"Зайшли на територію, зайняту армією РФ. Бачимо будинок. За нашими даними, не має бути нікого, а там більше ніж 30 орків. І почалася бійня", - телеведучий і шоумен, який воює кулеметником ЗСУ

В інтерв'ю редакторці видання "ГОРДОН" Олесі Бацман український телеведучий і шоумен Даніель Салем, який зараз захищає Україну на фронті, розповів, що є головною рисою штурмовика, що було найскладнішим за час служби, як із розвідгрупою нарвався на переважні сили ворога, яку мову хоче забути, як минало його дитинство у Бейруті і чого бажає Володимирові Путіну.

Чи веду я рахунок убитих ворогів? Ми нікого не вбиваємо. Просто проганяємо

– Даніелю, я тебе вітаю.

– Привіт.

– Дуже рада тебе бачити. Перед інтерв’ю перечитувала твою біографію: небагато моїх героїв мають таку яскраву, різноманітну біографію. Давай перелічимо: ти хірург-офтальмолог, лікар, ресторатор, співак, танцюрист, військовослужбовець. Які іпостасі ще забула? І ким ти сам себе відчуваєш?

– Ти забула найголовніше: я тато.

– Прекрасно. Тобто тато – це, я думаю, за покликом душі. А я зараз більше про професію. Ким ти себе найбільше відчуваєш? Давай поговоримо про кожну із цих твоїх професій, занять.

– Я не думаю, що моє життя може бути якимось прикладом. Я людина, яка рухається за покликом душі. Що у мене в житті зараз стається – я так і рухаюся. Приїхав в Україну… Відчував себе нещасливим, усе кинув – пішов у ресторанний бізнес. Пів життя я працював офіціантом, барменом. Я ж завжди, коли був маленький, був у телику. Кіно – окей. Потім: "А чому не співати? Давай спробуємо. А чому не танцювати? Давай спробуємо". Ці регалії – це більш-менш кастинг до кіно. Найголовніша мрія – потрапити на великий екран. Тому танці, співати, бути шоуменом, бути лікарем... Я думаю, що моя основна професія – це військовий. Але те, що заставляє серденько рухатися, – це кіно.

– Через призму сьогоднішніх днів, через призму того, що ти зараз захищаєш Україну, які твої професії, навички з минулого життя допомагають найбільше?

– Якщо можна правильно це сказати, щоб усі правильно зрозуміли, – це авантюризм, це вміння придумати рішення до будь-якої проблеми. Я як лікар можу бути у своєму спецпідрозділі, і розважати людей можу.

– Бо ти лікуєш, розказуючи смішні історії?

– Я думаю, що я просто людина така, як Том Соєр.

– Ти мешкав у Марокко, Туреччині, Єгипті, Франції, Канаді.

– Я побачив світ. Я не вважаю, що це якесь досягнення. Є люди, які за рік-два можуть це зробити. Але я переїжджав не тому, що хотів подорожувати, а тому, що хотів працювати. Коли відпочиваєш, ти, чесно кажучи, не відчуваєш країни. Ти просто турист. Як амеба: ходиш і конс’юмиш те, що країна дає тобі. Коли ти живеш там, по-іншому все відчуваєш. Ти стаєш частиною ком’юніті, розумієш, як люди з інших країн думають, працюють, вирішують проблеми. Це цікаво.

– Сьогодні ти військовослужбовець. Розкажи про це докладніше. Які у тебе функції? Я так розумію, ти пов’язаний із розвідкою. Які у тебе задачі? І чому саме авантюристичні навички тобі допомагають?

– Що я можу сказати? Я не знаю. Що можна сказати кулеметнику? Ми штурмовики, по суті. Я не знаю, що можу сказати. Мені здається, нічого. Функції... Бути хоробрим – і все. Бути хоробрим і розумним, слухатися командира, уміти працювати у команді. Це найголовніше. Я думаю, що мої навички – працювати з людьми… Треба розуміти, що таке команда. Не просто брат за брата, це романтично, це круто. І в цьому є дух український. Але якщо ми говоримо розумно, то це просто правильно працювати у команді, знати плюси і мінуси своїх побратимів, знати свої плюси і мінуси, знати, що можна і що не треба, коли можна і коли не треба. Я думаю, навички життєві допомагають.

– Ти добре стріляєш?

– Так.

– Що дається тобі найважче? Що найскладніше на фронті?

– Ми спілкувалися про це з моїм побратимом. Він мені те ж саме сказав. Він прийшов до нашого підрозділу три місяці тому… Я сказав, що найскладніше було, коли мені довелося прийти до жінки свого друга, коли треба було їй сказати, що його вже немає, він віддав своє життя за свою країну. Це було найскладніше. Я приїхав в Одесу, пішов із другом, і це було дуже важко. Є дуже багато такого, що мені не подобається, що важко. Але це було для мене особисто дуже важко… бачити ці очі, бачити, як вона заперечує і не вірить тобі. Вона почала кричати: "Ні, ні!" Упала на коліна… Ти нічого не можеш зробити, просто сидиш поряд. Було важко дивитися на це. Не хотілося це говорити... Він мій друг, але ми не служили разом. Він був в іншій бригаді, але мені довелося їй це сказати…

– Ти ведеш рахунок убитих ворогів? Як діють твої побратими і посестри?

– Нічого не можу сказати. Ми нікого не вбиваємо. Ми просто проганяємо.

– Розкажи про найнебезпечніші ситуації, у яких ти був, коли здавалося, що смерть уже поруч.

– Це день, коли Славчик, мій напарник, отримав поранення. Я не можу сказати, де саме ми були. Але нам потрібно було, як говорять, узяти позицію. І так сталося, що нам прийшлося переночувати в одному з будинків на території армії РФ...

– На окупованій території?

– Так. Там, де армія РФ стоїть... Чому я говорю "так сталося"? Тому що вони перехопили наші сигнали. Ми не могли піти назад. Нам треба було переночувати. І це вже було небезпечно... Ми розуміли, що треба йти далі, ставити позицію і потім заводити піхоту. Ми зранку пішли. Зі Славою стали на позиції прикриття. Нашим треба було перейти через маленьку річку. І коли вони пішли, нас залишилося четверо – ми прикривали. Ну, як… Ми сіли, а навколо нас міни були. Ми бачимо їх, бачимо цей будинок. За нашими даними, у цьому будинку не повинно було бути нікого, а там було більше ніж 30 орків. І почалася бойня… А я не можу вести вогонь, тому що я бачу своїх. Чекаю, дивлюся: "Пожалуйста, чтобы им в спину ничего не прилетело". Вони проходять, і тільки потім я відкрив вогонь. Це було 10–15 хвилин, але дуже динамічно. Треба прикрити своїх, треба стояти на місці, поки вони не пройдуть, перезарядитися. І ти останній замикаєш. Командир біля мене.

У нас один поранений був. Куля пролетіла... Ти не розумієш. У той день йому треба було йти в казино, а не на війну (сміється). Денис його звати, позивний Зохан. Куля вибила навушник. Коли прийшли, зняли капюшон – він увесь у дірках. Ми говоримо: "Чувак, тобі треба було сьогодні бути в казино!" Лоб у лоб вони зустрілися, почалася стрілянина. І ми прикривали. Це 20–30 метрів. Там були інші підрозділи. Я не можу сказати, які, але були. Коли ми йшли назад по посадці – а там міни всюди, – ми вже не дивилися, де воно, тому що вони відкрили вогонь. І ми йшли у рядок, паралельно відстрілювалися… І в цей момент куля прилетіла прямо в лікоть Славіку, відгризла йому ліктьовий суглоб. Я викладав відео із цього бою: він лежав у лодці евакуаційній, йому замотали руку, і ми співали гімн України. От я бачу, як його рука... Він починає кричати від болю… Я бачив, як йому було боляче. І він так акуратно-акуратно ставить автомат, намагається сісти... Я говорю другу, який біля нього: "Давай швидше до нас, щоб ми йому турнікет поставили". Він сам поставив турнікет. Ми потім замотали його. І ми так ішли десь 15 кілометрів. Під обстрілом. Але найголовніше із цього – коли був цей бій, ми прикрили усю групу, ми знищили багато ворогів, тому що вони не очікували, що у нас буде прикриття, що буде кулемет. Вони думали, що це двоє розвідників якихось. І вони, дурні, усю групу туди закинули, ми потім скоригували вогонь і зробили те, що треба було зробити. На жаль, Славчик поранений, але він герой, він тримався усі 15 кілометрів, поки ми йшли до евакуації…

Для когось, мабуть, я розказую якусь історію з кіно, але усі, хто там були, пам’ятають цей день. Тому що вони кружили по воді під обстрілами, чекали на нас. Не втекли, не сказали по рації: "Бензин закончился". Що я хочу сказати? Що ми, українці, знаємо ціну своїм побратимам, знаємо ціну своїй землі. І це дає нам таке натхнення, дає нам такий дух. Ти не купиш хоробрість у супермаркеті. Це така штука, мені здається, у нашому ДНК. Упертость, наглость, храбрость, жадность... Ми дуже жадні на нашу землю. Це правильно, мені це подобається. Те, що наше, повинно бути нашим.

Не можу сказати, що я снайпер… Але те, що я стріляю дуже влучно, – це 100%

– Руку вдалося врятувати Славі?

– Іще працюють над нею. У нього було декілька операцій. Із хорошого – те, що нерв удалося відновити. Подивимося. Я думаю, ще пів року мінімум.

– Бажаємо йому здоров’я принагідно. Даніелю, яка твоя найулюбленіша зброя?

– Кулемет. Чесно кажучи, я дуже добре стріляю. Це те, чому я навчався, коли був молодим військовим. Я люблю зброю, у мене з нею свої відносини.

– Похизуйся перед нами. Із якої відстані куди можеш влучити?

– Ну, я не знаю. Я не можу сказати, що я снайпер… У мене велика повага до снайперів, тому що потрібно бути дуже терплячим… А я нетерпляча людина. Тому я не можу сказати, що в мене якісь досягнення у дистанціях. Але те, що я стріляю дуже влучно, – це 100%.

– По рухливих мішенях також?

– Це найголовніше.

– Скільки мов ти знаєш?

– Я знаю, на жаль, кацапську мову. Дуже хочеться її забути. Але я зрозумів, що це круто: вони нашої мови не знають, а ми їхню знаємо. Це наша перевага. Українська мова. Англійська – це моя перша мова. Арабська у 40 діалектах різних. Французьку, іспанську.

– Ти кажеш, найпершою була англійська. А далі які мови вивчав? І яка тобі найскладніше давалася?

– Ну, я думаю, що найскладніша – це остання. Це українська мова. Перша – англійська, тому що я навчався у Бейруті, ми вчилися англійською. Арабська – просто мова, там усі спілкувалися нею. Потім я приїхав в Україну, коли мені було 20, і я почав вивчати кацапську мову. В Одесі всі розмовляли нею... Я хотів потрапити на телебачення, і пам’ятаю, як пішов до кіностудії, щоб знищити мій акцент. У мене був прикольний арабський акцент. Я так стіснявся... Ой! Блін, ну, це моя країна, повагою до країни буде розмовляти правильно, без акценту. Чому я не навчався одразу української? Не знаю. Ну, от була кацапська.

– А можеш сказати, як буде арабською "Слава Україні – героям слава"?

– Ух ти!.. Зараз, секунду. Єхмі Україна – баталь єхмі.

– Круто. Красиво.

– Так. Мені здається, так правильно.

– Де твої батьки зараз?

– У мене немає... Вони давно залишили мене тут і чекають на мене там…

– Вибач, я не знала.

– Нормально.

– Коли це сталося і як?

– Мама пішла від раку. А тато – серцевий напад...

– А скільки тобі було років?

– Мені, здається, було 14–15. Тато помер, коли мені було 25–26... Я вже був в Україні.

– Хто тебе виховував після того, як мама пішла із цього світу?

– Це Бейрут, там ніхто не виховує своїх дітей. Там вулиця виховує дітей. Якщо хтось був у Бейруті у найбідніших кварталах, вони називаються Буржніл-Баражня... Це як бідні райончики в Ріо. Якщо хтось там був, ті зрозуміють… Там кидають на вулицю. А якщо ти хлопчик – у тебе немає шансів.

– Мама українка в тебе? З Одеси.

– Так. Я народився в Одесі.

– Для неї було важко прийняти іншу культуру і переїхати з батьком?

– Для неї – ні. Для неї було ок. А от для дідуся і бабусі в Україні було дуже важко. По-перше, тоді був Радянський Союз. Дідуся звільнили з роботи за те, що мама почала зустрічатися з арабом. Але ми навіть не араби, а ліванці... Ми, фінікійці, не вважаємо себе арабами. Якщо йти по історії, фінікійці – це древні греки. Але тоді для Одеси це був капець. Дідусь образився на маму, сказав, що він не дозволяє з ним зустрічатися. І – раз! – вони одружилися. І тільки тоді, коли дідусь дізнався, що я на підході, він пробачив маму. Усе було ок. Але мамі було нескладно. Вона завжди любила пригоди, їй було цікаво. І вона дуже любила тата. І тато любив її.

– Даніелю, у Бейруті в тебе було бідне дитинство?

– У мене дитинство все було бідне. Ну що значить "бідне"? Вважаю, я був найбагатшою дитиною, я себе вважаю багатим. У мене було все. Я дізнався, що таке кросівки, у 10 років. Nintendo я побачив у 18. Не тому, що в мене не було грошей на них, а тому, що мені було нецікаво. Я жив на вулиці, я працював… Я знаю, що таке працювати руками.

– Із якого віку ти почав працювати? Ти навіть взуття чистив на вулиці, так?

– Вісім. Це була моя перша робота. Я її обожнюю. [Батько] домовився з поліцейським. Не знаю, мабуть, тут по-іншому, але там були поліцейські, які стоять на вулицях, змінюються по годинах... І з ними треба було домовитися, хто може працювати на вулиці. Потім усе було: і заправки, і ресторани, і квіти, і все, що хочеш. Я ходив у школу перший рік реально босим.

– Я тебе зараз слухаю і думаю: "У наших-то дітей інше дитинство". І часто ті батьки, у яких дитинство було бідним, хочуть для своїх дітей зробити його максимально заможним. Зараз у тебе є донька Санта-Луна. Мою найстаршу звуть Санта-Марія.

– Ух ти!

– Їй уже майже стільки, скільки було тобі, коли ти пішов на вулиці чистити взуття... Ти уявляєш, щоб твоя донька пішла працювати?

– Я у вісім років був щасливий. Луна зараз, мабуть, нещаслива тільки через те, що війна в її країні… Але тоді теж була війна у Лівані. Думаю, вона нещаслива тому, що ми не разом, тому що є дистанція. Але вона щаслива всередині. Вона навчається, малює, танцює, ходить на кемпінги. Мені здається, найголовніше – бути щасливим. Неважливо, є у тебе п’ять копійок у кишені чи немає. Найголовніше – щоб вона могла думати, щоб могла розуміти, що таке щастя. Найголовніше – щоб вона, як і я… Я міг прийти до своєї мами і сказати: "Мамо, накосячив, вибач, мені погано – порадь мені щось". Це було дуже рідко, тому що я був складною дитиною, мало розмовляв. Але якщо вона захоче працювати, хай іде працювати. У мене немає питань до цього. І в мами теж, я думаю, немає питань. Найголовніше – щоб вона розуміла, що вона хоче. І в неї все вийде.

– Які подарунки тобі на день народження дарували? І які подарунки ти своїй донці даруєш?

– У мене не було подарунків. Мої подарунки – провести час із родичами, із мамою, татом, з усією сім’єю. У Лівані в нас велика сім’я. І це було так круто – збиратися. Найчастіше я працював у свій день народження. Мій останній день народження перед 24 лютого я працював ведучим на іншому дні народження. Якщо ти не втомлюєшся від своєї роботи, це означає, що ти щасливий, робиш те, що тобі подобається.

– Які ти подарунки доньці даруєш на день народження?

– Це завжди декілька подарунків. Останній подарунок перед 24-м – iPod із навушниками JBL. Чому не телефон? Я вважаю, що дитині не потрібен телефон. Вони завжди можуть попросити маму подзвонити комусь. Але в неї є там FaceTime. Я тільки зараз зрозумів, який це класний подарунок, тому що вона може зателефонувати мені у будь-який час, написати: "Люблю тебе". Блін, який класний подарунок! Це більше подарунок для мене, ніж для неї. Перед цим ми поїхали з нею в Єгипет.

Желаю Путину, чтобы он съел бобов и сел на теплое

– Даніелю, після перемоги ким ти себе бачиш? У принципі, можеш піти у політику…

– Ні-ні.

– ...у кіно. Ти можеш продовжити на телебаченні чи в YouTube... Ти можеш залишитися в армії і стати генералом. Що ти хочеш?

– Я хочу просто бути щасливим. А якщо ми говоримо про роботу... Мені дуже подобається бути військовим. Я це зрозумів, тому що я завжди хотів бути військовим. І коли я став військовим у 17–19 років, потім поїхав в Україну... Думаю, я б хотів залишитися військовим. У мирний час я б хотів бути тільки актором. Я люблю кіно. Я дуже хочу, щоб наша країна після війни і після будування всього могла вийти на світовий кіноринок. Я б дуже хотів, щоб люди їздили народжувати дітей в Україну, а не в Америку. Щоб наш паспорт був чимось, за чим люди бігали. Я б хотів мати дві професії: залишатися військовим і бути актором. Не шоуменом, не ведучим, не співаком.

– Що ти хочеш побажати воєнному злочинцю Путіну й усім росіянам, котрі його підтримують?

– Чтобы он съел бобов и сел на теплое. Я ніколи не ненавидів так людей, як ненавиджу його. І всіх тих, хто там сидить. Я взагалі дуже добра людина. Але якщо ми говоримо про захист країни, для мене не проблема забрати життя. Але я так ненавиджу їх усіх! Я вважаю, що їм просто немає місця у цьому світі.

– Даніелю, я тобі дуже дякую за інтерв’ю. І бережи, будь ласка, себе, бережи Україну. Слава Україні!

– Героям слава! Дякую тобі.

– Дякую.