"Якби я виграла мільйон у лотерею, то так не раділа б, як тоді": Історія жінки, яка з двома синами втекла з Маріуполя

35-річна Валерія Коломієць з двома синами — 8-річним Сашком та 4-річним Георгієм — три тижні виживали у підвалі в Маріуполі. Вони щодня чекали, що ось вже й стане легше, але натомість щодня на вулицях з’являлось дедалі більше трупів. Спочатку їх вивозили, потім просто накривали куртками, прикидали гіллям дерев. Тоді перестали накривати… Коли навколо все було зруйновано, а «хрущівка» Валерії залишилась єдина вціліла, жінка вирішила тікати. Накривши дітей на задньому сидінні машини ковдрами, аби не бачили жахіть, під обстрілами на старенькому «Форді» виїхала з міста. Але попереду на них чекала доба дороги по окупованій території, щоб добратися до українських воїнів. Сотня російських блокпостів, принизливі запитання, обшуки, страх за дітей і відчай старшого Сашка, коли маму виводили з машини, приліт снаряда в сусідню автівку, розбите скло та потовчені двері «Форду». Та їм таки вдалося вибратися, повідомляють Патріоти України.

— Усе почалося, як у всіх, у четвер, 24-го, вранці. Мені подзвонив батько і сказав, що почалася війна, — розповіла Валерія Коломієць відеозв'язком проєкту «Очі». — Однак я несерйозно до цього поставилася, в мене навіть не було думки, що треба їхати з Маріуполя, бо була впевнена, що це дуже захищене місто. Ми 8 років готувалися до цієї війни, у нас стояв полк «Азов», були танкові укріплення. Я вважала, що, навіть якщо тут будуть якісь бойові дії, то в самому місті буде безпечно, на такий рівень жорстокості я навіть не очікувала. Це ми вже бачили у 2013 році, але то були вуличні бої, якась артилерія, не було авіації. Я прийняла рішення, що залишатимусь в Маріуполі, адже тут буде безпечно.

Спочатку почали стріляти зі східної сторони міста (де «ДНР»), кожен день ставало дедалі голосніше, а з вівторка почалося справжнє пекло. Я вперше у житті чула, як мій батько плаче, адже по Маріуполю стріляли з їхнього села. Ми залишались у квартирі, вночі неможливо було спати, було дуже чути постріли і вони ставали дедалі гучнішими. Доводилось постійно брехати дітям: що це наші стріляють, що все добре, це не в нас летить, бахнуло далеко. Але це було неправильно, я вважаю. Бо насправді діти все розуміли, старший бачив правду і розумів ситуацію, а я йому казала зовсім інше. І потім він вже перестав вірити в те, що все буде добре. Фізично ми не постраждали: не голодували, нас не було поранено, але морально — так. Ми жили ці три тижні у жахливому страху, тепер у старшого сина проблеми з нервовою системою: в нього нервові судоми. Ми звернулися до дитячого невролога, дитина приймає антидепресанти. У підвал я боялася йти, спуститись туди для мене було «точкою неповернення», тому я користувалась правилом двох стін.

— А як почувалися морально, адже відомо, що досить швидко вулиці великого та красивого Маріуполя перетворились на кладовище?

— Немає їжі, води, газу — це все не страшно. Страшно, коли в тебе немає зв’язку, ти не розумієш, що відбувається в країні, і бачиш тільки те, що видно з твоїх вікон. Ми бігали до одного місця, де можна було зателефонувати, під обстрілами всі стояли і дзвонили рідним, читали новини. Те, що кажуть, що тіла лежали прямо на вулиці, — це правда. Спочатку їх забирали, потім накривали, а потім вже нічого не робили, могли просто гіллям прикрити. На дитячому майданчику, де я колись гуляла з дітьми, лежав вбитий хлопець на лавці. Я п’ять днів бігала дзвонити, і він там лежав, потім трупи з’являлись скрізь: просто на вулицях, у згорілих машинах. У день, коли ми вирішили йти в підвал, я побачила спалах. Подумала, що прилетіло на п’ятий поверх, але вони влучили у будинок, який метрів сто від нас. Цей будинок горів два дні, його ніхто не гасив.

Ми дуже злякалися, з’явився фізичний страх смерті. До того я боялася, що втрачу майно, що в мене згорить квартира, виб’є вікна. А це був перший страх, що тебе тут вб’є. І ми пішли в підвал. Варили їсти на вогнищі, кип’ятили зранку воду, розливали по термосах, бо було дуже холодно. Я думала, що більше ніколи не зможу зігрітися. Було відчуття, що місто розбили на квадрати й вирішували: «Сьогодні лупимо цей квадрат, а потім — цей». Бо ми розуміли, що в наш будинок теж прилетить, це питання часу, просто наш час ще не прийшов. Мені треба поїхати — це єдине, що крутилось в моїй голові. Я бачила, як в сусідній двір прилетіло і там згоріли всі машини, тому боялася, чи вціліє моя. Коли ми сиділи в підвалі, то просто була така чорна безнадія, ти сидиш і розумієш, що тебе вб’ють, просто не знаєш коли. І ти не розумієш, що відбувається навколо, хто є хто, — це дуже серйозний вплив на психіку. Влучило у наш двір, будинок почало хитати, мені на голову сиплеться штукатурка, а я лежу і думаю: «Господи, нас зараз тут завалить цим бетоном і все, нас тут і поховають. Це так страшно, що аж нудить. Зараз розумієш, що це ненормальні речі, а там ти сприймаєш все по-іншому, вибудовуєш план, як колупатимеш трубою дірку в стіні, коли тебе засипле.

— Як наважились виїхати і як то все відбувалось?

— День, коли ми виїжджали, я пам’ятаю до деталей. Побачила, як сусід тягнув ковдру до машини, спитала, чи він їхатиме, вирішила їхати теж. Бо знала, що тут мене точно вб’є, а там, може, повезе. Залишили там все, бо речі втрачають свою вартість, цінність. Ти розумієш, що це все нічого не варте, береш з дому дорогі подушки, каструлі, нові речі і тягнеш все у підвал. У чому були одягнені в підвалі, в тому сіли в машину і поїхали. І тут почалося друге пекло в моєму житті. Ми їхали в колоні з п’яти машин, я була останньою. Мене одразу попередили, що ніхто нікого чекати не буде, якщо раптом щось станеться. Те, що ми бачили, коли їхали, — це жах: дороги знищені, такі воронки, що треба об’їжджати, тіла людей, згорілі машини, будинки, полум’я… Я накрила дітей ковдрами, прикрила сумками, торбами, щоб вони не бачили цього всього. Ми виїхали з Маріуполя, зупинилися, вийшли з машин і відчули таку ейфорію! Якби я виграла мільйон в лотерею, то так не раділа б, як тоді. У той момент я зрозуміла, що все, для нас це скінчилось, ми вижили. Але було тепер інше питання: що робити далі? Вже вечоріло, і ми не знали, яка ситуація в сусідньому Мангуші, куди їхати далі. Переночували в пансіонаті в селі коло Маріуполя — там жили люди, і вони нас пустили. Зранку вирушили до Запоріжжя. Було страшно їхати, вказівників немає, карти не працюють, багато блокпостів, на яких зупиняли, перевіряли документи, багажники. Син дуже боявся, що мене кудись заберуть, коли я виходила відкривати багажник, і вже не повернуть. На блокпостах так хотілось дати всім в морду, сказати все, що думаєш про них, але ти тільки тихо відповідаєш і зі всім погоджуєшся, бо не знаєш, що у них в голові. Коли ми під’їжджали до Запоріжжя, у Василівці стояла велика пробка машин і нас обстріляли в колоні. Нам прилетіло у лобове скло, але ми доїхали. У Запоріжжі все було дуже добре організовано, нас всіх швидко переписали, надали необхідну допомогу. Зараз ми у Вінниці, але думками з рідним Маріуполем. Дай Боже, щоб був нарешті мир…