З архіву ПУ. Родинні спогади, в котрих вся Україна: "Мого діда важко назвати героєм... Він любив заглядати в чарку і нерідко ганяв селом бабусю і дітей", - Тетяна Малахова

Він не був героєм, він був людиною зі зламаною долею - кріпацтвом, таборами, жахливою смертю сестри…

Про це на своїй сторінці у Facebook пише Тетяна Малахова, передають Патріоти України.

"Мого діда по лінії мами важко назвати героєм. Скоріше антигероєм. Він любив заглядати в чарку і нерідко ганяв селом бабусю і дітей. Коли бабуся його згадувала, то називала виключно «раклом», і обов’язково підкреслювала: «А що ти хочеш? Він же з кріпаків!» Я хоч і була малою, але зауважувала бабусі, і нагадувала, що дід народився в 1902, а кріпацтво відмінили в 1861 році. Бабуся здивовано дивилась на мене і обурено казала: «Його батьки народились за кріпацтва, у кріпаків!»

Звичайно, моя бабуся не осуджувала кріпаків, вона просто люто ненавиділа кріпацтво, бо малою чула від колишніх кріпаків про їхнє життя у панів, і вважала, що все погане у людей - від кріпацтва. А моїй мамі завжди було цікаво, чому бабуся, дочка поважного заможного селянина, вийшла заміж за невеликого руденького «кріпака», в родині якого всі чоловіки любили хильнути. Бабуся зітхала і казала, що він спочатку не пив і «щось в нього було». Зараз це б назвалось харизмою.

В родині діда, дійсно, чоловіки любили хильнути, але славились вони не тільки цим – мешканці навколишніх сіл виходили ввечері з дому, щоб засвітла прийти на поріг мого діда чи прадіда і замовити піч або пошив взуття. Цей рід славився своїми пічками і грубками віками, а їхнє пошите взуття, напевне, пройшло в купі не одну сотню кілометрів.

Але дорослі про діда в нашій родині говорили пошепки, і якщо мама бачила, що я дивлюсь в книгу, але не перегортаю сторінку, а мої вуха наче повернулись в бік дорослих, вона тягла мене в сусідню кімнати і благала: «Нікому, чуєш, нікому не розповідай, що ти чула!» Це була середина 70-х, коли пломбір був смачний. І звичайно, мама боялась, якщо я десь розкажу про діда, який двічі відсидів в таборах.

Перший раз діда забрали ще юнаком. Роком раніше Сахновщиною проходили загони Махна, і діда, який вже тоді міг відремонтувати будь яке взуття і пошити за дві ночі чоботи, забрали з собою. Коли Махно опинився на іншому боці комуністів, діда заарештували і відправили годувати мордовських комарів. Повернувшись додому, дід отримав ще один стрес - дізнався про смерть молодшої сестри, зовсім дівчинки… Група червоноармійців зґвалтувала її, і вона повісилась. Їй було років 14-15.

Дід одружився на бабусі, і у них один за одним народжувались діти. В Голодомор дід пішки ходив на Донбас і міняв взуття на хліб. Одного разу не встиг – прийшов, а молодша донька померла. Це був 33 рік…

Ні, мій дід не був героєм. Він пив, а всю злість виливав на бабусю і дітей. Мама згадувала, що і тверезим він був дуже нервовим. «От, - каже, - тиша в хаті і затишок. Мама місить хліб, батько шиє чоботи і читає Шевченка. На пам’ять. Він міг годинами його читати. Коли вивчив - невідомо. І щось не так сказав, не те слово… мама відривається від тіста і поправляє його. Бо також знала Шевченка напам’ять. Він наполягає на своєму, вона на своєму…. Батько кидає чоботи, крик, ґвалт…». Мама згадувала, як вони просили бабусю не робити зауважень батькові - хай вже читає, як хоче. Бабуся сердилась і казала, що не любить, коли несуть відсебеньки… треба зауважити, що у них вдома було багато книжок і журналів, і всі дуже любили читати.

Другий раз мій дід потрапив в табори перед війною. Він пішов у сільраду просити шматок землі, бо у нього вже було п’ятеро дітей…йому відмовили, тоді дід схопив зі столу червону скатертину, порвав її і кинув під ноги. Я не знаю, скільки йому дали років, але додому він в той день вже не повернувся. Серед двору так і залишилась спиляна груша, з якої він робив маленькі цвяхи для чобіт.

Цього разу дід потрапив кудись за Полярне коло, звідкіля його і інших ув’язнених в 1941 році відправили на війну, як відомо, вперед, гарматним м’ясом… але дідові повезло і він повернувся в 1945. З купою орденів і медалей. Дійшов до самого Берліну. Найбільшим враженням, згадувала мама, для діда стали німецькі домівки. Якось під час бою вони відстрілювали з розбитого пустого будинку. Під пилом він побачив металеві баночки з надписами - Salz, Zucker, Pfeffer… Напевне, в нього була чимала тяга до затишку, бо він до кінця життя з заздрістю і захопленням згадував ті баночки з цукром і сіллю – вміють німці жити! Бабуся не раз замахувалась на нього рушником і кричала: «Трясця б тебе побрала з тими баночками! Хтось почує, всі в Сибір поїдемо! Будуть тобі баночки!»

Дід спилив другу грушу і продовжував шити чоботи. Але тепер він не читав Шевченка. Він співав арештантські пісні. І якось моя мама в школі під ялинкою заспівала «Вот раздался гудок паровоза, это поезд с Полтави пришел».. дід Мороз трохи не втратив свідомість.

Коли моя мама поїхала на Донбас і привезла через кілька років мого батька для знайомства, вона попередила його, що її батько людина, м’яко кажучи, непередбачувана. Вони зупинились в сусідньому селі у маминої старшої сестри Тоні, а до бабусі і діда пішли копати картоплю. Все було добре. І от іде мій батько і каже мамі: «Надя, началось… твой отец нас выгоняет. Говорит, вы, черти, идите к Тоне». Мама до діда: «Батько, що сталось? Що ви Гері сказали?» Дід здивовано дивиться на маму: «Нічого… кажу, вечерьте і йдіть до Тоні».

Коли у мого батька-шахтаря виявили запилення, вони з мамою і моїм старшим братом приїхали до бабусі і діда - на свіже повітря, молоко… дід був дуже здивований, що батько не вміє класти печі і шити взуття. Він всьому його навчив. Мій батько розповідав, що дід в голові робив дуже складні підрахунки, вважав його розумним і виправдовував його хиби таборами, бо сам був родом з мордовських країв, де за селами починались колючі дроти, а лай вівчарок інколи не давав спати…

Звичайно, мій дід не був героєм, він був людиною зі зламаною долею - кріпацтвом, таборами, жахливою смертю сестри…

На жаль, і сьогодні ми маємо багато підстав для «злому» нації – свавілля і тупість влади, беззаконня, повернення в бік Росії, реабілітація ворога, виправдання і обілення країни-окупанта … і що найгірше - знищення мови, освіти і культури. Ще трошки, і ми заспіваємо не Шевченка, не «Качу», а «рюмку водки на столе»… Тупими легше керувати, з них легше зробити пустоголову отару.

Не треба вважати, що табори і Голодомор десь далеко в часі. Насправді, дуже близько. Моїх дітей в дитинстві тримали руки моєї бабусі, яка тими руками мила і ховала померлу в Голодомор доньку.

Не спимо! Бо можемо прокинутись за дротом від лаю вівчарок! Рятуймо школу і освіту. Мій дід не був героєм, він був талановитим, розумним, але його школою стали війни і табори.

Для чого я це написала, не знаю… з 2014 року кричу, що освіта і культура працює на ворога. Скільки часу втратили… а тепер втрачаємо державу. Права була моя бабуся – все лихо від кріпацтва. Ніяк ми не вичавимо зі своїх жил те кляте рабство - дивимось в бік Москви, десятиліттями обираємо щурів до влади... але є шанс - освіта і культура зцілять душі, якщо ми захистимо їх від мерзотної влади."

Нас несуть по орбіті
Довгі будні похмурі -
Білі плями в освіті,
Чорні діри в культурі.

І от наче б не в’язні,
Наче б вибились в люди…
А в верхівках - то блазні,
То кати, то іуди!

Імена Сандармоху
Нам до щему болять,
Але терпим Сивоху,
«Всех простить и понять»…

Та хіба ж ми отара?
Нам, їй-богу, пороблено!
Тільки помста і кара,
Кров‘ю ворога скроплена.

…Сплять герої в граніті,
Ходять хмари похмурі.
Наш рятунок в освіті,
Наш початок – в культурі.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

"Классическая подлянка от власти. "Голос" не просто облапошили, но и нанесли серьезный репутационный удар", - Борислав Береза

вівторок, 15 червень 2021, 20:44

"Много шума вокруг "мовного голосування" Голоса. И обвиняют их в том, что они продались. Но так могут говорить лишь те, кто не понимает, как работает украинская политика. Ситуация значительно проще. Видимо была договорённость о том, что "Голос" даёт го...