Тіло 26-річного Олексія Семікова фіолетово-чорне від ударів. Це — сліди від триденного полону в окупантів, повідомляють Патріоти України.
Перед полоном Олексій, мешканець Козачої Лопані на Харківщині, допомагав своїм землякам виживати в окупації — його селище росіяни захопили в перші дні повномасштабного вторгнення. Він діставав молоко, борошно. А після того, як з’їздив у Харків по ліки для хворих, його пов’язали.
Далі — пряма мова Олексія.
Перші дні окупації
Наше селище Козачу Лопань захопили чи не з перших днів війни. Електрика зникла, вийти на звʼязок, щоб розповісти про ситуацію, в якій ми опинилися, було важко.
Наша сільська адміністрація відмовилася співпрацювати з російськими окупантами. Сказали, що будемо самі себе забезпечувати. Гуманітарну допомогу надавали переважно багатодітним сімʼям, малозабезпеченим, літнім людям. Варили каші, роздавали хліб. Але була й частина людей, які бігали, як на поклін, у центр селища, де окупанти роздавали гуманітарку.
Коли в магазинах нічого не залишилося, я зрозумів: потрібно щось робити самому. Спершу мені зателефонував товариш із сусіднього селища. У нього на фермі було багато молока, яке він пропонував забрати для маленьких дітей із Козачої Лопані. Оскільки бензину не було, я сів не велосипед і поїхав полями, кілометрів шість. Тоді вдалося привезти приблизно 50 літрів молока.
Так я їздив кілька днів поспіль. Але ж вижити лише на молоці неможливо. До того ж у нас почав закінчуватися хліб.
40 кілометрів на велосипеді по продукти
Зателефонував мій начальник із Харкова, запропонував, щоб я приїхав до нього, взяв продуктів. Я знову сів на велосипед і поїхав 40 кілометрів до Харкова. Бачив, як у сусідніх селах стояла розбита російська техніка — розвалені БТР, «Гради», «Урали». Бачив зруйновану інфраструктуру, залізничні колії, цегельний завод.
У Харкові я взяв макарони, хліб, попросив кілька літрів бензину в людей і поїхав назад додому. росіян у цей час у селищі не було, лише від кордону долинала стрілянина артилерії.
Наступного разу я поїхав у Харків на машині. Знову взяв хліб, борошно в сусідньому селищі на млині, олію, сухі дріжджі — і роздав людям. Так я періодично їздив по продукти. Також допомагав людям, які хотіли виїхати з Козачої Лопані в Харків.
15 березня односельці написали мені список того, що потрібно придбати, і я знову поїхав у місто. Ще мав важливе прохання від сусідки — забрати в лікарні медикаменти для її сина, який хворіє на діабет. А також ліки для літніх односельців, які зібрали їхні діти в Харкові.
«От ти й доїздився!»
Наступного дня, 16 березня, я повертався з Харкова. Проїхав наш блокпост — усе було гаразд. На наступному також. А коли заїхав у Козачу Лопань, на розвилці, де дорога веде в центр і на трасу, мене наздогнав УАЗ. З нього вистрибнули кілька військових з автоматами. Відчинили двері, мене повалили на землю, завʼязали руки й очі.
«От ти й доїздився. Ти ж Олексій, маєш дві собаки, живеш із мамою, за такою-то адресою. Будеш розповідати, як ти їздиш у Харків, якщо туди нікого не пускають і не випускають».
У мене забрали мобільний, готівку, деякі документи, ключі від машини — і кудись повезли. За фасадом приміщення, яке я побачив крізь щілину, зрозумів, що це вокзал.
Мене завели всередину й кинули на підлогу. Біля мене лежав чоловік у військовій формі. Вони його били і кричали: «Де ти взяв військову форму?!»
Він відповідав, що йому її віддав сусід за пляшку горілки. Виявилося, що окупанти зайшли до цього чоловіка додому, нишпорили в його шафах. На вішаку була українська військова форма. Версія «про сусіда» їм не сподобалася, тому вони його запакували і привезли у підвал, як і мене.
«Ти точно агент»
У підвал зайшов якийсь чоловік і запитав: «Що з цим?» (тобто зі мною). Йому почали пояснювати, що, мовляв, це той, який їздить у Харків і привозить продукти.
«А що не так? Чому ви мене забрали?» — запитував у них я.
«Тому що в місто ніхто з вашого селища не їздить. І туди взагалі нікого не пускають і не випускають звідти. Ти точно агент!»
Згодом зайшов іще один чоловік з моїм телефоном і сказав, що мені «дзвонить якийсь діабет».
Я пояснював їм, що мав привезти ліки для хворої дитини із сусіднього селища, що вона без них може померти.
«Не думай про хлопця — думай, як самому вижити».
Вони почали мене бити мітлою, палицею і розпитувати про ситуацію в Харкові.
Я пояснював, що містом ходять люди, працюють магазини, аптеки, гуляють діти, комунальники прибирають.
Після цього вони били ще сильніше і кричали.
«Ти пи*диш, це все неправда! Ми маємо зовсім іншу інформацію! Там люди бояться з підвалів виходити! Там нікого немає!»
Питали також, що з військовою технікою, блокпостами. Я відповідав, що бачив лише поліцейських, а на блокпостах — військові без техніки. Увесь цей час вони не припиняли бити мене і чоловіка у військовій формі.
«Ти точно нацик, ти точно з “Азову”»
Кожні кілька годин приходила нова зміна, і допити з побиттями повторювалися. Я почув, що у підвал зайшов чоловік. Він наблизився до мене, підняв, привʼязав до батареї й почав бити з усієї сили.
«Ти скакав на Майдані, ти точно козачок!»
Я відповідав, що це не так.
«Що ти робив 8 років тому?»
«Був у себе вдома в селищі. А де саме я мав бути 8 років тому?»
«Ти мав захищати “ЛНР” і “ДНР”!»
Після цих слів він так сильно вдарив мене по руках, що той скотч, яким я був привʼязаний до батареї, розірвався. Прийшли люди, які мене привʼязали назад. А той почав бити чоловіка у військовій формі. Удари були такими сильними, що він аж сходив під себе.
«Дивись, цей уже обісрався, а ти так і не подаєш знаку. Ти точно нацик, ти точно з “Азову”!»
Дійшло до того, що я припинив відчувати біль. Нас відв'язали і кинули на підлогу.
«Нам сказали, що ти націоналіст — терпи!»
Прийшла інша зміна військових. Ми лежали в крові, інший чоловік ще й у фекаліях. Я попросив води. Не дали.
«Нам сказали, що ти націоналіст — терпи. Може, хтось інший принесе».
Нас били, але вже не так сильно, як раніше. Раптом я почув вибухи, у підвал почали забігати військові. Вони кричали, що нас обстрілюють ЗСУ. Вибухи не припинялися, військових ставало дедалі більше. Ще вони погрожували, що виведуть, привʼяжуть до дерева — і нехай нас обстрілюють. Я сказав, щоб мене виводили. Вони знову вдарили.
«Кому ти потрібен, лежи вже».
Тоді я зрозумів, що навряд мене будуть убивати. Бо у певний момент все ж були думки, що ліпше б мене вбили, ніж терпіти ці знущання.
Я чув, як військові розмовляли між собою. Говорили, що «не потрібно було дозволяти цивільним ходити центром селища», мовляв, «там точно були навідники, вони злили всю нашу техніку. А тепер потрібно терміново їхати і всіх пакувати».
Після цього вони вибігли — і вже згодом почали привозити цивільних. Також із завʼязаними очима й руками. Їх кидали на підлогу і били. Нас поки не чіпали.
Сліди від побоїв після трьохденного перебування Олексія Семікова в полоні російських окупантів
«З підвалу долинали звуки побиття і стогону людей. Так було з кожним»
Підвал наповнювався людьми. Біля мене поклали чоловіка — фермера. Я його впізнав, він має свою конюшню, великий будинок у сусідньому селищі. Він запитував: «За що ви нас узяли? Ми ж просто сиділи вдома з сімʼєю, обідали».
Його били й у відповідь кричали: «Звідки у тебе гроші на такий будинок? Гроші маєш?»
Він обіцяв віддати всі гроші, аби лише вони не били сина, бо в нього лейкоз.
У той самий момент вони почали бити сина.
Згодом нас усіх вивели на вулицю. Потрібно було стати на коліна у сніг і впертися головою в стіну. Нас по черзі викликали на розмову. Я стояв так години три, може й більше. Уже навіть засинав. Отримав обмороження ніг.
З підвалу долинали звуки побиття і стогону людей. Так було з кожним. Я думав, що й до мене дійде черга, але раптом нас завели назад у підвал.
Прийшла нова зміна військових. Я чув: «Дивись, які круті черевики в цього фермера. Якраз твій розмір — 44».
І вони почали знімати взуття з цього чоловіка й решти людей, а натомість давати порвані калоші. Я був у легких кросівках, до мене вони не лізли.
«Усе буде добре: ви нам допомагаєте, ми даємо вам їжу»
В усіх людей вони забрали телефони, документи і били їх безперестанку. Нібито за те, що вони знімали обстріли.
Уночі на 18 березня мені вдалося заснути, хоча я й далі відчував, як мене бʼють мітлою. Зранку мене вивели на розмову, розрізали повʼязки на руках та очах.
«Олексію, ми тебе послухали, ти розповідаєш про місто. Але в нас зовсім інша інформація. Ми тобі не віримо. Але гаразд, за тебе мама переймається, напевно. Відпустимо тебе».
Вони обіцяли віддати автомобіль. Я нагадував, що там були продукти, ліки, готівка.
«Машину ми тобі віддамо, але якщо ти кудись поїдеш, ми тебе знайдемо і розстріляємо. А якщо не впіймаємо, то визнаємо ворогом народу, скажемо, що ти навідник, здаєш позиції, через тебе страждають мирні люди, що ти всіх АТОвців, яких ми знайдемо, здаєш».
Я переконував, що нікуди не поїду. Вони погодилися мене відпустити, але перед тим сказали прибрати територію. Дали сокиру, щоб відколював лід. Щойно її взяв, у мене запаморочилася голова, і я знепритомнів.
Коли прийшов до тями, то побачив поряд переляканого чоловіка з нашатирним спиртом. Він зрозумів, що мені три дні не давали їсти й пити. Приніс чай і суп. Я тремтів, в очах темніло.
До мене підійшов військовий і сказав усе одно йти відколювати лід. Я вдавав, що щось роблю. Так тривало до 8 вечора.
Потім нас усіх, девʼятеро людей, зібрали в шеренгу. Троє із сусіднього селища самі прийшли їм допомагати, а шістьох вони вирішили відпустити. Того чоловіка, з яким ми були від початку, теж. Він був дуже побитий. Його форму спалили.
«Хто хоче, приходьте завтра нам допомагати. Дрова рубати, на кухні працювати, територію прибирати. Усе буде добре: ви нам допомагаєте, ми даємо вам їжу».
Восьмеро людей сказали, що згодні. Я відповів, що через побиття тиждень точно не зможу ходити. Вони не заперечували і дозволили відлежатися.
Того вечора машину віддавати відмовилися. Казали, що вже комендантська година, і на блокпосту мене можуть розстріляти.
«Якщо тікатимеш — тебе розстріляють»
Я прийшов додому серед ночі. Щоб не лякати маму, ліг спати у літній кухні.
Зранку прокинувся в жахливому стані. Знайшов знеболювальні, випив одразу декілька таблеток і пішов забирати автомобіль.
Прийшов на те ж місце, до вокзалу. Він був оточений військовими, всередину нікого не пускали. Там було багато людей, які стояли в черзі, щоб підписати якісь папери на виїзд до Білгорода.
Я запамʼятав, що чоловіка, який мене відпускав, кликали Геннадійовичем. Він був там головним. Мене привели до нього, той одразу простягнув руку — привітатися.
«Ми з тобою вже говорили: якщо тікатимеш — тебе одразу розстріляють».
Я пообіцяв, що нікуди не поїду і буду спати вдома, а потім приїду сюди допомагати. Мені віддали машину. Там не було ні ліків, ні продуктів, які просили люди. Лише олія, крупи і мука.
У себе на районі я вивантажив продукти. Навколо збиралися люди, запитували, де я був так довго. Я зняв одяг, показав тіло, розказав усе як було. Люди розхвилювались і дуже перелякалися.
Також розповів мамі загалом про ситуацію. Виявилося, що до неї ще раніше приходив сусід, запитував, чи я часом не збираюся робити диверсійний загін, щоб воювати тут із росіянами.
«Проти кого він зібрався воювати, щеня?» — переказувала мама його слова.
Я зрозумів: якщо росіяни про це дізнаються, мене точно відвезуть назад у підвал і битимуть іще сильніше.
Єдиний, хто звідти вирвався
Наступного дня, 20 березня, я зібрався виїжджати. Я займаюся спортом, бігом, тож околиці в Козачій Лопані у радіусі 10 кілометрів знаю дуже добре, буквально кожну доріжку.
Спершу поїхав через сусіднє селище. Саме там мешкав фермер, із яким ми разом були у підвалі. Розповів про все місцевим, які в нього працюють, попросив, щоб вони погодували коней.
Але виїхати тією дорогою так і не вдалося. Там була крута гірка і сніг.
Повернувся назад і вирішив їхати іншим шляхом. Там було чисто. Я їхав повільно, у полі бачив російський танк із відкритими люками, думав, що там усередині військові. Але нікого не було.
Далі на узбіччі стояла автівка з українськими номерами. Звідти вийшов військовий, попросив документи. Я думав, що це, можливо, росіяни під прикриттям. Але ні, це були наші. Я розповів про все, що пережив, сів до них у машину. Мені дали їжі, гарячого чаю, показали дорогу. І я на всіх блокпостах рухався «зеленим коридором».
Зараз я в безпеці, лікуюся і далі допомагаю літнім людям, близьким.
А з Козачої Лопані тепер виїхати неможливо — усі виїзди окупанти заблокували. Звʼязку із селищем немає. Я знаю, що сотні людей постраждали від них. А я — чи не єдиний, хто звідти вирвався.
Православне свято 23 листопада за новим календарем (6 грудня за старим) - день пам'яті святителя Амфілохія. Також сьогодні поминають усіх, в Україні голодом заморенних. За юліанським календарем - день пам'яті апостолів від 70-ти - Іродіона, Ераста, Олі...
Військові КНДР вже перебувають в окупованому Маріуполі та на захоплених росіянами територіях Харківської області. Про це повідомляє CNN із посиланням на джерело в СБУ, передають Патріоти України. За словами співрозмовника, до Маріуполя прибули "технічн...