Заборона видавати російською й продавати не означає заборону читати, але є нюанс, - письменник Кокотюха

"Соціальні мережі, передусім Facebook, активно обговорюють нову гучну «мовну» заяву очільниці Мінкульту Тетяни Бережної. І сам кут обговорення свідчить про черговий та, на жаль, звичний комунікаційний провал владних інституцій. Чому радіє патріотично налаштований сегмент і що обурює опонентів? Заборона російських та — увага! — російськомовних книжок в Україні", - пише письменник Андрій Кокотюха у своїй колонці, передають Патріоти України, та продовжує:

"Що насправді заявила пані Бережна? Державний комітет України з питань телебачення і радіомовлення готує проєкт постанови, щоб закласти механізм для процедури вилучення з обігу російської видавничої продукції. Раніше, у серпні минулого року, очільниниця уряду Юлія Свириденко прокоментувала ці благі наміри так: внесення змін до законодавства про обмеження друку, розповсюдження та просування російськомовної книжкової продукції в Україні можливе за умови більш детального опрацювання із залученням широкого кола експертів.

В обох заявах нема слова «заборона» і оголошення про намір заборонити якісь книжки. Натомість є про вилучення з обігу та обмеження друку й розповсюдження. Непримиримі опоненти, кожна група зі своєї «бульбашки», наполягають: це все евфемізми, дипломатично й політично пом`якшені наміри заборонити, зачистити, спалити, в кращому разі - здати в макулатуру все, що написано й видано «великим, могучим и прекрасным», він же «общепонятный».

Насправді жодної дипломатії чи езопової мови. Йдеться про те, що вже кілька років як сталося в наших реаліях і поволі працює. Купити книжку, видану російською мовою, книголюб у книгарнях чи на книжкових фестивалях не має фізичної змоги вже від осені 2022 року. Процес пішов самопливом, видавці й книгарі не чекали відповідних урядових вказівок. Лишилися нечисельні книжкові барахолки, букіністичні магазини та окремо взяті пенсіонери, котрі викладають старі, видані ще в СРСР книжки про війну, партизанів та читані детективи Донцової в м’яких обкладинках. Широке коло експертів теж запізнилося зі своїм більш детальним опрацюванням, і причина та сама: на хвилі патріотизму книгарі самі почали чинити мовній агресії той опір, який могли.

Мінкульту та Кабміну варто лише підвести під те, що вже є, законодавчу базу. А також пояснити публічно, словами: мати вдома повне зібрання творів Пушкіна, Толстого, Достоєвського чи Булгакова не є ані кримінальним злочином, ані адміністративним порушенням. Читайте й перечитуйте, скільки хочете. Але одна умова: не виносьте це з дому назовні. Особливо в школи на інші освітні заклади.

І ось тут починаються згадані нюанси. «Ми будемо займатися поповненням фондів саме публічних бібліотек. Щоб зробити цю програму максимально ефективною, заплановано залучення коштів з місцевих бюджетів, щоб це було у співфінансуванні», — декларує пані Бережна. Але це лише декларування намірів. В часі теперішньому публічні бібліотеки, котрі нині значно розшири функціонал і є не лише книгосховищами, а передусім соціальними, культурними та освітніми просторами, досі мають на полицях не лише російські, а й російськомовні книги. Вони у вільному доступі, а позбутися їх — позбутися фондових одиниць. Де факто залишити полиці напівпорожніми.

Гаразд, Пушкіна з Булгаковим позбулися. Питання: що робити з виданими в СРСР чи в Україні 1990-тих років зарубіжними детективами, пригодницькими, фантастичними та любовними романами? Від піратськи перекладених томів Джеймса Чейза до цілком собі верифікованих перекладів Віднесених вітром. Ця література не пропагує війну, насильство і тоталітарні режими, не виправдовує окупацію українських територій, не створює позитивний образ держави-агресора або її інституцій і зовсім не містить антиукраїнських змістів. Якщо знайдете хоча б щось із цього в російських перекладах Жоржа Сіменона, Айзека Азімова чи Франсуази Саган — дуже мене здивуєте.

Ще один нюанс зчитується в дописі журналістки Тетяни Трощинської. Вона розглядає мовне питання значно ширше, ніж книговидання й читання: «Ми намагаємось знову заховатися за тим, що мова — це справа приватна. Я не вважаю її аж такою приватною, бо, думаю, вона впливає на те, як ми мислимо себе як спільнота. Я згодна — в темі про українську мову дуже часто домінує аспект утисків і заборон, і визнаю, що сама часто пишу саме через цю призму». Це насправді про орвелловське «двоєдумство». Коли вдома в читаючих родин повно не лише російськомовних — наприклад, переклади Вінні Пуха й Карлсона, — а питомо російських книжок на кшталт Приключений Буратино та збірника російських народних казок, то це норма. Яка виноситься з дому до школи та загалом у освітній простір.

Посилаючись на дослідження Суспільного, пані Трощинська, серед інших, подає наступні результати. Зокрема, одна школярка зазначила: поки за російську не передбачено покарань, кожен може говорити так, як хоче. Інша переконана: багато російськомовних українців не усвідомлюють важливості переходу на українську й залишаються в зоні комфорту. Ще одна школярка розділяє мову на офіційну й ту, що зручна для щоденного спілкування: «Є мова державна, а є та, якою ти спілкуєшся».

Тобто, підлітки самі наголошують — або забороніть російську офіційно й карайте за її вживання й читання нею, або не лізьте в приватний простір. Українську мову досі сприймають чимось офіційним, читай, офіціозним, а отже — нудним та не обов`язковим. Ну і зона комфорту, справді важлива опція в часи, коли вимикають світло, опалення й серед ночі реве сирена повітряної тривоги.

Гарна новина для патріотично налаштованих: заборони на російськомовну книгу і російську мову не існує. Чому гарна? Тому, що нею можна бити опонентів, котрі волають саме про тотальну заборону, апелюючи до нацистських чи радянських практик. Мовляв, ви боретеся з російським тими методами, які самі критикуєте і від яких потерпали. Але погана новина — в тому, що актуальна україномовна книжка не виходить за межі великих міст, зокрема Києва та Львова.

Вона зростає в роздрібній ціні разом із зростанням якості самого видання. Зменшити ціну можна лише за рахунок збільшення тиражів — а це збільшення кількості книгарень, розширення мереж до кожного райцентру на вільній від окупації території, програми підтримки бібліотек. Коротше кажучи, максимальне сприяння на всіх рівнях повного заміщення російськомовної книги україномовною.

Мова справді не декларативно має стати державою справою. За мову треба платити гроші. І, відповідно, сприяти як популяризації читання, так і можливостям книголюбів купувати нові видання. Освіта мусить пропонувати передусім школярам той набір цікавих, відповідних віковим потребам україномовних книжок, які вони за жодних обставин не знайдуть удома, де складується Достоєвський, Чехов, детективи Вайнерів і фантастика Стругацьких. Перевірено особисто: батьки змушені або вимагати такі книжки в бібліотеках, або купувати для власних, приватних. Як бачите, про заборону мови й читання я ніде нічого не сказав".