Зелений Клин: Історія українців на Далекому Сході, - Снєгирьов

Ще 100 років тому землі на Далекому Сході Російської імперії називали Зеленою Україною, Далекосхідною Україною або Зеленим Клином. На тодішніх мапах ця територія позначена як "Державна колонія України".

Зелений Клин, Зелена Україна, Закитайщина – історична українська назва території Приамур’я (Зовнішня Маньчжурія) – південної частини Далекого Сходу, у нижній частині річки Амур і над Тихим океаном; площею близько 1 млн кв. км. Найбільші міста – Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ-на-Амурі, Усурійськ.

На Далекому Сході українці почали масово селитися ще після того, як ці землі у 1858–1860 роках увійшли до складу Російської імперії.

У лютому 1858 року Російська імперія зберегла за собою лівий берег Амура. У цей час Китай вів Другу опіумну війну з Великою Британією та Францією і був значно послаблений як у військовому, так і економічному сенсі.

31 травня 1858 року командир 13-го Сибірського лінійного батальйону Дяченко заснував військовий пост Хабаровка. Згодом це козаче поселення, засноване уродженцем Полтавщини, стало найбільшим містом Далекого Сходу.

У самому Хабаровську був окремий район, заселений переважно українцями, – "Хохлацька слобода". А неподалік розташовувалася "Дальнєхохлацька слобода". 1918 року ті райони перейменували в "Українську" та "Дальньоукраїнську" слобідки. Нагадує про ті події назва однієї з центральних вулиць сучасного Хабаровська – Слобідська.

Тоді ж у 1858 році на лівому березі Амура переважно українські поселенці засновують місто Благовєщенськ.

У 1860 році за підсумками поразки Китаю у Другій опіумній війні був підписаний Пекінський трактат. Згідно з його пунктами значно розширювалися межі Російської імперії. На думку професора Петра Кралюка, "Китай стояв на межі дезінтеграції. І, звісно ж, під тиском Російської імперії Китай був змушений піти на такі поступки".

У 1882 році російський уряд вирішує організувати переселення морським шляхом. Переважно – для мешканців Центральної України. Наприкінці XIX століття першими селянами, що поселилися в Примор’ї, стали вихідці з Чернігівської та Полтавської губерній. На Далекому Сході селянам безкоштовно, окрім вартості проїзду за рахунок держави, виділяли продукти харчування на пів року, до 100 рублів на будівельні матеріали, насіння, двох волів, одну корову і 100 десятин землі. Для порівняння, в Центральній Росії середній селянський наділ становив 3,3 десятини, а в Чернігівській губернії – 8 десятин.

Одеса довгий час була головною сполучною ланкою з російським Далеким Сходом. У 1883 році з Одеси до порту Владивостока прибувають перші пароплави з українськими переселенцями. На їхньому борту 150 українських селян переважно з Чернігівщини.

Примітно, що за перше десятиліття російської колонізації Примор’я вихідці з України склали 89,2% всіх переселенців. У 1892–1901 роках сюди приїхало понад 40 тисяч українських селян, які склали 91,8 % всіх колоністів Примор’я.

Темпи переселення українців на Далекий Схід значно зросли із запуском залізниці. З кінця ХІХ століття по 1916 рік на Далекий Схід з України виїхало понад 276 тисяч осіб, що становило близько 56 відсотків від загальної кількості переселенців у цей край.

За інформацією історика П. Кралюка, українські колоністи заснували розгалужену мережу своїх поселень з досить красномовними назвами – Київ, Хрещатик, Чернігівка, Переяславка, Ромни, Полтавка, Харкове, Василькове, Біла Церква, Житомирка, Хмельницьке, Золотоношка. Крім того, було створено два Чернігівські райони – один на Амурі, другий – на Уссурі. І два Київські райони.

Утім, українці, які багато зробили для розвитку цього регіону, не мали нормальних умов для національно-культурного життя. Під забороною були українські школи, преса, громадські організації. На той час в Російській імперії діяв сумнозвісний Емський указ.

Цим указом вводилася заборона на викладання, ведення документів українською мовою, її використання у музиці та церковних службах. Указ забороняв як друк на території імперії, так і ввезення з-за кордону книг, надрукованих українською мовою, а також постановки україномовних театральних вистав і концертів. Навіть друк нот з українськими текстами підпадав під заборону.

Та все ж на Далекому Сході в останні роки ХІХ століття гастролювали українські театральні групи, згодом з’явилися свої театральні аматорські гуртки. Українські вистави ставилися в Порт-Артурі, Владивостоці, Благовєщінську, Хабаровську й інших містах краю. Поширювалися українські книжки.

Революція 1905–1907 років створила певні можливості для розгортання українського руху. Емський указ втрачає свою силу. Відразу починають формуватися українські громадські організації у Зеленому Клині. Перша така організація була створена у 1907 році у Владивостоці. У 1910 році було засноване товариство "Просвіта" в Нікольсько-Уссурійському. У 1911 році у Благовєщінську був заснований "Український клуб".

У 1910 році міністр внутрішніх справ імперії Столипін видає циркуляр, яким фактично забороняється діяльність національних організацій. На думку російського можновладця, вони сприяють загостренню початків національної відокремленості і розбрату. "Інородні товариства, включно з українськими і єврейськими, закривати", – йдеться у циркулярі.

За даними історика В'ячеслава Чорномаза, єдиною легальною організацією українців Зеленого Клину залишається "Український клуб" у Благовєщінську.

Під час революції 1917 року у всіх містах Далекого Сходу з'являються українські громади: у Владивостоці, Нікольськ-Уссурійську, Імані, Хабаровську, Свободному, Читі, Верхньоудинську (нині Улан-Уде). Їхня основна мета – "національне об'єднання та надпартійність, представлення та захист інтересів українців".

Далі буде...