"Для Путіна це серйозна політична поразка. Успіхи у спорті - це створення іміджу на міжнародному рівні. А тут Росія постає перед усім світом країною, яка бреше", - екс-КДБіст Попов

Спорт - це політичний інструмент, його успіхи демонструють політичну та економічну міць країни, тому нещодавнє усунення збірної Росії від Олімпіади-2020 - це колосальна поразка для президента РФ Володимира Путіна, сказав Володимир Попов, колишній підполковник КДБ. В органах нацбезпеки СРСР він курував спортивні збірні команди, передають Патріоти України.

– Ви прослужили в КДБ 20 років, курували спортивні союзи і спортсменів, які виїздили за кордон. Вони були настільки важливі для Союзу, що ними займалося ціле управління?

– Я курував не самих спортсменів, а різні спортивні підрозділи. Це збірні команди з боксу, боротьби, управління футболу та хокею, а також федерації, що слідкували за розвитком спорту.

Спорт – це політичний інструмент. Його успіхи демонструють, що країна політично і економічно розвинена, тому СРСР вкладав колосальні кошти в досягнення спорту. Допінг ще в ті часи був, широка практика з його вживання спостерігалася і в НДР. Чому німецькі спортсмени лідирували у різних змаганнях? Для досягнення мети всі засоби хороші, зокрема і допінг. Наразі сучасна Росія намагається вдавати дурника. Коли ще тільки тривала підготовка до Олімпіади в Сочі, я сказав, що будуть фальсифікації. Проби, які беруться у спортсменів, підмінятимуться на чисті, що власне і відбулося.

Перед тим у 2010 році в Канаді російська збірна провалилася, а через 4 роки виграла все з колосальним успіхом. У 80-му році КДБ відрядив свого працівника Бориса Факіна, який за підміну аналізів на допінг у спортсменів отримав орден Червоної зірки. Це був неймовірний сором, він і сам був у шоці. Такий орден вручався тільки за заслуги під час війни або військових операцій, а він отримав за те, що міняв пробірки з допінгом на чисті. Те ж саме повторилося перед Олімпіадою у 14-му році в Сочі. Під виглядом водопровідника відрядили працівника ФСБ, який поміняв проби з допінгом на чисті.

Хоча, правду кажучи, вживання допінгу приховують в усьому світі. Можливості людського організму давно вичерпані, а рекорди треба ставити все вищі і вищі.

– Від вживання допінгу нікуди не подітися?

– Чесно кажучи, я б його просто дозволив. Все одно його вживають, просто приховують це. Розроблялися спеціальні програми, за яких спортсмен його приймає, а потім просто видаляють сліди прийому. Про заборону допінгу ніколи не йшлося, а тільки про те, як приховати його вживання.

– Проте російську збірну усунули від Олімпіади-2020. Що це означає для президента Путіна?

– По-перше, це абсолютно справедливо, а ось для Путіна це серйозна політична поразка. Успіхи у спорті – це створення іміджу на міжнародному рівні дуже сильної держави. А тут Росія постає перед усім світом країною, яка бреше, досягаючи високих спортивних результатів за допомогою фальсифікацій. Звісно, це не здорово, що й казати. Вони апелюватимуть, п'яте-десяте, але не думаю, що ці апеляції матимуть позитивний результат.

– Крім курування спортсменів у КДБ ви ще займалися радянською творчою інтелігенцією. Що входило у ваші обов'язки?

– В системі КДБ існував лінійно-об'єктовий принцип. Лінія творчої інтелігенції – це досить широкий аспект. Лінійно-об'єктовий – це телебачення, держтелерадіо, Спілка письменників, композиторів, архітекторів. Все це перебувало під управлінням підрозділів, в яких я працював. Був ще Інститут літератури, інститут ім. Горького, де навчалися творчі студенти, видавництво "Прогрес".

Я якраз займався куруванням інституту ім. Горького, Літературної газети, видавництва "Радянський письменник". У цих організаціях вербувалася агентура, яка працювала в інтересах державної безпеки, щоб гарантовано уникнути можливих антирадянських проявів. На той час була в СРСР йшла підготовка антирадянських публікацій, якій йшли врозріз із лінією партії. У мене ще була редакція газети "Радянський спорт". Пам'ятаю один цікавий випадок. У 79-му році в США проходила зимова Олімпіада, відповідно літня проходила у 80-му у Москві. По телефону розмовляли двоє людей, обоє Юрії. Один дзвонив із Нью-Йорка, а другий був у Мюнхені. Обидва працівники "Радіо Свободи", антирадянської радіостанції, яка "вела пропаганду на території СРСР".

В радянські часи у світових океанах плавали т. зв. океанографічні судна з величезними антенами, які здійснювали перехоплення всіх комунікацій. У своїй розмові чоловіки згадували, що двоє працівників газети "Радянський спорт", якою я займався, скаржилися на відсутність ідеології. Один взагалі сказав, що якби не хвора дружина, залишився б за кордоном. Для нас у КДБ це був серйозний сигнал, з яким треба розбиратися. Ось я був змушений з ними розбиратися, хто готовий втекти з Союзу, а хто ні. В результаті з'ясувалося, що обидва хотіли, щоправда, не ризикнули.

– Хто з радянської творчої інтелігенції співпрацював із КДБ?

– Одного разу зовсім випадково у Комітеті я натрапив на Аллу Пугачову. Перед кабінетами начальників управління була кімната з черговим, а в наступній кімнаті сиділа секретарка. Потім ішов тамбур і подвійні двері, щоб уникнути підслуховувань, а за ними уже вхід безпосередньо в кабінет начальника. У мене було якесь термінове питання, я мав якийсь документ Бобкову (Філіп Бобков – начальник 5-го управління КДБ, відповідальний за контррозвідувальну роботу по лінії боротьби з ідеологічними диверсіями противника. – Ред.) передати, а чергового на місці не було. Заходжу в ту кімнату, де сидить секретарка, а там Алла Пугачова. Я не стверджую, що її вербували. Потім уже Горбачов визнавав, "так, я опікувався Аллою, щоб молодій і талановитій дівчинці не завадили вийти на широку сцену".

Або ось у чоловіка Майї Плісецької в найближчих друзях був генерал і заступник міністра держбезпеки. За моїми припущеннями він очолював дуже серйозну групу, яка сприяла тому, що трапилося в СРСР.

– Українські діячі мистецтва вам траплялися? Чи лише російські?

– Якщо говорити про Україну, то та агентура мене не стосувалася. У 90-му готувалася колегія, яка розглядала роботу органів держбезпеки. Тоді цьому надавалося велике значення, перебудова, гласність, відкривалися архіви. У 90-му році КДБ України очолював Микола Галушко. Спершу він працював в Казахстані, потім очолював 5 Управління, а потім поїхав в Україну. У Галушка був свій протеже, Євген Марчук, який на той час був начальником полтавського управління. Я виїздив в Україну у складі невеликої групи працівників громадського зв'язку, які готували цю колегію, й інспектував саме Полтавську область. Ну а познайомився з Марчуком вже у Москві, коли він прилітав щодо уточнень при підготовці матеріалів на розгляд колегії. Я ще проводжав його в аеропорт, допомагав зайняти місце в літаку. Місць не було і він летів на місці стюардеси. Людина невибаглива, проста, мав колосальний авторитет у Полтавському управлінні. Більше про Україну я нічого не знаю.

– Юрій Швець, колишній однокурсник Путіна, каже, що український політик Віктор Медведчук, кум Путіна, працює на КДБ ще з 80-х років.

– Я не знаю біографії Медведчука, але я можу сказати, що завдяки менталітету працівників спецслужб вони зазвичай оточують себе колишньою агентурою. Те ж саме робить Путін. Практично всі з його найближчого оточення були агентами КДБ або якимось чином причетні до діяльності Комітету.

– Чому таке коло спілкування? Через довіру чи страх?

– Люди з КДБ більш керовані, оскільки відносини працівника і агента будуються на основі підпорядкування: оперативний працівник дає завдання агенту, той його виконує і звітує.

– Що вам особисто КДБ дало в житті?

– Я не був патріотом спецслужб, більше того, мене туди просто затягли. Я навчався на вечірньому факультеті, у мене перша освіта юридична, друга журналістська. Був хорошим студентом і старостою групи і одного разу отримав листа, в якому було написано "для розгляду перспектив вашої кар'єри просимо зателефонувати за таким телефоном". Як з'ясувалося, це був телефон одного з підрозділів КДБ. Зустрілися зі мною на Кузнецькому мосту і почали таку розмову. "Ось ви служили в Німеччині, а тепер навчаєтеся, хороший студент, ми вам пропонуємо роботу в КДБ". Я сказав: "Ні, любі, я три роки відслужив солдатиком, а ви мені знову пропонуєте погони, до того ж на 25 років". У мене був серйозний зачин для майбутньої дисертації з юриспруденції, а тут мене в КДБ тягнуть. Кажу: "Та я не хочу, я хочу наукою займатися, у мене до цього є схильність", а мені відповідають: "Ви неправильно розумієте, ви комсомолець, вам довіряють важливу функцію – захист державної безпеки країни, і якщо ви виявляєте нелояльність, у нас виникають запитання, чи можете ви надалі працювати за тими професіями, чи ні".

Ось так я і опинився в КДБ, тому я ніколи не був патріотом цієї організації. А коли опиняєшся там, починається пресинг. Мені ще цікаво було, як там всередині, невже вони такі лицарі з чистими руками і гарячим серцем? Нічого подібного, жодного такого не зустрів.

– Які кадебісти насправді?

– Кар'єристи. Все, що вони робили, робили заради кар'єри. Мені доводилося працювати з високими партійними чинами. Моя перша закордонна поїздка була у 1978 році в Копенгаген на чемпіонат із кульової стрільби. Керівником делегації був комісар у партизанському загоні, герой Радянського Союзу. 23 лютого відзначали День радянської армії і військово-морського флоту, а він мені каже: "Ти, Володю, їдь на прийом, а я залишуся". Тобто він вважав за краще провести час із молоденькою перекладачкою, аніж їхати в посольство і відзначати 23 лютого. Все, що було в СРСР – це брехня і цинізм від самого верху і до низу. Принаймні за всі мої роки роботи працівника КДБ я жодного ідейного комуніста не зустрів. Може, мені не пощастило, але жодного не було. Всі пройдисвіти. Працювали заради грошей, кар'єри, хороших умов, безкоштовних квартир і пайків.

– Після служби в КДБ ви поїхали в Канаду. Вам там комфортно?

– Я дуже люблю цю країну. Протягом багатьох років роботи в КДБ я супроводжував спортивні делегації і зокрема групи спортивних журналістів. Вперше в Канаді побував у 1983 році в місті Едмонтон на літній Універсіаді і відразу закохався в цю країну. Я колишній москвич, а там завжди відчувається агресія, люди напружені, агресивні, не усміхаються і кудись мчаться. А в Едмонтоні всі усміхаються, вітаються. Це як інша планета, дуже люблю цю країну.

– Тобто коли ви вирішили виїхати з Росії, ви цілеспрямовано їхали до Канади?

– Так, але я їхав з певних причин. До 91 року, спроби перевороту, я тричі писав рапорти на звільнення. Для мене було очевидно, окрім інформації, яку мав іще у 1988 році, що країна прямує до краху. Не просто до краху, а до великої крові.

Коли почався конфлікт у Карабаху, мене відправили у відрядження. Вже тоді було очевидно, що треба ухвалювати важливе, політичне рішення. Або сказати, що кордони непорушні, або нічого не робити, що вважав за краще негідник Горбачов. Я вкрай негативно ставлюся до цієї людини з низки причин. Союз нічого не зробив, просто ввів війська до Карабаху, щоб налякати, мене та інших працівників розкидали по різних містах сусідніх районів для передачі інформації.

Було абсолютно очевидно, що назріває бійня, а я в цьому участі брати не хотів. Я тоді ще казав, що стріляти у свій народ я не буду. До того ж у 88-му чи 89-му, коли вже готувався ДКНС, всім працівникам центрального апарату видали нову камуфляжну форму. Ту, яку носять десантники під час виконання спецзавдань. Під Москвою є таке місце, відоме ще з 30-х років, вищі стрілецькі курси для підвищення кваліфікації офіцерів сухопутних військ. І ось все наше управління вивезли туди на стрільбища. Зазвичай офіцери стріляють зі своєї особистої зброї, а там ми стріляли з усіх видів зброї – снайперської гвинтівки Драгунова, гранатомета, кулемета. Навіщо це було потрібно? Готувався ДКНС, який тихою сапою проявився у 91-му.

На момент ДКНС я подав перший рапорт. Це був січень 91 року, але з'ясувалося, що мені не вистачає кілька місяців до вислуги. Можна було звільнятися тільки через 20 років військової служби. Наступний свій рапорт я написав у травні 1991 року і вважаючи себе однорічником. 19 серпня 91 року, не поспішаючи, підходжу до нашого основного будинку і зустрічаю Олега Царьова. Він у минулому розвідник, працював у Латинській Америці, разом ми працювали в Центрі громадських зв'язків. Він мені такий каже: "Ти чув, що трапилося? ДКНС ввели!"

Але було зрозуміло, що ніхто розумний перевороти в понеділок зранку не влаштовує. Це ідіотизм. Уже в будівлі два начальники мені сказали: "Володимирн Костянтиновичу, в країні такі події, нам необхідно всім згуртуватися". Я на цю їхню патетичну тираду відповів буквально матом. Мовляв, все це влаштували ідіоти, максимум, скільки це триватиме – тиждень. Я помилився на 3 дні.

Уже в 93-му, ще живучи в Росії, я зрозумів, що при владі буде КДБ, все буде повертатися на круги своя, все буде як в СРСР. В цьому я не помилився. В майбутньому Росія розпадеться і потім за посередництва європейських країн підтягуватиметься під цивілізований рівень. Іншого шляху у цієї країни немає.