"Наведіть порядок у тилу або ми поміняємося!", — єдина в ЗСУ жінка-комбат поділилась думками про ТЦК та брак людей на фронті (відео)

Патріоти України пропонують ознайомитись з інтерв'ю, котре дала журналістці Ірині Сампан, видання Цензор.нет, командир батальйону 141 окремої механізованої бригади.

"Війна — це місце, де ти або ростеш, або помираєш". Народилася в Росії, виросла в Києві, а сьогодні вона - єдина жінка-командир батальйону безпілотних систем у 141 окремій механізованій бригаді.

У новому випуску "На лінії вогню" журналістка Ірина Сампан спілкується з командиркою батальйону з позивним Гайка. Пройшовши шлях від парамедикині "Госпітальєрів", евакуаційної медсестри та командирки стрілецької роти на Покровському напрямку, Гайка очолила підрозділ безпілотних систем. В інтерв’ю вона відверто розповідає про те, як виборювала авторитет серед чоловіків-підлеглих та чому жінки в управлінні батальйоном можуть бути ефективнішими за чоловіків.

Також у випуску — жорстка правда про ситуацію в кілзоні на Олександрівському напрямку, дуелі FPV-дронів у повітрі, роботу "Вампірів", зрадників серед цивільних і гостру реакцію на події навколо ТЦК та ставлення тилу до військових.

Ірина Сампан: Ви єдина, якщо не помиляюсь, жінка у ЗСУ на посаді командирки батальйону. Чи йшли ви до цього свідомо, чи це сталося випадково, і як взагалі вас приймав колектив?

Гайка: Я вважаю, що хорошим командиром батальйону неможливо стати, якщо ти цього не прагнеш. Коли людину підвищують до офіцера, то зазвичай старші по званню запитують: "На яку посаду в майбутньому ти плануєш претендувати?" Я тоді відповіла: "Я ще й ваше місце займу, комбригом стану". Власне до цього я ще йду. Мій шлях був жорстким, але я все чесно проходила за посадами, як то вимагається.

Ірина Сампан: Як вважаете, чому так мало жінок на таких посадах?

Гайка: Жінка краще би впоралася з посадою командира батальйону або бригади, ніж чоловік. Жінки — багатозадачні. Вона одночасно може доглядати за дитиною, фарбувати очі, дивитись фільм, готувати їжу, перевертати млинці і при цьому думати, що їй потрібно купити. Саме так влаштований побут. Приблизно цим займається командир рівня бригада-батальйон: тактики, стратегії, тили, підвози — це все має крутитися в голові. У жінок це виходить на відмінно. Чоловік може зосередитися лише на одній конкретній задачі.

Але щоб стати командиром батальйону, потрібно пройти піхоту. А це дуже складно — там треба буквально вижити. Я пам'ятаю лише одну жінку-піхотинця, яка загинула, — кулеметницю в Юнаківці. Вона служила в сусідній роті. Ще згадую дівчину зі "Шквалу" у 68-й бригаді, з позивним Кума. Спочатку в неї не виходило стріляти, я готувала її до виходу. Але коли почалися штурмові дії, вона повністю взяла на себе управління, почала керувати чоловіками — і всі були шоковані. Провела кілька штурмів, дістала поранення, чудово себе проявила. Наскільки знаю, зараз вона служить кухарем.

Ірина Сампан: Як ви вирішили піти служити?

Гайка: Росіяни прийшли в мою країну. Я їх не кликала. Два дні я подивилася на все це і подумала: мабуть, без мене не впораються. Пішла до "Госпітальєрів". Разом з екіпажем працювали у 68-й бригаді кілька місяців. Потім мене запитали: "А чому ти не мобілізуєшся?" Так я й зробила. Спочатку була евакуаційною медсестрою. Ми працювали на стабпункті, евакуйовували поранених. До речі, це була моя найулюбленіша робота. Попри те, що бачиш людей буквально розірваними на шматки, кожного разу думаєш лише про одне: "Хоч би довезти". І коли вдається — розумієш, що недарма прожила цей день.

Ірина Сампан: А зараз такого відчуття немає? Ви керуєте великою кількістю людей.

Гайка: Коли керуєш батальйоном, постійно стикаєшся з величезною кількістю проблем. Більшість із них дрібні й могли б вирішуватися без мене, але їх настільки багато, що вони займають увесь день. Ми починаємо працювати о п'ятій ранку — тоді в мене вже перша доповідь. Остання — близько восьмої вечора, але зазвичай працюю до десятої-одинадцятої ночі.

І це ще якщо все йде у штатному режимі. Буває, забуваєш поїсти. День настільки довгий, що вже не пам'ятаєш — це було сьогодні чи вчора. Втрачається відчуття часу. А результат своїх рішень іноді бачиш лише через два-три місяці.

Ірина Сампан: На яку посаду ви стали у 68 бригаді?

Гайка: Перші 6 місяців я була евакуаційною медсестрою. Потім мене забрали в бойову підготовку. Там організували групу інструкторів з хлопців-штурмовиків, а я — групу парамедиків. Згодом я прийняла стрілецьку роту у 68-й бригаді. Ми стояли саме перед Покровськом. У бік Селидового є два села: Даченське та Зелене. Спочатку моя група була на Даченському, потім ми перемістилися в Зелене — займалися обороною цих двох сіл.

Ірина Сампан: Чи слухали жінку-ротну?

Гайка: Прекрасно слухали! Насправді головне — викликати у них паніку. Коли я приїжджаю до них в рожевому светрі, кажу: "Так, я ваш командир роти, вдягайтеся, йдемо на фронт". І я з ними туди виходжу — люди в шоці, але всі сприймають мене. Як виявилося, далеко не всі командири рот ходять на виходи. А для мене це важливо. Як тільки я прийняла батальйон, одразу за тиждень пройшлася по всіх позиціях. У разі переміщення позицій, я перша йду копати разом з командиром роти та головним сержантом роти.

Ірина Сампан: Тільки так можна заслужити авторитет?

Гайка: Можна по-різному. Можна просто працювати, але це трохи довше. Ми ж на фронті. Я не вважаю себе десь вище чи краще. Якщо ти від людини щось хочеш, покажи їй, як зробити. Найбільша проблема в армії, коли приходять і кажуть: "Так погано і отак от не треба". То покажіть, як зробити, як не потрібно робити — я і сама здогадуюся!

Ірина Сампан: А було таке, що вам казали: "Мною "баба" командувати не буде ніколи"?

Гайка: О, привіт Артисту. Зараз це один із моїх найвідданіших побратимів, водій БТР. Це сталося після того, як мене перевели із 68-ї у 156-ту бригаду. Я приїхала на Рівненський полігон, подивилася на все й сказала: "Можна назад? Ось документи, підписуйте — я поїхала". Але мене не відпустили. Сказали: "Приймай роту".

Заходить Артист, дивиться на мене й каже: "Ага, баба? Я не піду". Я доволі емоційно пояснила йому свою позицію. Він відповів: "У такому тоні зі мною говорити не можна". Він у нас вихований чоловік.

У мене був свій ритуал. Щонеділі ми всією ротою збиралися на шашлики, говорили, спілкувалися. Якось він каже: "Ніколи б не подумав, що буду під каблуком". Я відповіла: "Брате, думай, що ти не під каблуком, а під спідницею". Усі розсміялися, він почервонів. А коли я переводилася, за мною пішли 25 бійців. У мене в роті не було жінок.

Ірина Сампан: Деякі командирки кажуть, що не хочуть бачити жінок у своєму підрозділі. Чому?

Гайка: Коли мене називають "командиркою" чи "парамедикинею", я сприймаю це як прояв неповаги. Я — командир, а не командирка. Кухар — це професія, і вона не має жодного стосунку до гендеру.

Наприклад, коли звучить: "Бажаю здоров'я, панове офіцери та офіцерко". Я теж — "панове офіцери". Не хочу, щоб мене виділяли лише тому, що я жінка. Я працюю так само, як усі, і ставлення до мене має бути таким самим — ні кращим, ні гіршим. Тим більше, що мені й так доводиться працювати утричі більше, щоб довести свою професійність.

Так, якщо жінки прийшли працювати, вони будуть працювати. Проблема у малій відсотковій вибірці. Припустімо, у мене є рота зі ста чоловіків, з яких десь 20 будуть прямо "зубрами", на яких усе тримається, яким я поставила завдання, і про нього забула — вони виконують. Ще там чоловіків 40 будуть нормальними виконавцями. Ще чоловіків 40 — це будуть алкаші. Зі 100 осіб я можу вибрати 20.

А коли жінок у підрозділі всього одна, дві чи п'ять, такої вибірки просто немає. Тому робити висновки про всіх жінок за кількома людьми — неправильно.

Ірина Сампан: На захист фемінітивів скажу, що це питання звички. Українська мова дуже гнучка, а фемінітиви роблять жінок видимими в професіях. Якщо ми говоримо "офіцерка", це означає, що жінки теж працюють на цих посадах, і вам треба це враховувати.

Гайка: Не кожен офіцер — командир. Командир і начальник — це різні речі.Командир — це людина, за якою йдуть. У неї є команда, є ядро. Якщо я зараз скажу: "По машинах, погнали", то сюди приїдуть п'ятнадцять людей зі зброєю, навіть не питаючи, куди ми їдемо. Оце командир. Начальник — це людина, у якої є підлеглі, але не команда. І якщо командиру потрібно, щоб до нього ставилися по-особливому, бо він жінка, чоловік, дитина чи дідусь, — це вже не командир. Командир — це про лідерство, довіру і відповідальність. Не про стать.

Ірина Сампан: Хочу ще поговори про ситуацію на Олександрівському напрямку. Яка тут активність ворога? Що наразі відбувається в кілзоні на вашій ділянці відповідальності?

Гайка: Ми зараз перебуваємо в стані активної оборони. Десь нас намагаються продавлювати, десь ми даємо відсіч. Намагаємося працювати всією бригадою повноцінно. Складова БПЛА на цей момент — важлива. Нещодавно у нас розбирали піхоту; одразу піднімаються й FPV-хі, починаємо працювати по ЗПМ противника, тобто вибиваємо їхні ЗПМ — рятуємо піхоту, перестають по них працювати, вони встигають зайти в укриття.

Не буде FPV, не буде мавіків, не проведемо розвідку, не відпрацюємо — загине піхота. Тому зараз бригада працює досить злагоджено, незважаючи на те, що її буквально збирали побатальйонно. Ще рік тому це були відряджені батальйони, її почали згрібати докупи, і зараз у нас і людей більше стало в бригаді, і батальйони збільшилися.

Ірина Сампан: Наразі найближче до лінії FPV-шники?

Гайка: Я б не сказала, тут є низка факторів. Найдовше по позиціях іти мавікістам. FPV-шники у мене залітають і покривають 30–40 кілометрів. А мавікісти у районі десяти. Тому найближче до противника — це позиції мавікіста.

Ірина Сампан: І вони пішки йдуть?

Гайка: Так. У цьому й полягає головна проблема кілзони: противник системно вибиває нашу логістику. Іноді бувають короткі періоди затишшя — ймовірно, вони перекидають підрозділи. Буквально три тижні тому по логістиці стало трохи спокійніше, але зараз, схоже, знову зайшов "Рубікон" і FPV знову почали працювати по наших "Вампірах".

Ворог намагається позбавити нас можливості доставляти все необхідне на передній край. Мінує під’їзди й основні дороги, через що підриваються автомобілі. Вони скидають міни, ми намагаємося їх знищувати скидами. Тепер противник краще їх маскує: загортає в ганчір’я, ховає у зім’ятих пляшках чи банках. Тому, якщо бачите на дорозі банку з-під енергетика, краще її не чіпати.

Ірина Сампан: І вони розкидають міни по місцях, де ще є цивільні?

Гайка: Так. Ми постійно просимо цивільних виїжджати й пропонуємо допомогу з евакуацією. Але в таких селах, як Гаврилівка чи Підгаврилівка, люди досі залишаються. Що довше триває оборона, то менше їх там стає: хтось виїжджає, хтось гине.

Ще коли я служила в піхоті, один мій боєць приїхав до місцевих і сказав: "Я вам навіть грошей дам, тільки виїжджайте. Зараз приїдемо броньованою машиною і заберемо вас". Вони відмовилися, а потім завели росіян, які вбили моїх людей. Виявилося, що це були "ждуни".

Ірина Сампан: Скільки у вас один екіпаж FPV за день чи за зміну витрачає дронів?

Гайка: В середньому за день десь 15 FPV-дронів. Є різні екіпажі, літають на різних бомберах. Є "Молнія", їх менше літає. У мотопіхотному батальйоні в нас є дуже сильний FPV-розрахунок — вони можуть виконувати по 25–30 вильотів на день. У першому батальйоні також є фахівці, які роблять близько 20 вильотів. Усе залежить від обстановки. Частина дронів постійно патрулює, знаходить цілі й одразу їх уражає.

Сьогодні вранці, наприклад, рухалася колона противника. За дві години ми витратили приблизно 20–30 дронів і повністю її "розібрали".

Ірина Сампан: А наскільки зараз важко знайти точки злету противника? Наскільки вони вже адаптувалися?

Гайка: Знайти точку злету можна — розвідка працює. Складніше її знищити. На превеликий жаль, з того боку теж є люди, які думають. Вони вкопуються, укріплюють позиції й добре їх маскують.

Ірина Сампан: Ви у таких випадках викликаєте артилерію чи намагаєтесь "розібрати" позицію самостійно?

Гайка: Ми завжди передаємо координати начальнику артилерії й водночас намагаємося працювати своїми силами. Усе залежить від розташування цілі. Якщо це підвал із бетонним укриттям, зрозуміло, що самі ми його не знищимо. Ми передаємо на бригаду, іноді бригада ще передає вище, і працюють КАБами — підключаються всі. Інколи "Вампіри" відправляємо.

Населений пункт — це одні засоби, бліндаж — інші. Ще залежить від бліндажу і як давно в ньому сидять. Якщо тільки зайшли, то це легка здобич. І там парою FPV-шок або запалювалку кинули, воно все загорілося, вони повибігали, усіх забаранили, усі щасливі.

Ірина Сампан: А скільки ви витрачаєте ресурсів на логістику у відсотковому співвідношенні?

Гайка: На позиції мавікістів ми заносимо в середньому десь три вильоти на день. Тому що це завжди бензин, вода, плюс їжа — це вже три вильоти. Ще періодично носимо дрони, акумулятори, антени, екофлошки, генератор. Загалом, періодично все це ламається.

Ірина Сампан: Як ви бачите взагалі продовження дронового технічного прогресу?

Гайка: Передбачити складно, але, думаю, дедалі більше уваги приділятимуть мідлстрайкам — системам, які працюють на більшій глибині.

РЕБ і фахівці з радіоелектронної боротьби зараз дуже ефективні. У мене щодня машина може робити по чотири-п’ять виїздів, і завдяки РЕБ вона повертається, а хлопці залишаються живими. Але це постійна гонитва. Сьогодні ми працюємо в певному діапазоні частот, а завтра противник переходить на інші. Зараз вони, наприклад, намагаються опускатися на нижчі частоти.

Це схоже на гру в карти. Ми вигадали розвідувальні дрони — вони побачили й скопіювали. Складається враження, що в нас краще працюють мізки, але в них більше фінансування.

Їх більше, країна більша, але складно мізками змагатися з масою. Ми досі знищуємо противника у співвідношенні, яке перевищує наші втрати, але вони йдуть масою. Кілзони збільшуватимуться, ставатиме все складніше заходити на позиції, і ходити доведеться все далі й далі. Але за останні рік-два, як показала практика, нічого наднового, що би здивувало — не з'явилося.

Наприклад, зараз у мене летить дрон, його збиває FPV. Я відправляю FPV, і у мене вже в повітрі починається просто Star Wars, тому що у мене дві FPV-хи б'ються за "Вампір". Виглядає абсолютно космічно. При цьому людина фізично не бере участі. У дронів десь повітряна війна своя, людина сидить внизу в окопі і фізично не бере участі у бою. Але від цього теж дуже складно відійти.

Переможе, мабуть, фінансування. Ну, або мізки. Війна — дуже динамічний процес, тому, можливо, виграємо мізками. Якщо ми встигаємо розробляти швидше, ніж вони, ми на цьому й виграємо. Навіть якщо противник щось копіює, то ми вже нове вигадуємо.

Ірина Сампан: Як ви сприймаєте новини про напади на ТЦК, як перевертання машин у Львові і реакцію суспільства на це?

Гайка: Я майже не читаю новин і намагаюся не затримуватися на "цивілці". Раз на два-три місяці можу відпроситися на кілька днів: пройти лікарів, забрати форму, поміняти літню на зимову — і повертаюся назад.

Ми тут помираємо й закінчуємося. Мене ображає, коли кажуть, що військові після повернення наведуть лад у країні. Особисто я не збираюся цього робити. І мої хлопці теж. Ми всі пройшли через таке, і після цього приїхати і боротися з несправедливістю у тилу? Для чого ми тоді вас всіх там лишили? Щоб ви подбали про наші родини, про наших дітей!

Це дуже складний момент. Якщо ми воюємо, ми одна країна і ми хочемо перемогти або ми продовжуємо воювати, ну то будьте ласкаві тоді — приходьте, призивайтеся. Так, ТЦК неправі. Ну так і ви ж не йдете! Прийдіть, поміняйте нас. Дуже зручно кричати: "Слава Україні!" а потім казати: "ТЦК-шники під*раси", бити ТЦК-шників, а потім дивуватися, що фронт провалюється.

Тому це дуже складне питання. Я думаю, що, напевно, найправильніше рішення — провести просто голосування всією країною, де буде два пункти: перший — ми приймаємо умови якогось миру і відпускаємо всіх військових, другий пункт — "я мобілізуюсь".