Тіло 26-річного Олексія Семікова фіолетово-чорне від ударів. Це — сліди від триденного полону в окупантів, повідомляють Патріоти України.
Перед полоном Олексій, мешканець Козачої Лопані на Харківщині, допомагав своїм землякам виживати в окупації — його селище росіяни захопили в перші дні повномасштабного вторгнення. Він діставав молоко, борошно. А після того, як з’їздив у Харків по ліки для хворих, його пов’язали.
Герой матеріалу Олексій Семіков
Далі — пряма мова Олексія.
Перші дні окупації
Наше селище Козачу Лопань захопили чи не з перших днів війни. Електрика зникла, вийти на звʼязок, щоб розповісти про ситуацію, в якій ми опинилися, було важко.
Наша сільська адміністрація відмовилася співпрацювати з російськими окупантами. Сказали, що будемо самі себе забезпечувати. Гуманітарну допомогу надавали переважно багатодітним сімʼям, малозабезпеченим, літнім людям. Варили каші, роздавали хліб. Але була й частина людей, які бігали, як на поклін, у центр селища, де окупанти роздавали гуманітарку.
Коли в магазинах нічого не залишилося, я зрозумів: потрібно щось робити самому. Спершу мені зателефонував товариш із сусіднього селища. У нього на фермі було багато молока, яке він пропонував забрати для маленьких дітей із Козачої Лопані. Оскільки бензину не було, я сів не велосипед і поїхав полями, кілометрів шість. Тоді вдалося привезти приблизно 50 літрів молока.
Так я їздив кілька днів поспіль. Але ж вижити лише на молоці неможливо. До того ж у нас почав закінчуватися хліб.
40 кілометрів на велосипеді по продукти
Зателефонував мій начальник із Харкова, запропонував, щоб я приїхав до нього, взяв продуктів. Я знову сів на велосипед і поїхав 40 кілометрів до Харкова. Бачив, як у сусідніх селах стояла розбита російська техніка — розвалені БТР, «Гради», «Урали». Бачив зруйновану інфраструктуру, залізничні колії, цегельний завод.
У Харкові я взяв макарони, хліб, попросив кілька літрів бензину в людей і поїхав назад додому. росіян у цей час у селищі не було, лише від кордону долинала стрілянина артилерії.
Наступного разу я поїхав у Харків на машині. Знову взяв хліб, борошно в сусідньому селищі на млині, олію, сухі дріжджі — і роздав людям. Так я періодично їздив по продукти. Також допомагав людям, які хотіли виїхати з Козачої Лопані в Харків.
15 березня односельці написали мені список того, що потрібно придбати, і я знову поїхав у місто. Ще мав важливе прохання від сусідки — забрати в лікарні медикаменти для її сина, який хворіє на діабет. А також ліки для літніх односельців, які зібрали їхні діти в Харкові.
«От ти й доїздився!»
Наступного дня, 16 березня, я повертався з Харкова. Проїхав наш блокпост — усе було гаразд. На наступному також. А коли заїхав у Козачу Лопань, на розвилці, де дорога веде в центр і на трасу, мене наздогнав УАЗ. З нього вистрибнули кілька військових з автоматами. Відчинили двері, мене повалили на землю, завʼязали руки й очі.
«От ти й доїздився. Ти ж Олексій, маєш дві собаки, живеш із мамою, за такою-то адресою. Будеш розповідати, як ти їздиш у Харків, якщо туди нікого не пускають і не випускають».
У мене забрали мобільний, готівку, деякі документи, ключі від машини — і кудись повезли. За фасадом приміщення, яке я побачив крізь щілину, зрозумів, що це вокзал.
Мене завели всередину й кинули на підлогу. Біля мене лежав чоловік у військовій формі. Вони його били і кричали: «Де ти взяв військову форму?!»
Він відповідав, що йому її віддав сусід за пляшку горілки. Виявилося, що окупанти зайшли до цього чоловіка додому, нишпорили в його шафах. На вішаку була українська військова форма. Версія «про сусіда» їм не сподобалася, тому вони його запакували і привезли у підвал, як і мене.
«Ти точно агент»
У підвал зайшов якийсь чоловік і запитав: «Що з цим?» (тобто зі мною). Йому почали пояснювати, що, мовляв, це той, який їздить у Харків і привозить продукти.
«А що не так? Чому ви мене забрали?» — запитував у них я.
«Тому що в місто ніхто з вашого селища не їздить. І туди взагалі нікого не пускають і не випускають звідти. Ти точно агент!»
Згодом зайшов іще один чоловік з моїм телефоном і сказав, що мені «дзвонить якийсь діабет».
Я пояснював їм, що мав привезти ліки для хворої дитини із сусіднього селища, що вона без них може померти.
«Не думай про хлопця — думай, як самому вижити».
Вони почали мене бити мітлою, палицею і розпитувати про ситуацію в Харкові.
Я пояснював, що містом ходять люди, працюють магазини, аптеки, гуляють діти, комунальники прибирають.
Після цього вони били ще сильніше і кричали.
«Ти пи*диш, це все неправда! Ми маємо зовсім іншу інформацію! Там люди бояться з підвалів виходити! Там нікого немає!»
Питали також, що з військовою технікою, блокпостами. Я відповідав, що бачив лише поліцейських, а на блокпостах — військові без техніки. Увесь цей час вони не припиняли бити мене і чоловіка у військовій формі.
«Ти точно нацик, ти точно з “Азову”»
Кожні кілька годин приходила нова зміна, і допити з побиттями повторювалися. Я почув, що у підвал зайшов чоловік. Він наблизився до мене, підняв, привʼязав до батареї й почав бити з усієї сили.
«Ти скакав на Майдані, ти точно козачок!»
Я відповідав, що це не так.
«Що ти робив 8 років тому?»
«Був у себе вдома в селищі. А де саме я мав бути 8 років тому?»
«Ти мав захищати “ЛНР” і “ДНР”!»
Після цих слів він так сильно вдарив мене по руках, що той скотч, яким я був привʼязаний до батареї, розірвався. Прийшли люди, які мене привʼязали назад. А той почав бити чоловіка у військовій формі. Удари були такими сильними, що він аж сходив під себе.
«Дивись, цей уже обісрався, а ти так і не подаєш знаку. Ти точно нацик, ти точно з “Азову”!»
Дійшло до того, що я припинив відчувати біль. Нас відв'язали і кинули на підлогу.
«Нам сказали, що ти націоналіст — терпи!»
Прийшла інша зміна військових. Ми лежали в крові, інший чоловік ще й у фекаліях. Я попросив води. Не дали.
«Нам сказали, що ти націоналіст — терпи. Може, хтось інший принесе».
Нас били, але вже не так сильно, як раніше. Раптом я почув вибухи, у підвал почали забігати військові. Вони кричали, що нас обстрілюють ЗСУ. Вибухи не припинялися, військових ставало дедалі більше. Ще вони погрожували, що виведуть, привʼяжуть до дерева — і нехай нас обстрілюють. Я сказав, щоб мене виводили. Вони знову вдарили.
«Кому ти потрібен, лежи вже».
Тоді я зрозумів, що навряд мене будуть убивати. Бо у певний момент все ж були думки, що ліпше б мене вбили, ніж терпіти ці знущання.
Я чув, як військові розмовляли між собою. Говорили, що «не потрібно було дозволяти цивільним ходити центром селища», мовляв, «там точно були навідники, вони злили всю нашу техніку. А тепер потрібно терміново їхати і всіх пакувати».
Після цього вони вибігли — і вже згодом почали привозити цивільних. Також із завʼязаними очима й руками. Їх кидали на підлогу і били. Нас поки не чіпали.
Сліди від побоїв після трьохденного перебування Олексія Семікова в полоні російських окупантів
«З підвалу долинали звуки побиття і стогону людей. Так було з кожним»
Підвал наповнювався людьми. Біля мене поклали чоловіка — фермера. Я його впізнав, він має свою конюшню, великий будинок у сусідньому селищі. Він запитував: «За що ви нас узяли? Ми ж просто сиділи вдома з сімʼєю, обідали».
Його били й у відповідь кричали: «Звідки у тебе гроші на такий будинок? Гроші маєш?»
Він обіцяв віддати всі гроші, аби лише вони не били сина, бо в нього лейкоз.
У той самий момент вони почали бити сина.
Згодом нас усіх вивели на вулицю. Потрібно було стати на коліна у сніг і впертися головою в стіну. Нас по черзі викликали на розмову. Я стояв так години три, може й більше. Уже навіть засинав. Отримав обмороження ніг.
З підвалу долинали звуки побиття і стогону людей. Так було з кожним. Я думав, що й до мене дійде черга, але раптом нас завели назад у підвал.
Прийшла нова зміна військових. Я чув: «Дивись, які круті черевики в цього фермера. Якраз твій розмір — 44».
І вони почали знімати взуття з цього чоловіка й решти людей, а натомість давати порвані калоші. Я був у легких кросівках, до мене вони не лізли.
«Усе буде добре: ви нам допомагаєте, ми даємо вам їжу»
В усіх людей вони забрали телефони, документи і били їх безперестанку. Нібито за те, що вони знімали обстріли.
Уночі на 18 березня мені вдалося заснути, хоча я й далі відчував, як мене бʼють мітлою. Зранку мене вивели на розмову, розрізали повʼязки на руках та очах.
«Олексію, ми тебе послухали, ти розповідаєш про місто. Але в нас зовсім інша інформація. Ми тобі не віримо. Але гаразд, за тебе мама переймається, напевно. Відпустимо тебе».
Вони обіцяли віддати автомобіль. Я нагадував, що там були продукти, ліки, готівка.
«Машину ми тобі віддамо, але якщо ти кудись поїдеш, ми тебе знайдемо і розстріляємо. А якщо не впіймаємо, то визнаємо ворогом народу, скажемо, що ти навідник, здаєш позиції, через тебе страждають мирні люди, що ти всіх АТОвців, яких ми знайдемо, здаєш».
Я переконував, що нікуди не поїду. Вони погодилися мене відпустити, але перед тим сказали прибрати територію. Дали сокиру, щоб відколював лід. Щойно її взяв, у мене запаморочилася голова, і я знепритомнів.
Коли прийшов до тями, то побачив поряд переляканого чоловіка з нашатирним спиртом. Він зрозумів, що мені три дні не давали їсти й пити. Приніс чай і суп. Я тремтів, в очах темніло.
До мене підійшов військовий і сказав усе одно йти відколювати лід. Я вдавав, що щось роблю. Так тривало до 8 вечора.
Потім нас усіх, девʼятеро людей, зібрали в шеренгу. Троє із сусіднього селища самі прийшли їм допомагати, а шістьох вони вирішили відпустити. Того чоловіка, з яким ми були від початку, теж. Він був дуже побитий. Його форму спалили.
«Хто хоче, приходьте завтра нам допомагати. Дрова рубати, на кухні працювати, територію прибирати. Усе буде добре: ви нам допомагаєте, ми даємо вам їжу».
Восьмеро людей сказали, що згодні. Я відповів, що через побиття тиждень точно не зможу ходити. Вони не заперечували і дозволили відлежатися.
Того вечора машину віддавати відмовилися. Казали, що вже комендантська година, і на блокпосту мене можуть розстріляти.
«Якщо тікатимеш — тебе розстріляють»
Я прийшов додому серед ночі. Щоб не лякати маму, ліг спати у літній кухні.
Зранку прокинувся в жахливому стані. Знайшов знеболювальні, випив одразу декілька таблеток і пішов забирати автомобіль.
Прийшов на те ж місце, до вокзалу. Він був оточений військовими, всередину нікого не пускали. Там було багато людей, які стояли в черзі, щоб підписати якісь папери на виїзд до Білгорода.
Я запамʼятав, що чоловіка, який мене відпускав, кликали Геннадійовичем. Він був там головним. Мене привели до нього, той одразу простягнув руку — привітатися.
«Ми з тобою вже говорили: якщо тікатимеш — тебе одразу розстріляють».
Я пообіцяв, що нікуди не поїду і буду спати вдома, а потім приїду сюди допомагати. Мені віддали машину. Там не було ні ліків, ні продуктів, які просили люди. Лише олія, крупи і мука.
У себе на районі я вивантажив продукти. Навколо збиралися люди, запитували, де я був так довго. Я зняв одяг, показав тіло, розказав усе як було. Люди розхвилювались і дуже перелякалися.
Також розповів мамі загалом про ситуацію. Виявилося, що до неї ще раніше приходив сусід, запитував, чи я часом не збираюся робити диверсійний загін, щоб воювати тут із росіянами.
«Проти кого він зібрався воювати, щеня?» — переказувала мама його слова.
Я зрозумів: якщо росіяни про це дізнаються, мене точно відвезуть назад у підвал і битимуть іще сильніше.
Єдиний, хто звідти вирвався
Наступного дня, 20 березня, я зібрався виїжджати. Я займаюся спортом, бігом, тож околиці в Козачій Лопані у радіусі 10 кілометрів знаю дуже добре, буквально кожну доріжку.
Спершу поїхав через сусіднє селище. Саме там мешкав фермер, із яким ми разом були у підвалі. Розповів про все місцевим, які в нього працюють, попросив, щоб вони погодували коней.
Але виїхати тією дорогою так і не вдалося. Там була крута гірка і сніг.
Повернувся назад і вирішив їхати іншим шляхом. Там було чисто. Я їхав повільно, у полі бачив російський танк із відкритими люками, думав, що там усередині військові. Але нікого не було.
Далі на узбіччі стояла автівка з українськими номерами. Звідти вийшов військовий, попросив документи. Я думав, що це, можливо, росіяни під прикриттям. Але ні, це були наші. Я розповів про все, що пережив, сів до них у машину. Мені дали їжі, гарячого чаю, показали дорогу. І я на всіх блокпостах рухався «зеленим коридором».
Зараз я в безпеці, лікуюся і далі допомагаю літнім людям, близьким.
А з Козачої Лопані тепер виїхати неможливо — усі виїзди окупанти заблокували. Звʼязку із селищем немає. Я знаю, що сотні людей постраждали від них. А я — чи не єдиний, хто звідти вирвався.
Президент України Володимир Зеленський провів телефонні розмови із французьким лідером Еммануелем Макроном та генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Про це пише Financial Times, посилаючись на пов'язане із президентом джерело у Вашингтоні, передають...
Сьогодні, 28 лютого, у Вашингтоні відбулася зустріч президентів України і США Володимира Зеленського і Дональда Трампа. На зустрічі була присутня і пані посол України в США Оксана Маркарова, повідомляють Патріоти України. Під час зустрічі сталася гостр...