"Якби не ми, вони б 9 травня проголосили перемогу над Маріуполем. Ми - камінець у черевику Путіна", - офіцер "Азову" Ілля Самойленко

"Давно я не проводив інтерв'ю, яке так вразило би мене. Ілля на глибині тридцяти метрів під землею. Ми в «зумі». Він вважає, що помре найближчими днями. Можливо, за кілька годин", - пише французький філософ, письменник, публіцист, громадський діяч Бернар-Анрі Леві, передають Патріоти України, та продовжує:

"Цього чоловіка звати Ілля Самойленко. 27 років, гарне дуже бліде обличчя. Одне око здається сліпим. Рамка чорної бороди, на диво рівно підстриженої. Це заступник командира останньої групи оборони. Бійці тримають металургійний комплекс «Азовсталь» у Маріуполі.

Ілля на глибині тридцяти метрів під землею. У нього там тьмяне й холодне світло. Ми в «зумі». Він вважає, що помре найближчими днями. Можливо, за кілька годин.

Виклик записується на відео. Ось найголовніше.

— Я дуже зворушений цією розмовою.

— Я радий. Минулого року в Маріуполі ви познайомилися з нашим командиром Денисом Прокопенком. Він переказує вам вітання.

— Яка ситуація сьогодні на «Азовсталі»?

— Така сама, що вчора. І позавчора. І за день до того. Уже сім чи вісім днів — ми точно не знаємо, не стежимо за часом і вже не розрізняємо день та ніч — отже, приблизно вісім днів натиск ворога дедалі посилюється. Він кидає сюди все: танки, морську артилерію, літаки.

— На Заході кажуть, що росіяни атакують в основному з неба.

— Так було, але ситуація змінилася. От уже декілька днів вони дедалі активніше наступають на землі, кидають сюди сили спеціального призначення.

— То це рукопашні бої?

— Так. Вони накочуються, як хвилі. Це виснажує. Ми славимося як найкращий полк Донбасу. Але зараз ми виснажені. Ритм боїв пекельний. Ми вже не можемо його витримувати, не можемо перевести подих між штурмами.

— Скільки військових спеціального призначення, за вашими оцінками, росіяни кинули проти вас?

— Багато сотень. І вони мають сучасне озброєння, а ми своє втратили. Натомість ми мобільні. Ми на цьому заводі знаємо найменший закуток, кожен поворот, кожне укріплене приміщення. Це наша територія. Ми не дозволимо їм посилити позиції.

Досі він говорив пригнічено, але зараз у голосі лунають рішучі, майже веселі нотки.

— Яка ситуація з боєприпасами?

— Це найнагальніша проблема. У нас припасів на тиждень. Може на два. Не більше. Те саме з продуктами і водою. У нас нуль танків, важкого озброєння, мінометів, броньованої техніки. Нуль. Правда в тому, що ніхто не очікував таких довгих боїв. Навіть ми.

Я на зв’язку з Вашингтоном, де група ветеранів пропонує доправити запаси на завод дронами. Ілля одразу відповідає, але йому доводиться повторити, бо саме в цей момент лунає приглушений вибух.

— Не вийде.

— Чому?

— По-перше, найближча відстань, з якої тут можна запустити дрон у нашому напрямку — 150 кілометрів. По-друге, будь-який дрон, що наблизився б до димарів нашого заводу, негайно збили б. Ні. Це неможливо. Нас може врятувати хіба що диво. Ми приречені. Рахунок іде на дні.

Я думаю про облогу Масади. Про варшавське гетто. Про битву в ущелині Ронсеваль з «Пісні про Роланда». Про героїчну гвардію, яка, як у битві при Ватерлоо, вмирає, але не складає зброю. Я кажу йому про це. Він киває. Здається, йому знайомі ці аналогії.

— Ілле, я одного не розумію. Якщо ви зусібіч оточені, чому росіяни просто не зачекають, поки ви помрете від голоду й спраги?

— Бо вони хочуть нас убити. Всіх. Кожного. Були випадки, коли побратимів брали в полон. Вони їх стратили, знехтувавши законами ведення війни. Їх фотографували на їхні ж телефони і надсилали фото матерям. Одного з бійців душать посеред житнього поля. На голові в нього поліетиленовий пакет.

Я запитую, чи можна мені отримати ці фотографії.

— Ми вам надішлемо. Але ви повинні зрозуміти одну річ. Вони шаленіють від нашого опору. Якби не ми, вони б 9 травня проголосили перемогу над Маріуполем. Ми — камінець у черевику Путіна. Кістка в горлі. Символ, який потрібно зруйнувати.

— Для світу ви герої.

— А, герої… Здається, люди справді це кажуть. Але ні. Ми солдати. Ми отримали накази. Ми їх виконуємо.

— Які саме накази?

— Триматися. Триматися далі. Ще тиждень. І ще. Вище керівництво знає, що кожен виграний день — це поразка для нападника. А ще на нас дивиться український народ. Поки ми тримаємося, він теж тримається. Якщо ми капітулюємо, це стане важким ударом для всіх.

Ілля говорить це як щось очевидне, без особливої гордості. Він повторює:

— Усі ми тут дивимося в очі смерті. Але наші життя не мають жодного значення. Важлива лише Україна. Треба, щоб Україна перемогла. Заради цього ми повинні триматися. А потім загинути. Заборонено лише одне: поступитися, скласти зброю. В Україні багато ліній фронту, де наш приклад вселяє мужність. Ми не маємо права забувати про це. Наша роль історична.

Я заперечую: герої постають не для того, щоб померти. Вони можуть принести своєму народу більше користі живі, аніж мертві. Він погоджується, але, здається, неохоче.

— Ми справді могли б чимось поділитися. Бойовим досвідом. Історіями. В Україні багато героїв, але молодим патріотам досі є чого повчитися.

Дзвінок зривається. Я набираю знову.

— Щоб ви могли поділитися своїм досвідом, Ілле, треба жити. Треба, щоб інші військові і генеральний штаб знайшли спосіб витягнути вас звідти.

— А, генеральний штаб… Він поставить нам гарний пам’ятник!

— Ні. Ваш порятунок став у Києві стратегічним пріоритетом, я це знаю.

Схоже, він здивований. Але в його живому оці зблискує вогник юнацької радості.

— Можливо. Дякую. Наш командир справді говорив із президентом Зеленським. Багато разів за минулі два тижні. Але ми не можемо покинути будівлю. Забагато людей загинуло. Сотні. Не можна допустити, щоб їхня смерть була марною.

— Я розумію. Але як щодо рятувальної операції, екстракції? Чому ні?

— Це неможливо. Краще нам померти, ніж капітулювати. В нашому словнику немає слова «капітуляція».

Цікаво, що так само говорив молодий Массуд після 16 серпня, даючи мені своє перше інтерв'ю. Він тоді заперечив, що веде таємні переговори з талібами. Ілля мляво посміхається і змінює тон.

— Є й гарна новина…

Він уриває і дивиться вгору — схоже, йому раптом забракло повітря.

— Гарна новина?

— На об'єкті вже немає цивільних… — Він повторює, немовби читаючи лекцію. — Ми евакуювали цивільних. Тепер стало легше. Тут уже немає невинних людей, яких бої піддавали небезпеці. Наші руки вільні для боротьби.

— Який настрій у ваших людей?

— Гарний. Вони тримають на плечах тягар усієї країни і вже не мають вибору. Вони повинні зберігати бойовий дух і триматися. Поранені - це проблема…

— У вас їх багато?

— Так. Їх потрібно евакуювати, але росіяни не дають зробити цього, тож поранені лишаються тут. Вони страждають, втрачають сили і згасають. Я сам отримав багато поранень.

— У вас там є лікарі?

— Військові лікарі. Вони не мають медикаментів і можуть надати лише мінімальну невідкладну допомогу. Але вони творять дива. Латають діри. Зв’язують поламане. І люди знову йдуть у бій, трусячись у пропасниці, з вибитим оком, ампутованою кінцівкою, на милицях, у бинтах.

— І у вас, звісно, є загиблі?

— Безумовно.

— Ви віддаєте їм останню шану? Ховаєте їх?

— Ми виконуємо воєнний обряд, але не можемо поховати їх. Колись ми це зробимо, адже це теж наш обов’язок. Але поки що ми складали тіла у великий холодильник в підвалі комплексу. От тільки…

Він знову позирає вгору, немовби цю інформацію не можна розголошувати.

— От тільки ворог обстріляв і зруйнував це приміщення. Відтоді ми живемо серед трупів. Вони складають нам компанію. Сподіваємося, що колись, після нас, хтось подбає про них.

Голос уривається, погляд затуманюється, обличчя бліде, як віск.

— А ще, — продовжує Ілля, — тіла деяких побратимів ми не змогли забрати. Вони між лініями зіткнення. Росіяни не дають нам підійти і забрати їх.

— Для людей, які вважають себе найстаршими дітьми православної церкви, — це гріх.

Він сміється.

— Одним гріхом більше, одним менше — хіба для них це має значення?

— Звісно, ні. Але всі ці попи, які підтримують війну… Хіба їх не бентежить це блюзнірство?

— Минулого тижня на східному виході з міста українські священики організували транспортну колону. Вони хотіли зібрати тіла, щоб їх не розірвали собаки. Спершу ворог удавав, ніби пропускає колону, а потім пограбував їх, відібрав автомобілі і лишив тіла гнити.

— У вас серед убитих є євреї?

— Звісно. В «Азові» люди всіх віросповідань, зокрема і євреї. Це люди з великим почуттям власної гідності і гарні бійці.

Я знаю скандальну репутацію полку. Знаю, як він, на самому початку існування, як і всі рухи опору, збирав до своїх лав усіх, хто міг тримати зброю — зокрема і прибічників крайніх правих поглядів. Ілля немовби читає мої думки.

— Не вірте російській пропаганді. Полк уже не такий, як колись. Він очистився від темного минулого. Зараз єдине, що ми маємо радикального, це бажання захищати Україну до кінця.

— Я знаю.

— Дякую. І ми розуміємо, що означає для євреїв неможливість нормального поховання. Потрібен рабин.

— Ви дозволите мені це сказати?

— Звісно.

— Дозволи передати це повідомлення в Ізраїль?

— Звісно. Це наші брати. В Ізраїлі вміють боротися і вмирати.

Мені не подобається, що розмова набуває приреченого тону. Я повторюю:

— Не треба вмирати. Люди підписують петиції в США та Європі. Активізується рух ваших дружин за спасіння «Азовсталі».

Знову зблиск сумовитої радості в його змученому погляді.

— Дякую. Але надто пізно. Ніхто вже нічим не може допомогти нам.

Я не відступаюся:

— Уявіть якусь велику країну. Наприклад, Францію. Вона може зголоситися як гарант вашої гідної евакуації.

— З нашою зброєю?

— Так, звісно, з вашою зброєю. Ви покинете «Азовсталь» зі зброєю, з гідністю. Сорок років тому міжнародна спільнота організувала це для палестинців у Бейруті.

— Їм дозволили вийти зі зброєю в руках?

Здається, він не вірить.

— Гадаю, що так. А серед них, між іншим, були терористи.

Він хитає головою.

— Путін каже, що ми теж терористи.

— Можливо. Але Макрон так не вважає. Для будь-якого француза чи американця ваша мужність — це нагадування про тих, хто боровся з Гітлером.

Він киває. Дозволяє мені розповісти історію Ясіра Арафата, який піднявся на борт торгового корабля «Атлантис» під захистом 2 500 французьких, американських та італійських солдатів. Погоджується, щоб я розповів тим, хто готовий слухати, про цю ідею корабля для Маріуполя в супроводі національних чи міжнародних воєнних сил. Невже те, що ми зробили для палестинців, не можна зробити для цих справжніх героїв, які зараз гинуть за нас, приречені на муки в підвалах «Азовсталі»? Знову проблеми зі зв’язком. Розмова стає уривчастою. Я знаю, що мені треба зробити. Командир Ілля Самойленко завершує виклик".

Джерело: НВ

Це відкрита боротьба двох регулярних армій: Резніков розповів, чи можливе "заморожування" війни в Україні

середа, 17 серпень 2022, 15:25

Війна, яку розпочала агресорка Росія 24 лютого, не може бути "замороженою", як це було після анексії Криму та окупації частини Донбасу. Міністр оборони Олексій Резніков каже, що можливий варіант пониження активності залежно від того, який сезон. Крім т...

"Путін не пропустить цю дату": Генштаб розповів, чи впорається українська ППО з масованим обстрілом з Росії і Білорусі

середа, 17 серпень 2022, 15:12

Попередньо, 23-24 серпня в Україні очікують масовану ракетну атаку збоку РФ. Українські Збройні сили готуються відбивати ворожі атаки. Чи впорається українська ППО з великою кількістю ворожих ракет в ефірі телеканалу Freedom розповів ексзаступник начал...