Жінка, що живе на кладовищі. Вона поховала «Всесвіт» на імʼя Андрій і лишилася поруч, хоча є домівка та діти

У Галини Кобзар є багато ідей, через які можна потрапити в тюрму. Наприклад, спалити «московську» церкву на кладовищі, що вона поривалася зробити не раз. Але жінка не хоче до вʼязниці, має здогадку, що то — не найкраще місце для матері трьох дітей. Її Стасові — 16, Владі — 10, а Северину — три. У найменшого татові очі.

Тато загинув на війні. Його звали Андрій Рудюк, але Галя кличе його «Всесвітом». Перед тим, як привезти «Всесвіта» на цвинтар, вона два дні пролежала з ним у морзі, а після похорону і сама переїхала на кладовище. Там було темно, лежали груди багнюки й сміття, а навколо блукали волоцюги і крали квіти з могил. У Галини натомість були гаряча вдача і деревʼяна палка. Завдяки першій вона відкриває двері в кабінети посадовців. Другою бʼє крадіїв і «московських попів», які облаштувалися біля «полеглої величі». Свою особисту війну на цвинтарі за памʼять загиблих вона розвʼязала два роки тому і вже майже перемогла. Тепер там — алея полеглих героїв на 700 могил з памʼятниками і флагштоками. Щоб загиблих героїв бачили перехожі з вулиці, Галина «знесла» цвинтарну стіну. А могилу Андрія підсвічують ліхтарики — її «видно з космосу». Кореспондентка «Бабеля» Катерина Лихогляд провела день із жінкою, що «живе» на кладовищі. Занурилась у її біль і війни, і побачила, скільки життя розгорнулося навколо «тих, хто ніколи не має померти».

Галя всьому дає імена

Нескінченне поле синьо-жовтих прапорів на алеї полеглих воїнів на Берковецькому кладовищі в Києві. Серед цього поля в шостому ряду лежить Галинин «Всесвіт». «Кицю, привіт! Що ти тут робиш? Лежиш? Ну, звісно, а що ж йому робити?» — вітається вона з чоловіком.

Жінка цілує могильну плиту і вмощується поруч на садову гойдалку — тут вона сидить з ранку до вечора. З фото на плиті яскраво-блакитними очима дивиться усміхнений Андрій. Цю світлину зробив його побратим, коли чоловікові вдалося перехопити ворожу «пташку» і підірвати нею ж позицію росіян. «Дивіться, який красунчик, правда? Дуже гарний. У мене хороший смак. У нього дуже цілувальні щоки. Я в жодної людини більше у світі не бачила таких щік — суто для цілування, — каже Галина. — Мені дуже важко насправді живеться. Такий супермій чоловік. Це складно, коли втрачаєш світ. Але що ж».

Навколо могили Андрія квітник. На могилі — свіжі хризантеми, розмитий дощем дитячий малюнок і купа ліхтарів. «Уночі його видно з космосу!» — гордо каже Галя.

«Всесвіт» загинув у травні 2024 року в Серебрянському лісі, загинув миттєво — уламок пробив аорту

Це найбільша артерія в організмі людини, яка постачає насичену киснем кров до всіх органів.

Галя дві доби пролежала з Андрієм у київському морзі. «Я його обійняла. А він же прямо лежить. То я плече йому відігріла. І через фізичні процеси, які відбуваються з тілом після смерті, як воно розморожується, я чую, що кров ходить. Я кричу: “Він живий!”. А мені кажуть: “Може, ти додому вже підеш нарешті?”. Отак було».

Ще до похорону в куточку біля ліфта будинку, де виріс чоловік, Галя зробила місце памʼяті. А далі був цвинтар. Прийшов брат Андрія, прийшов побратим. «А далі — склейка», — жінка погано памʼятає період після.

З-за памʼятника Андрія Галина дістає деревʼяний дрючок. Цю палку звати Марфа. Галина всьому дає імена. «Хто тільки від Марфи не отримував п*здюлей. Вона в мене в павутині, бо давно не працювала», — посміхається жінка.

Уперше Галина задіяла Марфу, коли запідозрила, що місцеві волоцюги крадуть речі з могил. Це було в липні 2024-го. Через декілька місяців після Андрієвої смерті жінка оздобила могилу ліхтарями — «бо він був дуже світлий». Одного дня вона прийшла до чоловіка і побачила, що ліхтарики поцупили. Галина запідозрила молодого безхатька, що часто бродив по сектору. Простежила за ним і знайшла два велетенських пакети з іграшками, ліхтариками, гірляндами й цукерками: «Я пішла туди в лісочок, а він там спить. Боже, як я його била! Я так сильно лупашила, досхочу!».

Галя показує палку Марфу.

Наступного разу жінка взялася за підозрілу бабцю. «Ходила тут така свята, молилася біля кожної могили». Галина святим не вірить — з торби літньої жінки вона витрусила крадені речі. А тоді постановила — ніхто з чужих не зайде на територію поховань воїнів: «Я поважаю всі звичаї і традиції, але не тоді, коли ви, с*ка, крадете, — це взагалі не те саме. Якщо ви не вмієте брати тільки цукерки, то ви тут не ходитимете».

Галина стала ходити скаржитися до голови «Муніципальної охорони» Києва на бездіяльність патрулів: «У нас тут був один Коля. Замість того, щоб патрулювати, він катався біля церкви на велосипеді. “Коля-роверист” я його називала».

На ділянці декілька разів міняли охорону — перш ніж вона пройшла випробувальний термін у Галини. «Я кажу: оцей погано працює, оцей сидить у будці, не вилазить, оцей отак. Я можу їм дозволити відпочити, поки я є на ділянці, бо якщо є я, сюди ніхто не лізе», — каже жінка.

Коли Галина вперше взялася до бою, на секторі поховань полеглих на війні рідні місили ногами болото — тут не було ані дороги, ані освітлення. Серед могил валялося сміття, а довкола вешталися безхатьки. «Тут [на ділянці кладовища] колись був смітник. Я колись бачила, як копали могилу у восьмому ряду і викопали шину, таку велику — від трактора чи хто знає».