З отриманням плану дій щодо членства в НАТО в нас ситуація трошечки веселіша, ніж зі вступом до ЄС, - український дипломат

"Я з величезним інтересом слідкую за розвитком російсько-чеських відносин і тим, що зараз відбувається з висланням дипломатів обох країн. Цікавою є реакція союзників Чехії як по НАТО, так і партнерів по Європейському союзу. Ми чуємо від них, що всі солідарні, всі підтримують Чехію, але на заклик про спільні дії, адекватні тому, що зробила Чехія, поки що ніякої реакції немає. Відреагували лише Литва та Словаччина", - пише український дипломат Володимир Огризко у своїй статті, передають Патріоти України, та продовжує:

"Можливо, з’являться одна-дві країни, які це зроблять, але ж йдеться про солідарність у рамках блоку. І цієї солідарності немає. А хто у цьому блоці визначає політику? Визначають її саме Франція і Німеччина, і тут ми підходимо, власне, до питання — а якщо вони не дуже поспішають реагувати на те, що відбувається з їхнім партнером, то чи будуть вони сильно поспішати з реакцією відносно того, що стосується відносно далекої від них України? Думаю, що ні.

Це, на жаль, цинізм зовнішньої політики Франції і Німеччини, який ми спостерігаємо вже довго. На мою думку, його ключова причина полягає в тому, що на позицію будь-якого канцлера (не важливо, чи це Ангела Меркель, чи Гельмут Коль чи Шмідт хто-завгодно інший) чи французького президента значно більший вплив мають економічні інтереси, ніж принципи. Відтак, чекати від них, що вони будуть першими у боротьбі за ці принципи, думаю, наївно. А з цього ми просто повинні робити висновки, що наша безпека — в наших руках. Це сумні думки, але вони ближчі до реальності, ніж ейфорія.

Захід поволі прокидається. Він мені зараз нагадує ледачу особу, яка дивиться на годинник — вже треба підніматися і щось робити, але думає: «Та ні, я ще трошечки полежу». Це зараз стан саме європейського Заходу, американці поводять себе трошечки по-іншому. В Європі це відображається у тезі про діалог з Росією. А діалог перетворюється в нерішучість, небажання робити конкретні заходи, які були б покаранням, а не просто стурбованістю. І Володимир Путін цим користується.

Зараз Джо Байден намагається розбурхати Європу, і мені здається, що його політика за відновлення трансатлантичної єдності якраз і спрямована на те, щоб розбудити європейську сонну публіку. На жаль, у країн Заходу з Росією є і відверті економічні інтереси, а у США їх значно менше. Але там, де у США інтереси є, вони так само не поспішають запроваджувати санкції проти когось. Наприклад, згадаймо Олега Дерипаску із його компанією Русал і так далі. Це все — ще одне підтвердження, що економічні інтереси беруть гору над цінностями, від чого і виникає непослідовність.

Але американці, безумовно, продовжуватимуть намагатися розбурхати ЄС на більш активні дії. Це непросто, на це потрібен певний час, і тому нам зараз не варто надто тішити себе тим, що у позиції Європи щось швидко зміниться.

Проте з отриманням плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) ситуація трошечки веселіша. І вона залежить більшою мірою від нас, українців. Що я маю на увазі? Я би тут йшов простим вже випробуваним шляхом — як Україна отримувала безвіз. Тоді ми домовилися з Євросоюзом про дуже чіткий план дій. Виконавши цей план, Україна отримала безвіз.

На превеликий жаль, на мою думку, ми поки що ніяк не можемо самі для себе сформулювати те, що могли б принести нашим партнерам з НАТО. Ми мали б сформулювати кілька напрямків та сказати так: «Дорогі наші друзі. Ви нам розповідаєте про те, що треба проводити реформи. Це вже триває 12-тий рік підряд. За цей час ми втратили частину своєї території, сьогодні у нас війна. Тому це навряд чи правильний спосіб стримувати агресора. Для того, щоб це відбулося, нам потрібно стати повноправним членом. Для того, щоб стати ним, нам потрібно отримати ПДЧ. Так от, ми вам приносимо наше бачення нашої дорожньої карти до ПДЧ. Будь ласка, візьміть його, подивіться, уточніть, змініть, додайте, відніміть. Це стане нашим спільним продуктом, в разі виконання його Україною, ми отримаємо ПДЧ безвідносно до того, чи будемо ми проводити якісь додаткові реформи, чи ні. До речі, реформи зараз проводяться всюди. А що, хіба у Німеччині не проводять реформи? А у Великобританії, Іспанії, Португалії? Кожна країна проводить реформи. Це процес вічний, безкінечний, але на якомусь етапі треба ставити крапку і казати, що ми виконали те, що потрібно. І так само відносно повного членства».

Якби ми думали трошечки наперед і сформулювали для отримання ПДЧ вимоги, які ставляться для отримання повного членства, тоді буквально за пару років вийшли б на можливість подання заявки. Тому я більшого значення надавав нашій внутрішній ініціативі, бо чекати, що хтось до нас прийде і скаже: «Ви знаєте, Україно, ви така чудова країна, що ми без вас не можемо», — я думаю, це велика ілюзія. Тут треба щоденно стукатися в двері, причому у двері кожного члена Альянсу, а там є люди, які не хочуть нас бачити в НАТО. Все залежить від нас: хочемо бути у Альянсі швидше, значить мусимо бути активнішими.

Якщо поглянути на ті країни, які нещодавно долучилися до альянсу, то стає зрозуміло, що це було зроблено через чистої води політичне рішення з боку НАТО. Тому що у деяких країн немає ні реальних збройних сил, та й навряд чи зроблено щось більше в плані реформ, ніж зараз в Україні. Звичайно, країна має розвиватися і робить ті чи інші кроки назустріч, але при бажанні та при політичній волі країні можна швидко допомогти. І якби ми діяли наступально і активно, я думаю, що більшість країн побачила, що це справді — реальне бажання, намір, який підтримується і урядом, і суспільством. Тоді відмовити було б дуже складно. Чим голосніше ми будемо стукати і пояснювати, тим більше просування буде до нашої мети. Якщо ж ми мовчимо і риторично запитуємо, а чому ми ще не в НАТО, нам так само риторично і відповідатимуть.