З архіву ПУ. "Орден з прапора газети на продажу", - Горобець

Історія нинішнього дня

У радянські часи для таких, як я газетярів, весняна доба 5 травня вважалася найурочистішою в року, позаяк це було велике і світле свято – день преси. Усі мої колеги і я ж, звичайно також, того ранку очікували на повідомлення про відзнаки і нагороди журналістам. Їх публікували всі видання, неодноразово зачитували по радіо. Це справді було надзвичайно цікаво й хвилююче. Адже іноді вдавалося серед лауреатів надибати й своє прізвище.

Одного такого дня, Москва удостоїла ордена Трудового червоного прапора республіканську газету «Правда Украины». Зрозуміло, що я тому не надав особливого значення, позаяк до цього видання не мав ніякого відношення. Не звернув уваги й на те, що вручення нагороди відбувалося вельми помпезно, в палаці культури «України», за багатотисячної аудиторії і участі всіх Київських партійних бонз.

І ось доля влаштувала дивний сюрприз: 25 вересня 1991 року журналісти газети «Правда Украины» обрали мене головним редактором свого видання. Десь у ті ж таки вересневі дні від колишнього мого попередника, багатолітнього компартійного редактора Андрія Зоненка передали ключ від сейфа.

Фарбований під колір стінки, він стояв у кутку великого і просторого кабінету, який я зайняв, висотою мені під шию, з двома дверними секціями – верхньою і нижньою. Ключ підходив до горішньої частини потайника, але на котрійсь із полиць я тут же наштовхнувся і на ключ від іншої половини металевої схованки.

Перше, що мені кинулося ввічі – була акуратна коробочка з бархатистою серединою. В ній знаходилася висока урядова відзнака. Тут же лежали і документи на нагородження газети орденом СРСР.

Забігаючи наперед, маю сказати, що я більше, здається, ніколи за неповних десять років редагування видання вдруге не відкривав нагородної коробки. Нікому її не показував. Просто орден ніколи нікого не цікавив. То була частинка історії видання…

Таким я був редактором газети у середині дев'яностих років минулого століття

Тоді ж я відкрив і нижню частину сейфу. Вона була вся забита унікальними документами. Це були роздруківки передач ВВС, радіо «Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки», огляди зарубіжних видань про Україну. Знаходилися і окремі уривки виступів у судах В. Чорновола, Л. Лук’яненка, В. Стуса, І. Дзюби. Я, закрившись у кабінеті, до опівночі перечитував ті матеріали. Було видно, що готувалися вони грамотними, підготовленими людьми. Думаю, що ці заготовки передавалися в редакції колишніх республіканських партійних газет для аналізу і підготовки контрпропагандистських статей.

Склавши всі ці матеріали у мішок, ми удвох із водієм вкинули його до багажника авто і він весь його вміст спалив за містом. Як же ж нині шкодую я, що проявив таку малодушність тоді. Там стільки було цікавого з нашої новітньої української історії. Матеріали для не однієї книжки з історії українського національно-визвольного руху…

Життя багато років не підштовхувало мене ні разу до спогаду про вміст редакторського сейфа. Аж до одного випадку.

Зателефонував мені якось колишній мій заступник по роботі у «Правді Украины», і зненацька запитує:

-А ти не знаєш, де нині знаходиться орден Трудового червоного прапора, яким колись Москва нагородила «Правду Украины»?

-Ні, не знаю, - відповів я здивовано. – Хоча пригадую, що після мого затримання й арешту в робочому кабінеті 30 вересня 1998 року, він залишався у сейфі. Ключ від нього знаходився на дні ящика мого робочого столу. А чому ти про це запитуєш, можливо, захотів собі на груди повішати?

-Зараз розкажу, - каже пенсіонер-колега. -Але дозволь я задам іще одне запитання…

-Прошу…

-Ти давно був біля нашого колишнього шестиповерхового приміщення видавництва «Преса України», де весь четвертий поверх, 1100 квадратних метрів, займала наша редакція? Знаєш, що там нині діється?

-Буває іноді проїжджаю мимо нього проспектом Перемоги. Начебто, стоїть той курник, ще не розвалився. Буцімто, й вікна у ньому цілі…

-Так це зовні воно не розсипалося, не розламалося. В ньому працювали десятки редакцій газет і журналів. Сьогодні там закриті, забиті наглухо цілі поверхи. І виробничі цехи видавництва також. Як, гадаю, пригадуєш, весь другий поверх займали різноманітні служби видавництва. Так знай, що тепер там теж пустка. А всім завідує, присядь, щоб не впасти від здивування, - якийсь верстальник з поліграфічного цеху. Начебто відповідальний за майно…

-Та ти що, - дивувався я. – Такий могутній був редакційно-видавничий комплекс. Така махина… Тисячі робочих місць було.

-Але найцікавіше те, що саме цей чоловік, поліграфіст, розшукав через людей мене і просив передати тобі, як колишньому головному редактору газети таке. У нього, мовляв, зберігається орден і прапор газети «Правда Украины».

-І що? - не втримався я.

-А те, що він готовий віддати їх нам.

-Нехай віддає. Ми тут же передамо їх до музею міста Києва. Нехай стануть експонатами історії…

-І я йому приблизно це ж сказав. Але він так просто все не бажає віддати. Запитую: «І скільки ж це коштуватиме?» Відповідає: «А ви сходіть на блошиний ринок, поцікавтесь скільки коштує справжній орден такого рангу…» Я почав його соромити, - мовить мій колишній заступник, - казати про те, що це наші журналісти, десятками років видаючи газету, в тому числі і в роки Другої світової війни гинули на фронтах, здобуваючи матеріали для ивдання на полях боїв і в партизанських загонах. А він відповідає: «У мене син-каліка, не може сам пересуватися. От ви купіть для нього коляску, я віддам вам ордена і прапора газети…»

Ось уже місяць ходжу, не знаю, як учинити. Що відповісти? Грошей у мене для хлопчини-інваліда точно немає. Але ж це зовсім не правильно, що хтось може приторговувати майном, яке залишилося після розгрому владою, за прямою вказівкою варвара Л. Кучми. єдиного на той час опозиційного видання, якою була наша газета. (До речі, за знущання над журналістами "Правди Украины", розгром владою їхнього видання, "рижий" був через рік визнаний аемериканським "Домом свободи" ворогом преси №1 у світі).

Це, погодьтесь, безчесно, коли орден, якого заробляли журналісти ряду поколінь газети опинився в руках банального торгаша. Місце цій нагороді все-таки в експонатах музею м. Києва.

Копію цієї публікації спрямовою до прокуратури м. Києва, якій, напевне ж, треба зацікавитись цією історією.

Таким невеселим виявився мій нинішній спогад про колишній день преси…

Олександр Горобець,

журналіст, письменник.

Опублікував: Олександр Горобець
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

З архіву ПУ. "Ердоган принижує Путіна на очах всього світу", - політолог

четвер, 29 липень 2021, 16:00

Туреччина у липні 2020 року ввела свої війська в Азербайджан і заявила, що готова захищати його всіма силами. Про це у своєму блозі пише політолог і соціолог, директор соціологічної служби "Український барометр" Віктор Небоженко, передають Патріоти Укр...

З архіву ПУ. Володимир Зеленський відверто бреше про програму "Великого будівництва", присвоюючи результати попередніх урядів і місцевої влади

четвер, 29 липень 2021, 14:00

Розслідування на телеканалі “Прямий“ за липень 2020 року. Попри те, що в Україні зникли повідомлення про відкриття нових садочків і шкіл, вкрай поодинокі повідомлення про відкриття нових сільських амбулаторій, перше за роки незалежності наймасштабніше ...