Час дієвих рішень

Дедалі частіше говорять, що війна з росією триватиме до виснаження.

Героїчні рейди, наукові винаходи – усе це посилює наші позиції. Але Перемога – не завтра.

Щоб виснажилась росія, Україні треба постійна і зростаюча підтримка союзників. Інакше – біда.

На жаль, Дедалі частіше говорять і про те, що підтримка перестає бути безумовною.

Нам може це не подобатися, це може справді бути несправедливим – проте нам ніхто нічого не винен.

Колективний Захід почувається цілком безпечно за ядерною парасолькою і з опорою на військову і економічну міць США.

Безсилля росії якось протидіяти розширенню НАТО тепер уже і на Фінляндію та Швецію показує реальну спроможність кремля здійснити погрози «дійти до Ла Манша».

У світі це знають.

Позитивний шок від того, як українці зірвали бліц-криг путлера, від вправності Збройних Сил і єднання народу – уже спрацював. Нам у терміновому, пожежному порядку дали те, що можна було «взяти і дати».

І цього вистачило, щоб зупинити просування ворога на Донбасі і відкинути його на Харківщині і Херсонщині. І стримувати російський бульдозер – проте, повільно відступаючи.

Тривала війна має свої закономірності. Чи не найголовніша – вона змінюється.

Притому не лише ситуація на полі бою. Не лише номенклатура зразків озброєнь, тактичні прийоми і стратегічні знахідки.

Змінюється весь комплекс відносин навколо війни.

Зокрема, змінюються ставлення і відчуття людей, які беруть участь у війні, або спостерігають за нею, або вважають, що цікавляться нею чи щось про неї знають.

Виграє той, хто відчуває ці зміни ще на попередньому етапі і адекватно готується до наступного.

Так от: старі прийоми не діють. Захоплення – скороминуче. Нам за нього уже подякували. Воно перестало виправдовувати перекоси, про які дедалі частіше розповідають новини.

Тим більше, якщо захоплення ґрунтувалось на припущеннях, з яких далеко не всі витримують перевірку реальністю.

Українці бʼються – і це чи не єдине позитивне повідомлення, яке лишається чинним. І воно точно вимагає адекватного забезпечення іншими діями. А от тут є дедалі більше питань.

1) Світ був переконаний, що Україна – демократія, яка бʼється з тиранією.

Нападки на опозицію, ущемлення свободи слова, не обумовлені воєнною необхідністю, зрештою, корупційні скандали не вʼяжуться з цією картиною.

Ворожа пропаганда – а то і просто політики, які хотіли б спрямувати ресурси куди-інде – спекулюють на цьому.

Намагатися ховати це марно – в Україні і навколо море журналістів, експертів, оглядачів. Соцмережі – бурхливі і емоційні. Шила в мішку не сховаєш.

2) Далі. Всі були вражені українською єдністю. Але заголовки західних газет про те, що опозицію не допускають до міжнародних форумів – це не тому, що «опозиція скаржиться».

Це тому, що в демократичних суспільствах прийнято, щоб важливі для нації питання озвучували всі мейнстримні політики від різних сил. І вони дуже дивуються, коли в делегаціях бачать лише «слуг» і їхніх сателітів.

3) Зрештою, Вільний Світ був упевнений, що допомагає «своїм». Із цим зовсім не вʼяжеться політика спецефектів, окриків, істерик і образ. Як би вона не подобалась суспільству, журналістам чи експертам в Україні.

Як би вона не відповідала «нашій правді», нашому розумінню справедливості.

Спробуйте говорити з сусідами в будинку в тональності, яку чуємо з «марафону». А за якийсь час попросіть про послугу…

Настав час змінити підхід. Настав давно.

Проблема в тому, що минулого року можна було здійснити порівняно безболісне переналаштування - а нині доведеться повертати втрачене ставлення.

Прийшов час «довгої дипломатії». Точніше, але скучніше кажучи – системної.

1. Сформувати з усіх політиків (крім екс-регіоналів) і експертів громадянського суспільства групи, які мають діяти по всіх органах влади, політичних організаціях, експертних тусовках, регіонах і електоральних рухах партнерів. Постійно. Змінюючи одна одну, якщо потрібно.

Часто доводиться чути, що «із цим справляться найняті лоббісти».

Не зовсім так. У США, наприклад, лоббісти мають декларувати своїх замовників і гонорари. Як думаєте, яке буде враження від відомостей про те, що Україна випрошує допомогу, і тут-таки витрачає мільйони на лобістів?

2. У розробці і прийнятті рішень в Україні треба повернути консенсусний принцип, який існував у лютому-березні минулого року.

Тодішня єдність і стала основою як ефективності рішень, так і безпрецедентної довіри до них.

А якщо Банкова тягне ковдру на себе – хай не дивується, що і проблеми розхльобувати дедалі частіше доведеться їй.

Маніфестацією єдності мав би стати Уряд національної єдності - але на Банковій тікають від самої ідеї. "Все самі". Результат відповідний...

3. Прозорість і включення опозиції і суспільства не лише в контроль, а і визначення діяльності у критичних оборонних сферах дозволить ухвалювати найбільш ефективні рішення.

Все це – пропозиції з погляду ефективності. Якщо цікавить результат для країни.

Бо якщо влада відмовляється дорослішати – за результат спитають з неї.

В Україні уже були періоди монополії і на силу, і на медіа. Недовго.