводу найпершої діти радісно кричали: "Тато купив мамі автобус!"
Багато хто казав нам, що тут немає "музеїв і театрів". Але поки молодшій доньці всього чотири роки, і тому нас більше цікавлять аквапарки і розважальні центри.
Канадських паспортів у нас поки немає, просити візи не хочеться, тому ми вивчаємо Канаду. Побували в Оттаві, у Гаспезі ("колиска Квебека"), у Драммондвілі (там є місцевий аналог музею у Пирогові), двічі були в зоопарку Гренбі, цього літа поїдемо на озера в Онтаріо. У Канаді є все: гори, ліси, річки, море, океан, і все це хочеться подивитися. Але відстані - значні, і ми поки далеко від хати не від'їжджаємо - з дітьми це нелегко.
Дитсадки і школи тут хороші. Чоловік бурчить з приводу місцевої освіти ("слабенько"), але я, як місцевий учитель, з ним не згодна. Школа дає необхідне, а перевершити це залежить від батьків.
Дитсадки маленькі і затишні. Вихідців з пост-СРСР спочатку шокує відсутність ліжок у дитсадках: діти сплять одягнені на невеликих матрацах на підлозі. Більшість шкіл - державні. Рейтинг школи залежить від району: є заможні, є "бідні" і проблемні, зі спеціалізованими класами. Мова навчання - французька. Квебекці дуже дбають про свою мову, захищають і пропагують її.
Чому Квебек не святкує День Канади
Взагалі є Канада і є Квебек, зі своїм урядом і міністерствами. За межами мультикультурного Монреаля всі говорять французькою, прапори на школах і державних установах - квебекські.
У 1960-х роках тут відбулася "Тиха революція", яка дала поштовх до розвитку провінції - економічного, соціального, культурного. Були зіткнення і маніфестації, в результаті яких прийняли закон про єдину державну мову Квебека - французьку.
Двічі в країні проводився референдум про відділення Квебека від Канади, але обидва рази для виходу не вистачило голосів. Місцеві жителі не вважають себе канадцями, вони - квебекці. День Канади тут неприховано ігнорують. Не лаються, прапори не рвуть, але навряд чи хтось ризикне на нашому хуторі махати канадським прапором. Ще квебекці, як і українці, постійно критикують своїх політиків. Улесливості тут не спостерігається.
У Квебеку добре працюють комунальні служби: вивезення сміття, прибирання снігу (а це півроку), ремонт ліній електропередачі. Коли ми жили в Україні, мене жахала кількість сміття всюди, якась загальна засміченість. Тут же майже всюди чисто - людям вистачає сил донести своє сміття до урни.
З дорогами гірше. Вважається, що тут найгірші дороги у Канаді. Але я порівнюю з українськими - начебто нічого. До того ж, якщо на дорозі з'явиться ямка, її наступного ж дня залатають.
Дивує відсутність побутової корупції. Це теж фактор, через який ми виїхали з України. Коли нас з донькою виписували з місцевого пологового будинку, мене не полишала думка: і що, ось це все? І нікому платити не треба? Ті ж питання виникали, коли я здавала іспит з водіння, коли шукали дитсадок для дочок тощо.
Чоловік, моя підтримка і опора (а іноді і чарівний пендель), з моменту приїзду займається тим самим, чим і вдома. Він приватний підприємець, ремонтує будинки і квартири. Я перший рік няньчилася з молодшою донькою, потім почала поступово входити до вчительських лав. Спочатку давала уроки гри на фортепіано (і продовжую це робити), потім стала працювати вчителем музики у загальноосвітній школі.
Для того, щоб отримати дозвіл на викладання, довелося склати іспит з французької мови і піти доучуватися в університет. Але це того варте: у вчителя в державній школі гідна зарплата, яка підвищується з кожним роком досвіду, і хороша пенсія.
У місцевих школах на мене злегка косують - це ж не Монреаль, зазвичай я єдина іноземка в їхній практиці. Але я посміхаюся і намагаюся всім (більшості) сподобатися. Завжди тримаю в голові: "Це не вони до тебе приїхали, Галю, а ти до них. Пристосовуйся".
Одним з питань адаптації була місцева їжа. Начебто набір продуктів той самий, що і в Україні, але готують з нього щось інше. Місцева улюблена страва називається "путін" (з наголосом на І). Це смажена картопля, посипана шматочками сиру і полита соусом. На мій погляд, жах. Але місцеві її обожнюють.
До речі, тут є улюблена місцева мережа ресторанів Tim Hortons. Там завжди смачно пахне кавою і багато пончиків. Вранці там черги з тих, хто заїхав купити кави перед роботою. Ближче до обіду всі столики зайняті пенсіонерами. Але коли в нашому містечку хотіли відкрити McDonald's, жителі провели протестні слухання, і проект скасували.
Квебекці люблять різну їжу: суші, італійську, мексиканську. Кафе і ресторанчики завжди заповнені. Якщо хочеш потрапити в гарне місце, треба бронювати заздалегідь, навіть у нашому містечку.
Ми вибираємося у кафе і ресторани тут набагато частіше, ніж в Україні. Але здебільшого їмо вдома, звичайно. Спочатку було туго з хлібом. Смачний хліб тут дуже дорогий. Але тепер я печу його сама.
Ну і, звісно, кленовий сироп. У наших сусідів, наприклад, щовесни у дворі висять відерця на кленах. Тут з ним можуть їсти все: від яєчні до йогурту. Найчастіше, звичайно, ним поливають млинці або морозиво.
В кінці зими тут є традиція: люди сім'ями, трудовими колективами, з друзями їдуть у "цукрову хатину" - місця, де займаються збором кленового соку і де варять сироп. Народ їсть різні страви, политі сиропом, танцює і співає місцеві пісні. Це щось на зразок Масниці, напевно.
З подивом відкрила для себе, що тут готують фарширований перець і голубці ("капустяні сигарети"). У магазинах можна знайти кефір, смачну сметану і заморожені вареники.
Майже ніхто не п'є чай. У багатьох сім'ях дітям заборонено пити чай, тому що він вважається дуже сильним напоєм. У квебекских будинках якщо і є "чай", то це чайний напій - трав'яний, з ароматичними добавками. В супермаркетах пропорція чай/кава на прилавках становить десь 1/10. У ресторанах швидкого харчування чай краще не куштувати.
Навколо нас багато ферм. Влітку на ринку (взимку наш ринок закритий) можна купити різну смакоту, наприклад полуницю. На початку вересня обов'язковий пункт - яблуневі сади.
Навіть екскурсії з дитсадків і шкіл приїздять. По приїзді там видають (за гроші, звісно) пакет, і можна нарвати яблук на свій вибір. Ще є ферми з лохиною, чорною смородиною, помідорами. Наше домашнє меню не надто змінилося.
Вранці діти часто їдять пластівці з молоком або вафлі з сиропом, тому що на більше немає часу. Але здебільшого це класичне меню української сім'ї: борщ, котлети, макарони, картопляне пюре, гречка (ми купуємо українську в магазинах європейських продуктів, там же іноді беремо шоколадні цукерки і халву), плов.
Спілкування з квебекцями складається по-різному. Як і всюди, є хороші люди і є погані. Намагаємося більше спілкуватися з першими і менше з другими. Єднання душ не відбувається, все-таки ми різні. Сусіди в гості не рвуться і до себе не кличуть. Але вони і місцевих сусідів не кличуть. Мій дім - моя фортеця.
Тому наші справжні друзі тут - українці. За останні два роки у нас склалася своя невелика (хоча, якщо рахувати з дітьми, близько 20 осіб) компанія. Люди, які тебе зрозуміють і підтримають. Хоча, коли ми їхали в Канаду, найменше нам хотілося шукати діаспору, громаду тощо. Ми сумуємо за рідними, особливо за батьками. Але Facebook і Skype допомагають цьому зарадити. В Україну поки не їздили. Хочемо, щоб батьки приїхали нас провідати з часом.
Наша сім'я - російськомовна. Мова спілкування вдома - тільки російська, французьку залишаємо для школи і роботи. Ми дивимося фільми і мультфільми, читаємо книги російською мовою.
Але ми українці. Дівчата знають, що вони українки. У машині ми слухаємо і співаємо пісні мого улюбленого Олександра Пономарьова та пісеньки з мультфільмів. Хіти цього року: "Не стидайся, це твоя земля" і "А может быть, ворона". Вся сім'я знає їх напам'ять.
Моя сім'я - мій тил і оаза. Як би не тиснули місцеві реалії, я знаю, що після повернення додому мене зустрінуть рідні люди, що у мене - український дім (нехай і на квебекській землі).
Я не раз чула, що період адаптації триває близько п'яти років. Ми вже наближаємося до цього терміну. Не впевнена, що ми повністю втягнулися в місцеве життя, але цього і не станеться. Діти стануть канадцями українського походження, ми з чоловіком назавжди залишимося українцями. Але в цьому немає нічого поганого.
Нам тут дуже подобається. Перший захват досі не минув, і час від часу ми з чоловіком говоримо одне одному: "Уявляєш, ми живемо в Канаді!" Тут нам спокійно живеться. Так, ми метушимося: бігаємо на роботу, до школи за дітьми. Але є загальний стан спокою і впевненості у завтрашньому дні. Те, чого у нас не було і не з'явилося б уже ніколи в Україні. А ця впевненість варта всіх тих труднощів, які ми долаємо у Квебеку.
Військові КНДР вже перебувають в окупованому Маріуполі та на захоплених росіянами територіях Харківської області. Про це повідомляє CNN із посиланням на джерело в СБУ, передають Патріоти України. За словами співрозмовника, до Маріуполя прибули "технічн...
"Друзі мої, маю багато запитань щодо крайнього ворожого удару по Дніпру балістичною ракетою середньої дальності. Відповідаю: головне – не панікувати, а далі кожен на своєму місці боротися за Україну", - пише лідер українських добровольців Дмитро Ярош н...