Ще якихось 40-50 років тому за співи колядок на вулицях Львова, Києва чи Одеси можна було бути затриманим міліцією, "вилетіти" з університету, а іноді й відбутися ув'язненням. Або ж співати «ідеологічно правильні» колядки.
Глибоко схвилював мене прихід колядників, серед котрих немає багатьох: чи в могилах лежать, як Алла Горська, чи живі, але далеко від нас, але я радий, що слово, душа і стійкість українців живуть… , - такими словами 1973-го привітав колядників письменник Борис Антоненко-Давидович, пише ТСН, передають Патріоти України.
У наші дні, прогулюючись новорічно-різдвяними ярмарками чи то Києва, чи Львова, звичними для нас є співи та звучання колядок.
Новорічна ялинка, запах ґлінтвейну та усміхнені обличчя довкола аж ніяк не поєднуються з тим, що ще якихось 40-50 років тому за ці ж співи колядок на тих самих вулицях Львова, Києва чи Одеси можна було бути затриманим міліцією, "вилетіти" з університету, а іноді й відбутися ув'язненням.
Представники дисидентського руху об'єднались задля «тихого спротиву» радянському режиму, випускаючи «самвидав», проводячи творчі вечори, відновлюючи українські звичаї та традиції, зокрема й співи колядок та щедрівок. У брежневські часи після так званої хрущовської відлиги система почала активно «закручувати гайки» за вільнодумство. ТСН спільно з Центром досліджень визвольного руху представили спецпроєкт про святкування Різдва у СРСР і переслідування репресивною системою українців.
КОЛЯДА ДЛЯ ПАРТНОМЕНКЛАТУРИ
Радянські спецслужби зацікавились колядниками 1966-го. У доповіді КГБ керівнику Компартії України Петру Шелесту йшлось про те, що традиція стала носити «провокативний план».
«У Комітет держбезпеки при Раді Міністрів УРСР надходять дані про те, що окремі особи з творчої інтелігенції та студентської молоді Києва обговорють питання про відвідування в новорічну ніч квартир керівників Партії та Уряду УРСР зі співами колядок та читанням віршів», - доповідав голова КГБ.
Найбільше налякало «кагебістів» саме бажання колядників відвідати республіканське керівництво. Також «комітетники» розуміли, що дисиденти будуть колядувати «ідеологічно небезпечні», а не «ідеологічно правильні» колядки. Одну із таких зафіксувала дослідниця Олена Григор'єва:
Зірко п'ятикутна,
Світи нам в майбутнє,
Щоб міцніла хода наша
Широка й могутня.
Щоб у щасті, дружбі, згоді
Жили всі наші народи.
І вели до щастя, слави
Радянську державу!
Чи вдалося дисидентам здійснити свій задум у Києві із документів невідомо – даних немає. Проте зі спогадів матері дисидента Івана Сокульського відомо, що колядки для «начальства» у 1966 році таки були організовані у Львові:
«…провчився він там два роки з половиною (на філологічному факультеті Львівського університету – авт.) і перевівся в Дніпропетровськ. Зразу так наче нічого, молодьож пішла за ним, до нас на хутір приїжджали, і даже по телевізору показали його.
Він, знаєте, як ото ві Львові, організовував колядки на Новий рік, ходили поздоровляли начальство. А тоді – не так, не ту сторону гне, не те робе, і в 1966 році його вигнали з комсомолу і виключили з університету…»
Учасник дисидентського руху Ярослав Геврич, який був співорганізатором капели бандуристів Київського медичного інституту, пригадує колядування, що організовувались «Клубом Творчої Молоді» (КТМ) у Києві:
«Ми попереджали, до кого підемо колядувати. Пішли до професорів Коломийченків, Михайло, по-моєму, Харитонович був. Спочатку до нього зайшли. Там ми застали двох жінок – очевидно, його жінка і ще якась. Ми їм заколядували, а ті жінки заплакали.
Кажуть: «Боже, Боже, коли то було, щоб ми могли слухати коляду». Потім професор каже: «Зайдіть до мого брата, навпроти». Не знаю ім'я його, він був професор кафедри ЛОР – отолярінголог, вухо-горло-ніс, по-моєму, так.
Він сам не чув добре, то надів свій апарат, слухав, а потім витягнув сто карбованців і дав нам. Він мав потім неприємність. КГБ згадував мені оті гроші, тож я зразу сказав своїм колегам: «Ідіть віднесіть ті гроші назад». Але, очевидно, не віднесли, а може, й віднесли…»
Іноді захистом колядників від міліції та органів КГБ могли бути подяки від комсомольського ЦК. Цікаву історію записав студент Львівської консерваторії Любомир Грабець:
«Я був секретарем комсомольського бюро дириґентського факультету. Цілком того не встидаюся, бо я громадську роботу любив. Тим більше, що я був таким піонервожатим у Ковалівській школі, що вчив церковний хор і з церковним хором ходив колядувати. Що дивно, в селі, хоч ми в хати ходили, ніхто не заложив, що піонервожатий ходить з церковним хором. Таке свідоме село було, шахтарське поселення...
Але до консерваторських справ. Ми започаткували дуже гарну річ – перші прилюдні колядки у Львові були студентами консерваторії започатковані. Я, власне, не знаю, з чиєї намови, але під Новий рік на центральному союзному телебаченні у перегуці студентських колективів ми виступили з колядками.
Що нам допомогло? Коли ми зорґанізували цю групу колядників студентів дириґентського відділу, нам прийшло поздоровлення з Новим роком з ЦК комсомолу, грамота.
Любомир Грабець (1942) – студент Львівської консерваторії, організатор міжвишівського студентського хору, вчитель, громадський діяч
І як до нас чіплялася міліція або якісь орґани, то ми їм то показували як щит, казали: "Ви що, не розумієтеся, що ми маємо подяку за це з ЦК комсомолу, що ви від нас хочете?" То ми починали фактично від польського Різдва, а закінчували Йорданом…
…От я собі нагадую, що ми одного Нового року пішли на залізничний вокзал, а там із Закарпаття люди переїжджали і, як на стації, на підлозі там сплять – то була дуже хвилююча картина. Значить, колядуємо? Колядуємо. Починаємо колядувати, і от люди ще не просипаються (особливо жінки), ще очі заплющені, а сльози по щоках течуть. Багато було таких хвилюючих моментів…»
Про різдвяні колядки в Одесі згадує поетеса Галина Могильницька: «Про ці одеські колядки вже легенди ходять. То теж була дивовижа для Одеси в 1965 році. А ми ж їх організовували зовсім не для підриву совєцького ладу, а для того, щоб відродити для людей такий гарний, такий доброзичливий народний обряд.
Нам просто було цікаво колядувати, нести людям у хату радість, бачити, як люди тішаться, радіють. А виявляється, що це був якийсь мало не подвиг. І багатьох з нашого гурту тоді на «душеспасительні» бесіди викликали (очевидно, маються на увазі профілактичні бесіди в КГБ – авт.), залякували…»
НАПЕРЕДОДНІ ЛИХА… КГБ ВИЧІКУЄ
Наступне повідомлення КГБ про колядування датоване 31 грудня 1971 року: «Оперативним шляхом отримані дані про те, що націоналістично налаштовані особи мають намір організувати з числа студентів Київського державного університету, політехнічного інституту та творчої інтеліґенції групи для проведення колядок на Русанівці, Дарниці, Святошині, Академмістечку, а також у центрі міста Києва».
Колядники провели репетиції та розділилися на три «ватаги» (так спецслужби іменували групи колядників), які мали колядувати за визначеними адресами. Першу «ватагу» повів фізик Адам Рудчик («старший науковий співробітник інституту ядерної фізики, кандидат фізико-математичних наук, член КПРС»), відвідуючи домівки науковців у Святошині й Академмістечку.
Другою керувала художниця Людмила Семикіна («виключена зі Спілки художників за підписання колективного листа на захист осіб, засуджених за антирадянську діяльність»). Колядники відвідали житлові будинки письменників, журналістів, науковців тощо.
Третю ватагу очолив колишній керівник хору «Гомін» Леопольд Ященко («виключений зі Спілки композиторів України, ніде не працює»). Вони колядуватимуть у центрі Києва – в житлових будинках композиторів, художника та інших.
«Колядки зазначеними особами можуть бути проведені в новорічну ніч, а також в ніч проти 7 січня 1972 року. Крім того, учасники колядок планують зібратися 1 січня 1972 року о 18 годині біля ялинки, встановленої на площі близько філармонії, а потім попрямувати колядувати за заздалегідь обраними адресами», – йшлось у доповідній.
Колядники також планували відвідати помешкання знаних людей: відомої співачки Діани Петриненко, видатних художників Михайла Дерегуса, Аркадія Штогаренка, академіків Митрофана Пасічника, Остапа Парасюка, колишнього в'язня ГУЛАГу письменника Бориса Антоненка-Давидовича, відомих літературознавців Євгена Шабліовського та Микити Шумила, історикині й письменниці Олени Апанович та інших.
Колядування відбулося за планом. 10 січня 1972 року КГБ вже інформував Петра Шелеста, зокрема про певні моменти, що були під час колядування і могли його зацікавити:
«…31 грудня відомий органам КГБ Сверстюк, звертаючись до групи колядників, які відвідали його квартиру, виголосив привітання, демагогічно закликаючи «любіть Україну, нікому не дайте себе обманути…»
«…письменник Антоненко-Давидович піднесено привітав групу колядників. Він заявив, що за вечір його вже відвідує третя ватага колядників. Він дякував за те, що вони «відроджують українські звичаї та традиції» та «самовіддано трудяться в сучасному, тяжкому для цього кліматі»…»
Далі КГБ інформував, що: «1 січня за попередньою домовленістю між собою близько ста учасників колядування, в основному одягнутих для цього обряду (ймовірно, малися на увазі костюми для «Вертепу» - авт.) о 19 годині зібралися біля ялинки, встановленої біля філармонії.
Під керівництвом Ященка вони майже годину колядували біля ялинки, виконували українські народні пісні, потім відколядували біля готелю «Дніпро», будівлі консерваторії та станції метро «Хрещатик» і станом на 22 годину розійшлися невеликими групами.
Під час колядувань деякі господарі квартир давали гроші (по 10-20 рублів).
Частину зібраних грошей колядники витратили для зустрічі Нового року і на Різдвяну вечерю 6 січня, а решту суми передали Семикіній та Русину (інженер-геодезист, учасник руху шістдесятників – авт.)…
За отриманими оперативними даними ця сума була використана на відзначення річниці від дня народження Василя Симоненка (помер у 1963 році, після побиття працівниками міліції – авт.), а також на організацію 13 січня в ресторані «Наталка» (розташовувався колись в кемпінгу на трасі Київ-Бориспіль – авт.) поминок за художницею Горською (ймовірно, вбита, КГБ у 1970 році – авт.), куди організатори планують запросити осіб, що відомі своїми націоналістичними настроями…»
Заплановані дисидентами заходи відбулися. Зокрема В. Симоменка згадували у художній майстерні Л. Семикіної, про що Комітет дещо обурювався, доповідаючи Компартії, бо мовляв: «…вона виключена зі Спілки художників за підписання колективного листа на захист осіб, засуджених за антирадянську діяльність у 1968 році. Однак їй залишена художня майстерня, що систематично використовується націоналістично налаштованими елементами для різного роду зборів...»
Цією ж доповідною Комітет інформував ЦК Компатрії України і про колядування, що відбулися у Львові 31 грудня 1971 року:
«…їхнім організатором була колишня дружина В'ячеслава Чорновола – Олена Антонів. В колядках взяли участь відомі органам КГБ своїми націоналістичними настроями – Ігор Калинець, його дружина Ірина, Михайло Горинь зі своєю дружиною Ольгою, а також їх зв'язки (друзі, знайомі, однодумці – авт.): Стефанія Шабатура, Любомира Попадюк, Раїса Мороз, Оксана Осадча і прибулий з Києва Василь Стус. Окрім них, в колядках взяли участь інші особи, в основному молодь, загалом близько 50 осіб.
Колядування проводились в низці осель, серед яких була й квартира письменника Миколи Петренка, де в той час були присутні письменники Роман Іваничук та Роман Лубківський.
Львівські колядники зібрали 250 рублів, які були призначені для оплати адвокату у справі заарештованої органами КГБ Ніни Караванської-Строкатої…»
Резюмуючи свою доповідь, Комітет писав:
«Один із учасників колядок, що відбулися в місті Києві, заявив: «Сам процес колядок дуже цінний у всіх сенсах, але те, що вони проводяться людьми, які, власне, не бачать нічого хорошого у нашій дійсності, складає неприємне враження. Вони всі мають вигляд, як «живі мерці» і перебування в їхньому товаристві пригнічує, попахує церквою та одержимістю». Як видно із викладеного, – продовжували КГБісти, – підбір колядників у Києві та Львові, а також окремі особи, в яких відбувалося колядування, здійснюється в основному тенденційно і використовується націоналістично налаштованими елементами у ворожих цілях…
В окремих ВНЗ м. Києва (університет, консерваторія) з ініціативи керівництва і громадськості традиційно щорічно 31 грудня проводяться колядування, в яких беруть участь колективи художньої самодіяльності…Колядники відвідують професорів та викладачів своїх вишів.
Разом з тим, як можна побачити, широка пропаганда колядок не закріплюється відповідними організаційними заходами, що використовується націоналістичними елементами задля власних потреб.
Вважаємо за доцільне використовувати обряд колядок в ідеологічно вигідному плані, для чого приділити окрему увагу організаційному боку. Це виключало б можливість використання колядок націоналістично налаштованими особами з ворожою метою».
«Ідеологічно-правильними», з точки зору чекістів, мабуть, мали бути такі колядки та вінчування, що були поширені в УРСР в цей час:
Щедрик, щедрик, щедрівоньки,
Потелились корівоньки,
Та й на фермі потелились,
Теляточка породились.
Будем ростить цих теляток –
То колгоспників достаток.
То колгоспна росте каса,
А народу – масло й м'ясо!
Хто в цьому домі живе-поживає,
Того з Новим роком поздоровляєм!
Щоб господарям цієї хати
Трудоднів тисячу у році мати!
Та факт колядування дисидентами у 1971-1972 роках не закінчився лише такими рекомендаційними висновками. КГБ готував одну із наймасштабніших операцій проти дисидентів, і вже мав на руках всі передумови та причини для її проведення…
Від 29 грудня 1971 року до 2 січня 1972 року у місті Києві перебував підданий бельгійського короля Бодуена – Ярослав Добош.
24-річний турист, за походженням українець та студент Лювенського католицького університету, потрапив до поля зору КГБ, так як намагався встановити контакт із фігурантами справи «Блок» - Іваном Світличним та Зиновією Франко.
Після цією зустрічі Добош виїхав до Львова, де провів кілька зустрічей, але за ним уже спостерігали агенти КГБ. Бельгієць мав залишити радянську Україну поїздом «Москва-Прага», але:
«…у зв'язку із підозрою, що Добош може намагатися вивезти за кордон матеріали «самвидаву» і записи, які містять відомості про військові об'єкти на території м. Львова, про що надходили заяви радянських громадян, на станції Чоп був проведений детальний прикордонний та митний обшук багажу іноземця. В результаті згаданого обшуку у Добоша була виявлена та вилучена намальована від руки схема вулиці в районі Львівського обласного держархіву, на якій було написане прізвище об'єкта справи «Блок» Ігоря Калинця та номер його службового телефону».
Добоша зняли з поїзда у Чопі 4 січня 1972 року о 21.20 і поселили у готелі «Україна». Наступного дня з дозволу прокурора Львівської області іноземця обшукали. Добош надав КГБістам металеву коробку із фотоплівками. На них виявили скопійований «Словник українських рим» під авторством Святослава Караванського. Цю коробку Добош заховав за допомогою гумки під трусами.
Окрім цього, в нього виявили книжки: Антонич «Пісні про незнищенність матерії» /Київ, 1967/, Нечерда «Барельєфи» /Київ, 1969/, Дзюба «Звичайна людина чи міщанин?» /Київ, 1960/, Мироненко «Андріївська церква» та «Соціологічні проблеми радянського суспільства». Також були виявлені та вилучені фотографії ув'язненого Валентина Мороза та об'єкта справи «Блок» Василя Стуса…»
На допитах бельгієць розповів, що приїздив до СРСР за завданням представника Закордонних частин ОУН Омеляна Коваля, щоб зустрітися з дисидентами, а потім доправити до США матеріали українського «самвидаву». Добоша заарештували і розпочалося слідство.
Забігаючи наперед, варто відзначити, що згодом КГБ зініціював Указ Президії ВР СРСР від 2 червня 1972 року про звільнення Ярослава Добоша від кримінальної відповідальності та видворення його за межі СРСР. Однак перед тим він мав виступити на пресконференції у Києві із «покаянням».
Вже у Бельгії Добош розповів про фабрикації кримінальних справ проти нього та українських дисидентів і відмовився від своїх попередніх «свідчень»..
Візит в УРСР цього бельгійського студента стане приводом і тією «козирною картою» в руках КГБ для проведення обшуків та арештів в колах дисидентів, що увійдуть в історію як «заарештована коляда» чи «погром 1972 року».
У своїх спогадах Ірина Калинець писала про колядування у Львові 1972-го:
«Дiм на вул. Спокiйнiй (мається на увазі оселя колишньої дружини В'ячеслава Чорновола – Олени Антонів – авт.) був «пунктом опори», саме там готувалися знаменитi коляди i вертепи 1971-1972 рр., саме в хату Олени поверталися люди з ув'язнення i знаходили там не лише матерiальну допомогу (одяг, грошi, харчi), а й душевне тепло».
Зазначимо, що дисидентські вертепи дещо відрізнялись від звичних сучасних, оскільки поєднували елементи різдвяного вертепу із Маланкою та Щедрим вечором.
У середовище дисидентів КГБ засилав агентів «задля викриття їхньої антирадянської діяльності». Про це свідчить збережений лист-зізнання Бориса Ковгара – працівника музею народної архітектури в Пирогові – до майора КГБ Даниленка.
У листі йдеться, що Ковгар отримав вказівку увійти в довіру до дисидентів під час підготовки новорічних вертепів, але з часом приєднався до них і сам. КГБ йому помстився за зраду і запроторив до психлікарні.
У грудні 1971 року до Львова приїхав Василь Стус, який лікувався тоді в моршинському санаторії:
«Разом ходили колядувати. Маленьку Звениславу (донька подружжя Калинців – авт.) він просто зачарував. Ми показували Василеві музеї, церкви, цвинтарі. Його мучив виразковий біль, аж до паморок. А ввечері у нас вдома він надзвичайно артистично читав свої поезії. Його голос лився, як музика. Це можна було порівняти із очищенням.
Увечері 9 січня, на Стефанії, Василь повертався до Києва, ми зі Славком Чорноволом проводжали його в аеропорт. Їдемо повз будинок КГБ, а там всі вікна світиться, тоді й подумалося – вони щось готують».
Калинець не помилилась. 13 січня Комітет доповідав ЦК Компартії України про масштабну операцію, яку вони провели день перед тим у Львові та Києві:
«…Комітет держбезпеки при РМ УРСР 11 січня цього року доповідав про арешт емісара закордонного націоналістичного центру, підданого Бельгії – Добоша Ярослава, отримані від нього свідчення про злочинні контакти з націоналістично налаштованими особами по справі «Блок» і їхніми зв'язками в мм. Києві та Львові та заплановані заходи по проведенню обшуків у цих осіб з метою вирішення питання про притягнення їх до кримінальної відповідальності.
Згідно з планом, 12 січня цього року операція у справі «Блок» була розпочата. Проведені обшуки у м. Києві у Світличного Івана, Сверстюка Євгена, Антонюка Зіновія, Шумука Данила, Селезенка Леоніда, Стуса Василя, Світличної Надії, Мешко Оксани та її сина Сергієнка Олександра.
У цей же ж день були проведені обшуки у м. Львів у Чорновола В'ячеслава, Шабатури Стефанії, подружжя Калинців, Геля Івана, Чубая Григорія, Осадчого Михайла, Гулик-Гнатенко Стефанії, Попадюк Любомири, Волицької Атени та деяких їхніх зв'язків.
Під час обшуків у Києві вилучили:
У Світличного: машинописний текст антирадянського документа «Оповідання про пережите» на 376 аркушах, автором якого є Шумук, а також ряд політично-шкідливих матеріалів, в тому числі так звані «самвидавівські» статті та вірші; машинописні записи колядок націоналістичного та наклепницького характеру…
У Сверстюка: злісний антирадянський націоналістичний документ програмного характеру під назвою «Програма Української Комуністичної партії. Київ. 1971 рік»… Чернетка ідейно шкідливого документа «Собор у риштуванні» і велику кількість інших матеріалів самвидаву…
У Антонюка: нелегальний журнал «Український вісник» випуски №1 і 5, антирадянські документи Мороза «Репортаж із заповідника ім. Берія». «Хроніка опору», «Замість останнього слова» і велику кількість інших ворожих та ідейно шкідливих матеріалів…
Вилучені також різні націоналістичні і політично шкідливі записи, рукописні, машинописні тексти у Селезенка, Стуса, Мешко та Сергієнка…
Світличний, Антонюк, Шумук, Селезенко, Стус затримані. Сверстюк у зв'язку із його хворобою не затримувався, але за ним ведеться посилене оперативне спостереження.
Вирішується питання про арешт згаданих осіб…»
Тільки в січні цього року заарештовано близько 20 дисидентів, серед них найвідоміші та знакові постаті – В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Іван Гель, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура.
Загалом протягом 1972 року було заарештовано близько 100 дисидентів, 89 із них засуджено за антирадянську діяльність.
ЗАБОРОНЕНИЙ ХОР «ГОМІН», ФІЛАРЕТ ТА «ГАНЬБА СТЕЛЬМАХУ»
20 грудня 1972 року КГБ доповідав Першому секретарю ЦК Компартії України Володимиру Щербицькому про чергові плани колядників у Києві:
«…отримані оперативні дані про те, що за прикладом попередніх років окремі націоналістично налаштовані особи, в основному з числа колишніх учасників хору «Гомін», організовують заходи для проведення так званих «колядок» і «щедрівок».
Відомо, що націоналістичні елементи у своїй ворожій діяльності раніше використовували «колядки» і «щедрівки» як одну із легальних форм залучення нових учасників до «українського руху» в інтересах збору так званих громадських коштів».
Комітет інформував, що ініціатором створення однієї із груп колядників був однодумець заарештованих осіб по справі «Блок», вже згадуваний нами – Іван Русин («інженер-геодезист, раніше засуджений за антирадянську діяльність»). Разом із ним організацією колядок займалася архітекторка Валентина Бірюкович, чия квартира стала місцем для зборів колядників.
Як відзначав КГБ: «…«колядки» в основному релігійного та обрядового характеру. В той самий час, текст однієї з них містить фразу – «Боже, волю Україні дай»…».
Іншу групу колядників, за даними КГБ, очолював Анатолій Соболєв («у 1969 році виключений із рядів КПРС за націоналістичні прояви, проживав у Конотопі, однак більшість вільного часу проводив у своїх однодумців у Києві»).
Зустрічі були і на квартирі студента вечірнього відділення філологічного факультету Київського університету Миколи Твердохліба. Комітет доповідав: «…Твердохліб поводиться як націоналістично налаштована особа і підозрюється в зберіганні «самвидаву»…»
Іншим місцем, яке використовували колядники для репетицій, була квартира інженерки-технологині фабрики фотопаперу Людмили Савченко. У цій же доповідній КГБ фіксував дані, що перегукувались із попереднім роком:
«…В кожну з груп входить по 15-20 осіб, однак установкові дані на більшість з них, а також на всіх осіб, яких вони збираються відвідати – наразі невідомі.
З'ясовано, що учасники групи Соболєва мають намір відвідати квартиру письменника Михайла Стельмаха, який торік нібито не прийняв «колядників». Цього разу, у випадку, якщо Стельмах зробить так само, учасники «групи» збирались повісити на дверях його квартири табличку із написом «Ганьба!»
«Колядники» цієї групи мають намір також відвідати екзарха України митрополита Філарета, який минулого року вручив їм сто рублів…»
КГБ мав інформацію про заходи безпеки колядників, які боялись повторення розгрому дисидентів на початку 1972-го:
«… За оперативними даними, організатори «колядок» використовують заходи безпеки, рекомендують своїм учасникам не привертати до себе уваги, не появлятися групами, дотримуватися «лояльної лінії поведінки» і не робити «маскараду», оскільки вважають, що в костюмах та масках співробітники КГБ зможуть із легкістю їх затримати в дні «колядок». В зв'язку із цим висловлюються думки, що найбільш безпечно було б колядувати тільки на окраїні міста…»
В архівних документах йшлось про те, що «про свій прихід колядники попередньо повідомляли по телефону господарів квартир, за виконання колядок отримували від них подарунки у вигляді грошей, спиртних напоїв та продуктів….»
Антоненко-Давидович сказав колядникам: «Дуже щиро дякую, що завітали в мою хату. Я оце сидів і думав, чи прийдуть щедрувальники в цьому році. Побоювався, що ні. І тим більше вдячний вам, мої любі друзі, патріоти, герої. Так, герої, бо, щоб насмілитися зробити це тепер, – треба бути справді героєм, мати неабияку сміливість і мужність. І думав собі далі: якщо в цьому нестерпному високосному році все-таки хтось прийде, то надалі слід сподіватися полегшення…»
Глибоко схвилював мене прихід колядників – продовжував Антоненко-Давидович, - серед котрих немає багатьох: чи в могилах лежать, як Алла Горська, чи живі, але далеко від нас, але я радий, що слово, душа і стійкість українців живуть…»
Та міліція була не настільки рада колядникам, як письменник. Далі у доповідній йдеться:
«…1 січня цього року о 20 годині за допомогою міліцейського наряду були затримані і доставлені в Печерський райвідділ внутрішніх справ м. Києва 8 осіб, які організували колядування біля новорічної ялинки, що встановлена на площі імені Ленінського Комсомолу (нині – Європейська площа – авт.), і поводилися зухвало…
Серед затриманих були учасники колишнього хору «Гомін» та інших зборищ націоналістичних елементів: Микола Дикий (інженер заводу «Радіоприбор»), Богдан Островський (апаратник заводу «Ленінська кузня»), Анатолій Андрушко (механік автопідприємства 09674), Микола Решетник (конструктор інституту електрозварювання ім. Патона) та Григорій Давидюк (арматурник заводу залізобетонних конструкцій №2).
Всі вони за порушення громадського порядку притягуються до адміністративної відповідальності».
КГБ ПОСИЛЮЄ ТИСК, АЛЕ КОЛЯДУВАННЯ ВІДБУВАЮТЬСЯ
28 грудня 1973 року КГБ у своїй новій «різдвяній» доповіді Щербицькому повідомив про те, що до колядування долучився колишній очільник Фастівського міського проводу ОУН Євген Чередниченко, який відбув 12 років каторжних робіт:
«…з числа організаторів та учасників проведення колядок виявлений об'єкт справи «Блок» Чередниченко Євген Романович, 1914 року народження, вчитель фізкультури в Дарницькій середній школі №127.
Євген Чередниченко, – інформував далі КГБ, - у 1941 році вступив до ОУН та очолював Фастівський міський провід ОУН, у 1944 році Військовим трибуналом був засуджений до 15 років каторжних робіт, а у 1956 році був звільнений з ув'язнення».
Окрім нього та його дружини, до гурту колядників також входили вже відомі Валентина Бірюкович, Микола Кравець та інші.
Цьогоріч Комітет готувався до колядувань ще більш серйозніше, ніж зазвичай:
«З метою своєчасного отримання даних про можливі ворожі наміри з боку колядників за ініціаторами зборищ було встановлено оперативне спостереження і організований контроль їхніх телефонних розмов. З Леопольдом Ященком і Адамом Рудчиком проведені профілактичні бесіди, в результаті чого вони від організації колядок відмовилися».
Чекісти перестрахувалися:
«У місцях можливих зборів колядників і біля новорічної ялинки на площі Ленінського комсомолу виставлялися посилені наряди міліції і дружинників».
«В результаті вжитих заходів активні колядники відмовилися від організації великих зборищ і виходу на вулиці Києва в маскарадних костюмах».
Утім, окрема група таки «провела колядки невеликими групами за заздалегідь підібраними адресами».
Віктор Кукса (1940) – український громадський діяч, учасник дисидентського руху, політв'язень
«31 грудня 1973 року з 19.30 до 23.00 години дві групи колядників, до 10 осіб кожна, відвідали квартири письменника Антоненка-Давидовича Б. Д., доктора мистецтвознавства Логвина Г. Н., художниці Приймаченко М. Г., вдів Остапа Вишні і Бориса Гмирі, старшого консультанта товариства охорони пам'яток історії та культури Довгоп'ятого Н. І., члена КПРС, й інших осіб. Після колядування групи розійшлися приватними квартирами для зустрічі Нового року».
У святкування Різдва брав участь і Віктор Кукса, який разом із своїм приятелем Георгієм Москаленком вранці 1 травня 1966 року перед травневою демонстрацією над будівлею Київського інституту народного господарства (нині – Національний економічний університет – авт.) встановив синьо-жовтий прапор.
«МОНАРХІЧНІ» КОЛЯДКИ В ТАБОРАХ
КГБ ситуативно виборював перемогу в боях із дисидентами, але війни зрештою не виграв. Навіть перебуваючи у радянських концтаборах, дисиденти пам'ятали про колядки – цю чудову різдвяну традицію.
Мирослав Маринович пригадує цікавий епізод, що стався у 1979 році під час його перебування у таборі №36 у с. Кучино Пермської області РРФСР:
«З Євгеном Сверстюком пов'язана одна історія – як я став російським монархістом.
Якось із зони забрали Євгена Сверстюка і Євгена Пронюка й помістили їх на карантин у той самий будиночок ШІЗО (штрафний ізолятор – авт.) перед відправленням на заслання.
Це було 6 січня 1979 року, якраз на Святвечір. Я бачу, що кватирка у їхній камері відчинена, то, думаю, дай підійду ближче, наскільки дозволяє колючий дріт, і заспіваю українську колядку – може, якраз почують.
Починаю співати, а коли черговий це почув і вийшов, я припинив, щоб не влаштовувати демонстрації з релігійної колядки, та й пішов собі.
Наступного дня викликає мене оперпрацівник і каже: «У меня здесь рапорт, что Вы нарушали режим». Зачитує: «…Пел монархические песни».
Ми здивовано дивимося один на одного, і обидва не можемо нічого зрозуміти. По суду я офіційно проходив як «наклепник на радянський лад», насправді ж влада сприймала мене як «українського буржуазного націоналіста». А тут раптом «монархические песни»…
Коли до мене доходить, у чому справа, я починаю дико реготати. Адже черговий вийшов надвір якраз у той момент, коли я співав: «Ой ти, Царю, Царю, Небесний Владарю…» з колядки «Нова радість стала». Ну, якщо співають про царя, то все ясно: «Маринович пел монархические песни».
Хоча КГБ і намагався якомога сильніше «закручувати гайки» навіть в таких здавалося б безневинних традиціях як колядування та щедрування, існувати йому, як і самому СРСР, залишалось вже недовго.
Із початком «горбачовської перебудови» традиції поступово почнуть повертатися, а у 1989 році колядники та вертепи фактично заполонять вулиці Львова.
Багато хто із колядників, про яких ми пишемо, доживе до цих щасливих днів. Та, на жаль, дехто із них загине у концтаборах, зокрема і Василь Стус, перу якого належать ці рядки:
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать -
така ясна лягла мені на душу
сумиренну, що я збагнув нарешті:
ота зоря – то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря – вістунка твого шляху,
хреста і долі, ніби вічна мати,
вивищена до неба (од землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але ознався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити – то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення. Лиш мати – вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
Автор тексту: Володимир Бірчак, історик, журналіст, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, заступник директора Архіву СБУ (2014-2016)
Білорусь оновила військову доктрину, в якій закріпила можливість надання допомоги союзникам. Зокрема, відправки військових. передають Патріоти України з посиланням на військову доктрину Білорусі. "Білорусь вважає за можливе надання військової допомоги ...
Іспанія передасть Україні ракети для систем Patriot, попри тиск з боку НАТО і ЄС, які вимагають від європейських країн, що мають цю систему американського виробництва, передати їх Києву, передають Патріоти України. За словами урядових джерел, рішення п...
Приєднуйтесь
